Конфуціанство як основа філософської думки
Основою ідейного життя періоду стало конфуціанство, яке активно використовувалося для зміцнення соціальної гармонії та державного управління. Неоконфуціанські філософії китайських мислителів, таких як Чжу Сі та Ван Янмін, були адаптовані японськими мислителями, зокрема Хаясі Радзан і Накае Тодзю.
Хоча класичне неоконфуціанство зосереджувалося на метафізичних принципах, такі філософи, як Кайбара Еккен, намагалися зробити його практичнішим, пропонуючи натуралістичний підхід і конкретні поради для повсякденного життя.
Повернення до витоків: школа «давнього вчення»
Іншим важливим напрямком стала школа kogaku («давнє вчення»), представлена Іто Дзінсаєм та Огю Сораєм. Ці мислителі наголошували на необхідності повернення до «оригінального конфуціанства» без надмірних метафізичних спекуляцій, концентруючись на вихованні гуманних лідерів і підтримці соціальної гармонії.
Бусідо
У цей період самураї, які відігравали ключову роль у суспільстві, розробили кодекс честі Бусідо, який поєднував конфуціанські принципи правильності, буддистську самодисципліну та синтоїстську чистоту серця. Це зробило їх етичними взірцями для наслідування.
Кокугаку
На противагу конфуціанству виникла школа кокугаку («дослідження національної спадщини»), яка закликала до повернення до автентичних японських традицій, таких як синто, та естетики періоду Хеян. Мотоорі Норінага, один із провідних представників цієї школи, акцентував увагу на чутливості до краси світу (mono no aware) як основі гармонійного життя.
Філософія ранньомодерної Японії унікально поєднувала традиційні ідеї з новими підходами, зосереджуючись на соціальних, політичних та моральних аспектах. Вона стала фундаментом для подальшого розвитку японської думки, формуючи суспільну гармонію, яка була ключовою для епохи Едо.
Іван Гудзенко
