До того ж вони вважаються досконалими сіддхами, котрі звільнилися (мокшею), реалізовуючи стан абсолютних праведності та знання. Їх ще називають джини, що змогли подолати наслідки безначальної акумуляції кармічної речовини і в земному поприщі здатні досягати найвищу точку всесвіту.
Тіртханкарів прирівнюють до буд традиційного буддизму, на відміну від них, ті не тільки досконалі люди, а й джайністські божества. Подібними тіртханкари буддам махаяни, не є нечисельними у кількісному співвідношенні. Як шветамбарською так і дігамбарською джайністськими традиціями, тіртханкару приписують володіння тридцятьма чотирма досконалостями, число яких поповнює повне не відчуття болі, наявності німбів над головами, володіння людською мовою та іншими мовами кожної живої істоти. Усі без винятку тіртханкари можуть бути народжені аристократичній сім’ї (царській), а їхнім матерям при зачатті вдається побачити чотирнадцять, а той шістнадцять віщих снів. Відбувається періодичне втілення на землі двадцяти чотирох тіртханкарів джайністського пантеону із напівоборотом колеса часу, що співвідноситься із загальною індійською космогонією.
Кожен тіртханкар несе відповідальність за проповідницьку діяльність, популяризацію та тріумф вчення джайнізму в параісторичний період, в час переживання кризи безпочатковго вчення джайнізму. Список таких тіртханкарів поповнює Рішабхі. Його сприймають як культурного героя, котрий зумів дати людям науку мистецтва та ремесла, ним всановлена соціальна стратифікація, суспільні звичаї; дочка Рішабхі – Брахмі за уявою джайністів винайшла писемність; син Бхарата – чакравартін та прабатько народу Індії. До списку також додаються Аджіта, Самбхава, Ананта, Шанті та інші. Паршва з Джіною Махавірою є історичними діячами.
Паршванатха народжується ще до Джини, чекаючи останнього, коли той все таки з’явиться у світ. Паршванатху було наділено індивідуальною характеристикою, відсутньою у попередників. Походив він з царського роду. Батько – цар Бенарес Ашвасена. Сину Бенареса вдалося здобути перемогу над царем – греком Яваною. Одружений з дочкою царя Кошали – Прасенаджита. У тридцятирічному віці подорожує. Як свідчать джайністські передання, Паршаванатха мав велику чисельність адептів, до числа яких увійшли батьки Джини Махавіри.
Останнім притримувалася аскетична дисципліна. Сама ж дисципліна полягала у виконання чотирьох обітниць : ахімси (не нашкодити живій істоті), присвоєння чужого, порушення цнотливості, утримання від неправди. Зв’язок таких обітниць підтверджений буддійським текстом Саманнапхали-сутти, де Махавіра виступає під іншим іменем – Нігантхи Натапутти. Приписуючи ці обітниці, Паршва не настоює на непотрібності одягу, на відміну від Джини, котрий потрапив під вплив адживіки, особливо її лідера Госали, учнем якого він був протягом шести років. А тому той не тільки не заперечив вчення попередника, а зумів його вдосконалити.
Також тіртханкарам відводиться особливе місце крім пантеону, в літературі джайнізму. У канонічній шветамбарській Ануйогадварі-сутрі містяться біографії попередньо вище вказаних діячів, у Кальпі-сутрі- йдеться про тіртханкарів, чіткий розпис чотирнадцяти снів, побачених матір’ю, в Нанді – сутрі – перераховуються після гімну Махавірі усі тіртханкари, що дає можливість виведення ієрархії (ганадхари) та списку вчителів. У датованій VІІ століттям нашої ери Падмі – пурані, авторство якої приписується Равішені знаходимо прославлення першого тіртханкара Рішабхи, тоді ж як двадцята глава повністю присвячується людям, які шляхом аскетизму і мокші досягли досконалості. Середньовічну джайністську літературу складає жанр біографії шістдесяти трьох мужів – тіртханкарів.
Джайністській літературі були відомі твори про тіртханкарів. У поемі Лакшмани, що датована ХІІ століттям йдеться про сьомого тіртхаркару – Супаршву. Ще одним автором Крішнадасою у Вімалі-пурані акцентується у вага на тринадцятому тіртханарі – Вімали, а в своїй Васпуджьї-чарітрі, Вархамана присвячує одному із останніх тіртханкарів – Васупуджьї. У ХІV столітті Прабандхачінтамані складає епос про п’ятьох тіртханкарів: Рішабху, Немінатху, Шантінатху, Паршванатху, Вардхамана Махавіру. Інший гімн «Шобхані-стуті»датується другою половиною Х століття, в ньому прославляються двадцять чотири тіртханкари. Коментар та гімн, приурочений Рішабхі складений Дханапалою.
Поетичний твір сповнений символізму: світ є океаном, Рішабха – човном, ліс з хижаками – людські пристрасті, єдиним захистом від яких вважається Рішабха, ніч омани випереджається сонячним світлом тіртханари. Цікавою у творі виступає шахова гра, де світ уподібнений шаховій дошці, люди – до шахових фігур, акторів, які рано чи пізно залишать сцену.
Культ прославлення тіртханкарів
У джайністському культі ці мужі займають відповідне місце. За Шадашьякою-сутрою, основним із шести справ джайніста вважається прославлення тіртханкарів, поряд з обітницею ахімси, повагою до вчителя, визнання своїх вчинків перед наставником, аскетизмом та відкиненням чуттєвого задоволення. Джайністькі храми наповнюються зображеннями тіртханкарів, перед якими співаються вказані вище гімни і інші, які створені за їхнім зразком.
Пегас
