Людина є таїна. її треба розгадати, і якщо будеш її розгадувати все життя, не кажи, що згаяв час; я займаюся цією таїною, бо ж хочу бути людиною. Ф. ДостоєвськийПізнай самого себе! Цей заклик залишається актуальним для нас щонайменше з часів великого афінянина Сократа. А ще, будемо відверті, найцікавішою для людини завжди була, є і буде сама людина. У порівнянні з цим нашим корінним інтересом наша ж допитливість до чудес матінки-природи відступає далеко на задній план.
Але, як відомо, все пізнається у порівнянні. Тож, із чим або з ким ми можемо себе порівняти? Можливо, з представниками позаземних цивілізацій? Цікавий варіант, і недарма на сторінках фантастичних творів так часто порушується тема контакту. Однак, у тім-то й річ, що це лише фантастика! Так, інопланетяни можливо й існують, але ми їх жодного разу не бачили і навряд чи у найближчому майбутньому побачимо. Тому обговорення цієї теми здається недоцільним через її безпредметність.
І залишається тільки один реальний варіант – порівняльний аналіз людини і тварин. Відразу варто зауважити, що в нас багато спільного з нашими «братами меншими», особливо з вищими представниками тваринного царства – ссавцями та приматами. Анатомічна та фізіологічна подібність величезна. Усі органи та системи людського організму якщо не зовсім однакові за своєю будовою та функціями із своїми аналогами у тварин, то, принаймні, явно на них схожі. А ще недавні дослідження генетиків довели: за своїм генетичним кодом людина теж мало відрізняється від інших живих істот (рівень збігу нашої ДНК з ДНК шимпанзе взагалі становить 98,4 %!). Більш того, за мотивами власної поведінки ми теж нагадуємо тварин більше, ніж нам здається. Адже і в тваринному світі, крім голоду, інстинктів самозбереження та продовження роду, діють також принципи відстоювання території (чим не наш людський патріотизм!), прагнення до свободи, стадної ієрархії тощо.
Та все ж відмінного між людиною і тваринами ще більше, ніж спільного! Погодьтеся, навіть чисто зовнішньо ми дуже відрізняємося від тих таки шимпанзе! І все-таки у чому саме полягає головна відмінність? У тому, що людина – істота суспільна? Але колективних і навіть суспільних видів тварин існує безліч, згадати хоча б мурах або бджіл! А ще кажуть, що людина розумна й відрізняється від тварин більш складним та розвинутим мозком. Це вірно, однак у багатьох вищих тварин теж є мислення, нехай і в зародковому стані: вони не живуть винятково вродженими інстинктами. Отже, якщо прийняти цю гіпотезу, то виходить, що різниця між людиною і тваринами є лише кількісною, а не якісною, принциповою. А це, в свою чергу, суперечить нашому інтуїтивному сприйняттю самих себе.
На нашу думку, ключовою ознакою людини, яка й робить її унікальною, є КУЛЬТУРА. Культура в найширшому розумінні цього слова – матеріальна та духовна. До матеріальної культури у даному випадку відносимо, серед іншого, знаряддя праці й технології (починаючи з кам’яних сокир та вогню!), одяг, зброю, штучне житло. До духовної – міфологію (саме з неї колись усе починалося!), релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право тощо. Ясна річ, матеріальна та духовна сторони культури тісно переплітаються між собою, через що межа, котра їх розділяє, доволі умовна. Зате маємо колосальну різницю, фактично прірву, між «культурними» людьми і тваринами, стосовно яких поняття «культура» не вживається. Наведемо простий приклад: будь-яка тварина, випущена у своє природне середовище, почувається в ньому, як то кажуть, немов риба у воді. І навпаки навіть найбільш фізично та психологічно загартована людина, опинившись, наприклад, у лісі без одягу та інших штучних пристосувань, неминуче й швидко загине…
Невже всі ці величезні відмінності «вміщаються» у ті самі 1,6 % ДНК, котрі відрізняють нас від шимпанзе?! Звісно ж, ні! Висновок напрошується сам собою: людина – це не лише фізичне тіло і, відповідно, відомі нам 46 хромосом не вичерпують собою нашого генотипу. Називати такі феномени можна по-різному – «душа», «безсмертний дух», «атман», «енергетичні тіла», «тонкі структури» і навіть «вогняні гени». Суть справи від цього не змінюється, як і те, що подібні об’єкти поки що не піддаються дослідженню звичними науковими методами. Можливо, перші кроки у вивченні цих глибинних структур людської свідомості зараз робить сучасна аналітична та трансперсональна психологія. Однак це спричиняє нерозуміння та жорстку критику з боку носіїв традиційних парадигм.
Тема внутрішньої духовної сутності людини та її зовнішніх проявів неосяжна. Та все ж хоча б про деякі з цих аспектів варто згадати. І почнемо ми з вогню! Загальновідомо, що майже всі тварини панічно бояться вогню. Виняток становлять хіба що комахи, багатьох з яких вогонь і взагалі світло приваблюють. Але це, як то кажуть, зовсім інша історія! Натомість уся наша цивілізація фактично починалася з цілеспрямованого використання вогню. Без нього наші предки, мабуть, не мали б жодних шансів у боротьбі з холодом та хижаками. Більш того, і на пізніших етапах суспільного розвитку роль вогню залишалася величезною: згадати хоча б про кулінарію, металургію, виготовлення кераміки, підсічне-вогньове землеробство. Звідки ж у нас таке особливе ставлення до вогню? Можливо, річ у тім, що справжньою «батьківщиною» роду людського є не цей суворий земний світ, а сповнені вогняними енергіями «небеса»?
На інший цікавий факт вказав свого часу англійський письменник Олдос Хакслі. Він задався питанням: чому людей так приваблює коштовне каміння? Адже від усіх цих діамантів, смарагдів, рубінів, здавалося б, немає жодної реальної користі! Між тим, деякі з нас готові не лише платити за ці камінці величезні кошти, а й вбивати заради володіння ними собі подібних… Хакслі пояснював цей парадокс (і, на наш погляд, слушно!) яскравим блиском каміння, котре інтуїтивно нагадує нам світло та неймовірно чисті кольори «небесних світів» (принаймні, саме такими їх бачили містики усіх часів і народів). Чи можна назвати такі пояснення науковими? Навряд чи, адже йдеться про речі по суті бездоказові. Проте, з іншого боку, якихось інших правдоподібних гіпотез чомусь не видно…
Не менш цікавий і феномен одягу. Загалом, можна вказати на дві основні функції вбрання – фізіологічну та психологічну. З першою з них все ясно – це просто захист від холоду, спеки та інших негативних зовнішніх чинників. А от із психологічною функцією все складніше. Дійсно, чому практично у всіх культурах (навіть так званих примітивних) люди ходять не повністю оголені, а прикривають «причинні місця»? Навряд чи це можна пояснити самими лише міркуваннями гігієни. Адже у тварин з їх потужними програмами виживання навіть натяку на одяг немає. Ймовірніше, що це своєрідне табу спричинене підсвідомим розумінням вищості духу над тілом, через що фізіологічні статеві органи вважається неприпустимим виставляти напоказ. Вочевидь, саме через це люди на відміну від тварин воліють кохатися тет-а-тет, без зайвих очей.
Ще один воістину вражаючий момент – наше ставлення до життя і смерті. Так, людина смертна подібно до всіх інших живих істот, але на відміну від них вона усвідомлює свою смертність. А звідси, наприклад, феномени самопожертви та самогубства. Підкреслюємо, це дві дуже різні по суті (хоча іноді й схожі чисто зовнішньо) речі! У випадках самопожертви людина здатна пожертвувати власним фізичним благополуччям, а в крайньому разі і самим життям, заради інших людей або власних ідеалів. Це якраз та ситуація, яка описується словами з Євангелія: «Немає більшої любові, ніж коли хтось покладе душу свою за друзів своїх». Всі ми (неважливо віруючі чи невіруючі) підсвідомо розцінюємо такі вчинки як найвищий моральний подвиг. Але з погляду матеріалістичної логіки це виглядає повним абсурдом! Дійсно, як можна жертвувати найдорожчим – власним життям – заради якоїсь там вірності або чистоти сумління?! Однак з духовної точки зору (нагадаємо, згідно ній фізичне тіло є лише зовнішньою оболонкою для безсмертного духу чи, як варіант, для цілої сукупності «тонких» енергетичних структур) все несподівано прояснюється. Виявляється, фізичну самопожертву можна розглядати як прояв… інстинкту самозбереження стосовно згаданих вище «тонких» структур, тобто, духовної сутності людини!
І зовсім інша річ – самогубство від розпачу, наприклад, через тяжкі обставини життя. Звісно, ставлення до вкорочення собі віку в різних культурах та цивілізаціях може суттєво відрізнятися. Приміром, в античному греко-римському та сучасному далекосхідному культурних ареалах ставлення до самогубців було значно лояльнішим, ніж ми до цього звикли. Інколи самогубства (наприклад, нещасних закоханих, які не могли між собою з’єднатися) навіть сприймалися крізь романтичний ореол. Як наслідок цього, офіційна статистика й досі показує: найбільша у світі кількість самогубств на душу населення фіксується в Південній Кореї (щодо Північної Кореї даних просто немає), Японії та Китаї… І все ж, традиційне (насамперед, для християнського світу) різко негативне ставлення до самогубства, схоже, має під собою серйозні підстави. І справа тут не тільки в тому, що, мовляв, раз Бог дав людині життя, то тільки Він і має право його у неї відібрати. Ні, головний контраргумент тут інший: йдеться про долю нашої безсмертної душі (звісно, якщо ми віримо в її існування!). Річ у тім, що згідно багатьом вченням якість нашого посмертного існування залежить не лише від того як ми прожили життя, але й від того як (у якому психічному стані) ми померли. Ось чому відносно кращими варіантами закінчення життя вважаються саме смерть у пориві жертовної любові або мирне і просвітлене відходження в вічність у власному ліжку. Згідно духовним традиціям це – вірні шляхи у вищі світи після закінчення нашого тернистого земного шляху. А от самогубство у стані розпачу або затемнення свідомості навпаки є великим ризиком падіння в нижчі плани буття (в християнській термінології – у пекло). У зв’язку з цим в іншому світлі бачиться й таке трагічне явище, як передсмертні муки, коли тяжкі хвороби часом на цілі роки приковують людей до ліжка (втім, трапляються, звісно, й більш оптимістичні варіанти розвитку подій, коли хворі одужують та повертаються до активного життя). З погляду вічності, Вищі сили у подібних випадках попускають тілесні страждання заради переосмислення життя, покаяння та очищення душі.
Отже, підсумуємо: ми маємо досить аргументів (але не беззаперечних доказів!) на користь існування безсмертного людського духу.
У зв’язку з цим постає інше ключове питання – про походження людства. Слід визнати, що воно й досі залишається доволі таємничим. Та все ж за останні приблизно півтора століття наукою в цій сфері було досягнуто значного прогресу. До середини 19 сторіччя у Європі та й за її межами переважали наївно-релігійні уявлення щодо походження людини. Яскравий приклад цьому: буквальне тлумачення біблійної розповіді про створення Богом світу та людини з книги Буття. Нагадаємо, згідно ній Господь на шостий день творіння виліпив Адама з глини і вдихнув у нього життя. А потім зробив з Адамового ребра першу жінку Єву (Хаву). Втім, на думку деяких фахівців, «ребро» в даному випадку є лише результатом неправильного перекладу, і точнішими варіантами є «бік» або «половина». І все це нібито відбулося близько 6 тисяч років тому (хоча варто зауважити, що у самому тексті Писання жодних вказівок на «вік» світу немає).
Ситуація різко загострилася після того, як 1859 року Чарлз Дарвін опублікував свою революційну (чи краще сказати еволюційну?!) книгу «Походження видів». Головна ідея вченого, яку він дуже ретельно обстоював, була напрочуд простою. На думку Дарвіна, незчисленні види живих істот не були створені кожний окремо й незалежно від інших і відтоді залишалися незмінними (так вважали до нього), а розвинулися з небагатьох предкових форм. До речі, з точки зору деяких сучасних біологів, майже все існуюче різноманіття життя пішло від одного виду одноклітинних організмів. Втім, повернімося до Дарвіна. З його вчення напрошувався радикальний висновок: людина походить від тварин, а саме від мавпоподібних приматів! Ідея, між іншим, не така вже й оригінальна: у щось подібне вірили ще у Давній Індії. Однак у Європі 19 століття вона спричинила справжню бурю і була сприйнята як випад проти авторитету Святого Письма! Відголоски цієї бурі ми іноді чуємо й досі, приміром, коли представники деяких християнських конфесій з наполегливістю гідною кращого застосування ставлять нас перед вибором: «Сотворіння чи еволюція?» Навколо еволюційної теорії виникло чимало міфів.
Для прикладу, міф перший: «Дарвінізм (до речі, не всім відомо, що це не єдиний варіант еволюціонізму, є ще теорії Берга, Любищева тощо) – вчення атеїстичне, несумісне з вірою в Бога». Що ж, у радянські часи вчення Дарвіна дійсно намагалися використовувати для підтвердження офіційної атеїстичної доктрини. Також дехто з сучасних вчених-еволюціоністів (але далеко не всі з них!) займає критичну стосовно релігії позицію. Проте, підкреслимо, це є саме їхньою особистою позицією, до того ж, нерідко пов’язаною із згаданими вище псевдорелігійними нападками на науку. Насправді ж будь-хто знайомий з працями Дарвіна та іншою серйозною біологічною літературою підтвердить: еволюційне вчення подібно до інших наукових теорій (наприклад, Ньютона або Ейнштейна) нейтральне по відношенню до віри. Тобто, його можна тлумачити як в атеїстичному, так і в релігійному дусі: дійсно, чому б, наприклад, не вважати еволюційні механізми одними з багатьох інструментів в руках Творця?
Міф другий: «Теорія еволюції давно застаріла, вона спростована і відкинута самими вченими». Насправді ж критика еволюціонізму зараз дійсно доволі поширена й навіть «модна», але тільки серед людей, далеких від науки, переважно, догматично віруючих. Натомість практично всі професійні біологи (або як мінімум 99 % з них!) вважають теорію еволюції такою ж невід’ємною і важливою частиною своєї науки, як вчення про клітинну будову життя або молекулярну біологію. Більш того, якщо в часи Дарвіна його вчення було скоріше сміливою, але недостатньо підтвердженою гіпотезою (це розумів і сам британець), то за останні півтора століття воно значно наблизилося до статусу добре обґрунтованої й авторитетної теорії. Передусім, цього вдалося досягти за рахунок нових відкриттів у генетиці, палеонтології та антропології. Втім, не будемо зупинятися на цьому надовго, оскільки докази на користь реальності процесу еволюції — це тема окрема і велика, а доступ до них за допомогою всесвітньою мережі зараз може легко отримати кожний (як-то кажуть, «погугліть»!). Зупинимося на лише одному характерному моменті. Інколи з усмішкою говорять: «Якщо людина дійсна походить від мавпи, то чому досі жодна мавпа не стала людиною?!» Однак людям більш-менш обізнаним з біологічною наукою має бути зрозуміло: по-перше, еволюційне перетворення одних видів в інші – процес поступовий і надзвичайно повільний. Як правило, він займає мільйони років, хоча у деяких виняткових випадках видоутворення може вкластися і в якісь сотні років. Для порівняння: ми не можемо спостерігати виростання дерев або нашого власного волосся через повільність цього процесу, але ж вони таки ростуть! По-друге, навіть за наявності великих проміжків часу еволюційні механізми запускаються далеко не завжди: для цього потрібні генетичний потенціал, певна сукупність зовнішніх екологічних умов і таке інше.
Тож, виходить, що стародавні релігійні «версії» походження людини, наприклад, згадувана нами вище біблійна розповідь про Адама та Єву, безнадійно застаріли? Зовсім ні! Адже біологія не претендує на щось більше, ніж пояснення походження людського організму, тобто тіла. А як же загадковий безсмертний дух, монада, атман? Якщо він існує (а вище ми намагалися це аргументувати), то цей феномен виходить за межі сучасних наукових методів пізнання, через що нам знову доводиться повертатися до езотерики.
Річ у тім, що давні священні тексти, приміром, Біблію, зовсім не обов’язково, а часом просто абсурдно розуміти винятково у буквальному сенсі. Для прикладу, коли Ісус Христос закликав своїх послідовників «Їжте тіло моє!» та «Пийте кров мою!», він, безумовно, не закликав їх до людожерства: йшлося про духовне єднання. Так і історію старозавітного Адама, думається, варто осмислити глибше. Наприклад, «глину», з якої він нібито був створений, цілком можна інтерпретувати як першоматерію. Причому матерію не грубо-фізичну (звичного для нас типу), а «тонку», одухотворену, на зразок такої, з якої складалося тіло воскреслого Христа. Далі, як відомо, була трагічна історія гріхопадіння. Важливо пам’ятати, що падіння першолюдей Адама та Єви було не першим. Ще задовго до того збунтувався проти Творця і впав з небес диявол разом із своїми янголами (у книзі Буття він фігурує як змій-спокусник). До речі, подібні сюжети зустрічаються далеко не тільки в Біблії. Згадати хоча б шумерський епос про Гільгамеша, напій безсмертя в якого вкрала змія, давньогрецькі міфи про битви богів і титанів або їхні давньоіндійські аналоги з девами та асурами. Відповідно, Едемський сад – це зовсім не якась відгороджена від решти світу «райська» місцевість на Землі, а один з вищих планів буття. Саме звідти Першолюдина, не прислухавшись до застереження Бога, «впала» на грішну землю. До речі, слово «адам» у семітських мовах означає ні що інше як «людина». Тобто, йдеться не про конкретну індивідуальність з крові та плоті, а про, так би мовити, колективну особистість, весь рід людський, інтегрований в одну особу. А вже після свого падіння Адам (і, звісно ж, Єва, ну куди без неї?!) «розбився» на безліч розрізнених «клітинок»-людей. І в цьому розумінні всі покоління людства від наших первісних предків до далеких нащадків в однаковій мірі є його «дітьми»! Ще один цікавий момент з книги Буття – «шкіряні одежі», які Творець дав Адаму та Єві після їх «приземлення». Важко повірити, але дехто й це розуміє буквально: мовляв, Господь вбив тварин, зідрав з них шкури (у Біблії про ці звірства ані слова!) і дав їх людям. Езотеричне розуміння в цьому випадку виглядає набагато природніше й гуманніше: «шкіряні одежі» — це фізичні тіла, без яких вижити в матеріальному світі неможливо.
У когось може виникнути питання: а чи не забагато уваги ми приділяємо стародавнім міфам та їх тлумаченню? Але в тому й річ, що міфи (особливо пов’язані з релігією) є надзвичайно життєстійкими. Вони існують вже тисячі років і донині серйозно впливають на свідомість мільйонів людей. Вже тільки через це їх навряд чи можна вважати лише пустопорожніми вигадками. Скоріше це джерела важливої інформації, нехай і перетвореної свідомістю давніх людей у вигляді казкових образів. Важливо й те, що буквальне тлумачення релігійних міфів не є єдино можливим. Інакше непримиренний конфлікт між релігійною та науковою свідомістю був би неминучим, а це для сучасного людства завелика розкіш!
Отже, робимо висновок: людина має здвоєну природу – тілесну і разом з тим духовну. Через це й її походження є поєднанням або зустріччю двох протилежно спрямованих процесів – матеріальної еволюції та духовної інволюції (падіння). Таким чином, на питання «Сотворіння чи еволюція?» ми з повним на те правом можемо відповісти: «Творча еволюція!»
Сергій Яковенко
