Історія філософії

Суспільна проблема расизму та «іншості» у філософії життя та творчості Майкла Джексона

Події пов’язані зі смертю відомого короля поп-музики Майкла Джексона має, на мій погляд, насильницький характер, яку можна порівняти з такими подіями як вбивство Мартіна Лютера-Кінга або Джона Ленона; якщо не за масштабами кожної з цих подій, то за характером і розвитком усієї їх передісторії.

В даному напрацюванні я спробую вирішити вкрай складне методологічне завдання: при нагоді не звертаючись до поточного медійного повідомлення (gossip) щодо життя та творчих злетів Майкла Джексона останніх двадцять років, а більш апелювати перевіреними часом історичними фактами.

Суспільна проблема расизму та "іншості" у філософії життя та творчості Майкла Джексона

Дитинство та юність виконавця були нічим непримітними. Так. Саме так. Спочатку в складі «Jackson5», потім як соліст, Майкл Джексон був одним з тисячі «танцюючих афроамериканців», якими ліво ліберальна, «демократична» музична індустрія США ревно розважала американське суспільство.

Сенс «танцюючих негрів» [як їх називали тоді у той час, — ред] за змістом політичного посилу, зверненого до расистської «одноповерхової Америки»  був наступним: по-перше, « афроамериканець може мати талант і заробити чимало коштів, по-друге, «афроамериканець може бути унікальним і бути об’єктом поклоніння білих, себто  таким собі «ідолом і зіркою».

Однак «демократи»  музичної індустрії ставлять умови і самому «танцюючому негрові»: не виконувати глибоких політичних, антирасистських пісень («пісень протесту»), щоб не занадто дратувати «білих»;  не співати занадто замислуватих філософських пісень, щоб не порушувати у білих відчуття заздрості, а ставши поп-зіркою, як і раніше лишатись «танцюючим негром» з усіма його гідними посмішками і поблажливими пороками. Зрештою, що ж іще потрібно від життя звичайній людині, — «білій» або «чорній»? Заробити кілька мільйонів  доларів, здобути купу шанувальників виконуючи веселу танцювальну музику, чарівний ритм та блюз або ганстер-реп? Всього лише.

Однак проблеми у Майкла Джексона розпочались ще на початку 1980-х рр. Хітовий альбом «Extra-Terrestrial» («Інопланетянин») був знятий з продажу через юридичні проблеми, оскільки так чи інакше був пов’язаний з однойменним фільмом Стівена Спілберга.  У його концепції прослідковується ряд метафор у відношенні до «інородців», «aliens». Треба сказати, що саме таким кліше найчастіше називають американські праві політики  «кольорових» людей. У тому ж році Джексон записав свій знаменитий трек, що здобув шалену популярність серед слухачів «Black or White» (Білий або Чорний), яка увійшла до його нового альбому «Трилер». Смисловий текстовий ряд пісень даного продакшину були дещо важкуватими і «по-білому» осмислені для «танцюючого негра». Проте незважаючи на підтекст, на типову афроамериканську лайку, яку можна зустріти у реп-творах, творчість Джексона була зовсім не схожою.  Та й до цього часу Джексон встиг здійснити кілька пластичних операцій,перетворившись з «широконосого» афроамериканця в образ типового латиноамериканського виконавця, додаючи при цьому ознаку світлішої шкіри…

Уже в той час Джексон виявив такі риси як гострий іронічний розум і колосальну силу прагнення до особистої досконалості. Усі наступні роки процес визнання та становлення виконавця за цими якостями йшов за наростаючою. Йому заздрили, його любили та шанували, і ненавиділи водночас.  З ним неодноразово прощались, — праві в особі президента Рональда Рейгана, а ліві – остаточно лише з гігантською статуєю в Лас-Вегасі у 1997 році. Джексон жодним чином не прагнув сходити з медійності, проте його життя було призупинено відреврто безглуздо та нещадно.

На його тілі з чотирма зламаними ребрами лікарі не знайшли жодних ознак насильницької смерті. Що ж, панове, на те й вона Америка!  Окремі громадські публіцисти порівнюють вбивство Джексона разом зі смертю Талькова, Цоя або навіть Андрія Кузьменка (Кузьми Скрябіна).  Цікавим щодо цього є загибіль Джона Ленона, за яким, як вважають, стояло чимало американських правих, оскільки став мільйонером  на піснях протесту , виконуючи на собі пацифіста-бітла.

Відомий журналіст Максим Кононенко наполягає, що Майкла Джексона позбулись через гонорари та спадщину, яку отримав музикант. Це не позбавлена логіки версія, тому що організатори його майбутніх концертів у Лондоні (AEG Live) отримали понад 380 мільйонів доларів за квитки, — квитки, які, купивши, повертати назад не стануть, а лишать при собі в якості «сувенірів»… Але Кононенко на залишає відповіді на питання на два головні питання – чому аферистів ніхто не зупинив, не дивлячись на масштаби і очевидність афери? Чому немає досі жодного розслідування, хоча, як стверджують чимало журналістів, політиків та конспірологів, президент Барак Обама знав, що трапилось.

Можна лишень собі уявити, що таке оголосити 50 концертних заходів виконавця в одному місті? Уявіть собі масштаби проведення 50-ти концертів Майкла Джексона у Києві, Москві або Берліні? І в підсумку, Обама лише боягузливо пробурмотів щось про «трагічну сторону долі покійного музиканта»…

Майкл Джексон все своє життя прагнув стати максимально досконалим, однак так і не навчився розбиратись у людях.  Відомо, що він не палив, не вживав міцні алкогольні напої, не пов’язував своє життя з вуличними бандами, не вживав наркотичних препаратів, був вегетаріанцем та ретельно стежив за власним тілом. Хто ж винен, що ідеалом зовнішності для Джексона була біла людина схожа на сценічних Джиммі Пейдж або Девіда Боуї часів його дитинства? Джексон захотів стати таким – і він став. Адже цілеспрямованості, волі і самодисципліни Джексону було не позичати. Здавалось, ну що тут дивного, якщо мільйонер раптом вирішив витратити частину власних коштів на допомогу дітям-сиротам, а не на другий Каделак із золотим бампером? Однак, є інша проблема, зміст якої полягає в тому, що цей мільйонер, — за посадою своєю – «танцюючий негр»! Для декого з оточення виконавця, це була по-справжньому великою проблема: в США білий є лише білим, а інші, — негри, які ніколи не можуть стати інакшими. Більш того, «негр» не повинен прагнути вийти за межі власного середовища.

Майкл не зважаючи на гострий природній розум, не прагнув зрозуміти прийняті суспільством стереотипи. І тут Обама Джексону аж ніяк не допоміг, хоча останній на нього суттєво понадіявсь вирішивши, що з «чорним» Президентом «все домовлено» і для нього, Джексона, «нарешті настав час для нових звершень». А навіщо, власне кажучи? Обама ж теж належить до «чорних». А Джексон? Так він же «білий». Американець. Був…

Ставши «білим», афроамериканець Джексон зумів зберегти і примножити стару ненависть до себе з боку американських правих, республіканських WASP’ів, які не змогли пробачити йому, що їх власні «білі» діти захоплюються творчістю «танцюючого негра». Але ставши «білим», Джексон втратив підтримку, більш того, став ворогом лібералів, демократичних менеджерів, що скандують з кліше «боротьби з расизмом». Стоїть разюче запитання: що ж це, Майкле, виходить, що у США чорний може стати по-справжньому досконалим та щасливим лише тоді, коли стає «білим»? Ее, ні. Так не повинно бути! І не допоміг Джексонові перший на що не є «чорний» президент могутньої Америки.  Це той період його життя, коли «біла» людина на ймення Майкл Джексон лишився зовсім один: без покровителів і без адвокатів.  Шпальти світової преси багато років писал и про нього одне: «Чорний не може стати білим не будучи / не ставши моральним або фізичним виродком». Смішним і комічним виглядає те, що газетні плітки при всіх їх «геббельсівській» витонченості, відверто суперечили одна одній… Наприклад, фарбований у білого афроамериканець не може по-справжньому шкодувати білого хлопчика, хворого на складні захворювання.  Це заборонена парадигма, адже шкодувати – привілейоване становище панів.  Нещодавно Ізраїль відмовився від безкоштовних інвалідних візків з Німеччини, які жалісні німці запропонував пожертвувати всім інвалідам-ізраїльтянам, що пережили події Голокосту.

А ще раніше одну шведську телекомпанію звинуватили у расизмі, тому що там показували телепрограму в якій американський джаз грали білі музиканти, перефарбованих у чорний пігментований відтінок.  Однак білі люди полюблять, коли їх пародіюють не менше, ніж «чорні». Король поп-культури поводився по відношенню до білих дітей таким чином, як білі багаті люди поводяться сьогодні у відношенні до чорних або кольорових. Цю метафору зрозуміли не всі, але ті, у кого влада, її чудово усвідомили: вони самі безпосередньо спілкуються з «профанами» в схожому стилі. Без сумніву, Майкл Джексон зачепив їх глибоко, за живе.

Бред Петт, Анджеліна Джолі, Мадонна, котрі всиновили чорних дітей – хто їх засудить?  Бездарна, що висить на хрестах під час концертів Мадонна, що всиновила при живих батьках велике число дітей з Малаві, продовжує вважатись «поп-зіркою»… Рівність рас в Америці діє лише в одну сторону. А не лише рас.

Напрошується лише висновок, що Америка складається з розділеного суспільства, де принижують того, хто чинить спробу перейти кордон своєї раси. Країна жорстоких,  по-єгипетськи непереробних ієрархій ( з чіпкими англосаксами на вершині піраміди), заснованих на етнічній і культурній приналежності різних груп. Інколи так складно помітити очевидне. Щодо Майкла Джексона  — це був безсумнівно, великою людиною, з моєї точки зору, без жодної іронії. Я не особливо цікавився його творчими доробками, однак уважно стежив за його сходженням на п’єдестал, починаючи з «Earth song» та What about us», — або навіть раніше зі знаменитою на увесь світ «Black or white»… Хто ж він був – хлопчиною, що виріс в сценічній вежі зі слонової кістки, засуджений на привілейовану, але довічну роль «чорного» естрадного клоуна? З цієї, завидною для інших, ролі цілеспрямований Джексон виріс, вільно чи мимоволі, в нового «Мартіна Лютера Кінга», який перетворив пекучу і нещадну для Америки расову тему в метафору всього життя за що і жорстоко поплатився..

Юрій Приходай, студент приватного університету «Академія рекреаційних технологій і права».

 

Яка твоя реакція?

Радість
0
Щастя
0
Любов
0
Не завдоволений
0
Тупо
0

Интересно почитать:

Также в категории:Історія філософії