З ІІІ тисячоліття – винайдення шумерами писемності, яка перейшла в клинопис, шістдесятирічну вичислювану систему. До другої половини ІІІ тисячоліття згідно писемних джерел шумери першими почали займатися системою спостереження неба. Фіксувалися в першу чергу небесні явища та світила (сприймали за астральні божества), виявлялися астрономічні прикмети, якими користувалися в державному практичному житті.
Х століття до нашої ери – початок зародження вавилонської математичної астрономії. Вавилонська астрономія полягає у кількісному вивченні та описуванні оригінальних моделей та методів руху світил, перш за все Місяця (втілення бога Нанни). Давній період ще характерний найменуванням сузір’їв: Сіріуса, Оріона, Плеяди. Усі вони зафіксовані у глиняних табличках і датуються ІІ тисячоліттям до нашої ери.
Таблички зберегли зроблені на них розрахунки відстані від Землі восьми небесних світил, що відповідали небесам, включаючи Місяць. Проведені спостереження давали можливість зрозуміти становище зірок, Місяця та планет. І тисячоліття до нашої ери – вавилоняни відкривають п’ять планет. Вавилоняни називали їх «біббами» (козлами), що є прямим свідченням раннього часу небесного планетного виокремлення у племен-скотарів. І назви планет звучали по-іншому не так як сьогодні. Наприклад Меркурія називали «біббою», Юпітера – «зіркою-Сонцем». Також акцент був зосереджений на Венері – яскраве світило у вечірньому та ранньому небі після Місяця.
VІІ століття до нашої ери – існує така посада як придворний астроном. Придворний астроном займався систематичним записом небесних змін та явищ. Вавилонянами виокремлено небесну колову зону, ширина якої складала 30°, в ній рухалися Місяць, Сонце та планети. У коловій зоні виокремлено п’ятнадцять сузір’їв, котрі мали назви тварин. VI-VI століття до нашої ери – вавилоняни спостерігають за Місяцем, здійснюючи поділ приекваторіальної зони (тридцять шість дільниць на 10°).
IV століття до нашої ери – розділення зони на дванадцять зодіакальних сузір’їв. З 763 року до нашої ери – залишення повного практичного списку затемнень (пізніше буде використовувати цар Птолемей, розробляючи теорію руху планети — Місяць). Регулярні спостереження вавилонськими астрономами підмічена закономірністю затемнень. Встановлювалося, що затемнення Сонця відбувається в час появи нового місяця, а Місяця – в опівнічну (кожного місяця). Для цього в астрономічній науці потрібні були математичні методи.
Щоб описати нерівномірний рух Місяця був використаний один із арифметичних способів – лінійна зигзагоподібна функція. Перший спосіб полягав у розбитті на рівні ділянки, в межах якої швидкість приймалася за постійну, але змінювався стрибком від дільниці до дільниці; тоді ж як другий – записуванні змінної довжини синодного місяця під виглядом арифметичної прогресії. Вавилонці склали місячні таблиці – ефеміріди (розташування Місяця).
Вавилонські астрономи розробляли цикл чергування затемнень Місяця та Сонця (названі «саросами»). Але за твердженням Нейгебауера вавилонськими астрономами сарос не був відкритий, лише вісімнадцятирічний цикл послідовності затемнень Місяця. До того ж згідно версії вавилонян намацано періодичність та в появі комет, вважаючи їх світилами подібними до комет.
Вавилонська астрономія мала феноменологічний характер. Вавилонська астрономія зіграла важливу роль у розвитку давньогрецької елліністичної доби, тоді ж як Римська імперія перейняла халдейську астрономію. Сучасна наука має найбільший спадок вавилонської астрономії – розділення кола на триста шістдесят градусів, дванадцять знаків зодіакального сузір’я, винайдення координат астрономічного розрахунку.
Пегас
