Спочатку обидві сторони орієнтувалися на положення Женевської конвенції 1949 року, яка передбачала швидке повернення військовополонених після завершення війни. Ця модель — так звана формула «всіх за всіх» — підтримувалася США, що прагнули захистити своїх солдатів після повідомлень про жорстоке поводження з полоненими.
Однак позиція Південної Кореї була принципово іншою: уряд виступав проти примусової репатріації, оскільки значна частина утримуваних на Півдні фактично були громадянами цієї держави, мобілізованими Північчю. Це створювало складну юридичну й моральну колізію.
Шокуючі цифри та прихована трагедія
Обмін інформацією про кількість полонених став переломним моментом переговорів. Дані, які оприлюднили сторони, виявилися несподіваними та тривожними. Американська сторона повідомляла про понад 11 тисяч зниклих безвісти, тоді як комуністичні сили підтвердили лише близько 3 тисяч полонених.
Ще драматичнішою була ситуація з південнокорейськими військовими: із приблизно 88 тисяч зниклих було названо лише трохи більше 7 тисяч. Ці цифри породили підозри щодо масових смертей у полоні. Хоча значна частина військових загинула в боях, оцінки свідчили, що тисячі осіб могли стати жертвами тортур, страт, голоду та неналежного медичного догляду. З іншого боку, командування сил Організація Об’єднаних Націй утримувало понад 130 тисяч полонених, серед яких були північнокорейські та китайські солдати. Це створювало асиметрію, яка ускладнювала переговорний процес.
Політика невимушеної репатріації
У січні 1952 року президент Гаррі Трумен ухвалив принципове рішення: жоден військовополонений не має бути примусово повернений на батьківщину. Це означало відмову від класичної моделі обміну та перехід до індивідуального вибору кожного полоненого. Такий підхід мав серйозні наслідки. З одного боку, він відповідав гуманістичним принципам, але з іншого — вимагав складної процедури перевірки, яка швидко перетворилася на джерело конфліктів. Вибір полонених ставав політизованим актом, що підривав позиції комуністичних урядів.
Повстання в таборах
Комуністичне керівництво не залишило ці процеси без відповіді. До таборів військовополонених були направлені політичні агенти, які мали впливати на полонених і перешкоджати їхній добровільній відмові від репатріації.
Починаючи з кінця 1951 року, в таборах спалахнули численні повстання. Озброєні групи полонених вступали в сутички з охороною, що призводило до значних втрат. Ці події отримали назву «війни всередині дроту», адже фактично табори перетворилися на поле бою.
Ситуація досягла критичної точки, коли новий командувач сил ООН, Марк Вейн Кларк, у травні 1952 року наказав провести масштабну операцію з придушення заворушень. Використання бронетехніки, сльозогінного газу та вогнепальної зброї дозволило відновити контроль, але ціна була високою — сотні загиблих.
Наслідки та довготривалі ефекти
До кінця 1952 року адміністрація таборів була суттєво реорганізована. Полонених розділили за політичними уподобаннями, частину перевели на острів Чеджу, а також було послаблено вплив комуністичних агентів. Проте навіть ці заходи не змогли повністю ліквідувати насильство, самосуди та внутрішні конфлікти.
Проблема військовополонених стала одним із ключових факторів, що затягнули завершення війни. Вона продемонструвала, що в умовах холодна війна навіть гуманітарні питання можуть перетворюватися на інструмент політичної боротьби.
Іван Гудзенко
