Особливістю валентиніанського вчення є надзвичайно багатошарова космологія, побудована на концепції еонів — божественних сутностей, що випромінюються з Плероми, тобто повноти Божественного. У цій структурі особливе місце займає Софія (Мудрість), останній еон, чиє прагнення осягнути вищу Божественність призводить до космічного зламу. Внаслідок цього з’являється деміург — нижча істота, яка творить матеріальний світ, однак не у зловісному ключі, як Іалдаваоф в інших гностичних системах. У валентиніанстві деміург постає швидше як недосконалий, обмежений творець, відокремлений від істинного Бога, але не обов’язково ворожий.
Матеріальний світ, за цим вченням, є результатом помилки або необачного вчинку Софії, що несе в собі риси імперфекції, але водночас містить у собі духовне «насіння» — іскру істинної божественної природи. Людина складається з трьох частин: тілесної, душевної та духовної. Саме духовна частина, що має своє походження у Плеромі, здатна до спасіння, яке у валентиніанській традиції розуміється не як акт зовнішнього викуплення, а як процес внутрішнього просвітлення й пізнання власної божественної природи.
Пізнання для валентиніанців — це не просто раціональне осягнення доктрин, а глибинне містичне розпізнавання символів, притч і алегорій, за допомогою яких Ісус Христос передає істинну мудрість. У їхньому богослов’ї фігура Ісуса є не тільки Спасителем, а й Учителем, носієм гнозису — сакрального знання, що відкриває шлях до духовного визволення. Ісус у цьому контексті розглядається як прояв Плероми, посланий для того, щоб повернути духовні елементи людства до їхнього істинного місця в Божественному.
Валентиніанці приділяли значну увагу спільному життю, яке мало форму духовної школи. У цій школі індивідуальне навчання й аскетичне життя були засобами формування духовної зрілості. Такий підхід вирізняє валентиніанство серед інших гностичних течій тим, що воно надає великого значення освітньо-виховній функції, а не лише апокаліптичному очікуванню визволення. Ідеал духовного вдосконалення, згідно з цим ученням, можливий лише через гармонійне поєднання знання, етичної поведінки та ритуальної посвяти.
Джерела валентиніанства, виявлені в Наг-Хаммаді, підтверджують багатство символіки й теологічної глибини цієї традиції. Тексти, як-от «Євангеліє істини» чи «Трактат про Воскресіння», демонструють витончену метафізичну побудову, де поєднуються грецька філософська традиція, елементи юдейської апокаліптики й оригінальна християнська інтерпретація спасіння. У цьому сенсі валентиніанство постає не як маргінальний рух, а як серйозна теологічна альтернатива домінантному ортодоксальному християнству, що ще перебувало в процесі свого формування.
Іриней Ліонський та інші церковні отці розглядали валентиніанство як одну з головних єресей свого часу, головним чином через його відхилення від буквального розуміння Святого Письма та через ускладнену космологічну систему. Проте, з наукової точки зору, ця критика є водночас свідченням сили впливу валентиніанської думки на релігійний дискурс ІІ століття. Навіть більше, у порівнянні з іншими гностичними системами, валентиніанство демонструє виняткову гнучкість — існували як східна, так і західна його гілки, що адаптували вчення до місцевих контекстів, зберігаючи при цьому ключову доктрину гнозису як шляху до спасіння.
Іван Гудзенко
