«Слова, як сонце, сходили в мені…»
(до 90-річчя Ліни Костенко)
Сьогодні, 19 березня 2020 р., ми радіємо ювілею Ліни Костенко. І, мабуть, ця подія є своєрідним острівцем, точкою зупинки у швидкоплинному потоці часу, з якого можна поглянути на українську та світову літературу sub specie aeternitatis, з точки зору вічності.
І засміялась провесінь: — Пора!-
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом –
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –
усі ідуть за часом, як за плугом.
З роками кожний відчуває цю невпинну ходу… Куди ведуть нас слова цього шляху? Де прихована сакральна таємниця поезії, як дару, що віщує долю? Як відчути себе своїм на строкатому карнавалі світової культури, стати частиною універсального творчого потоку, у той же час зберігаючи неповторні національні риси? Мені здається, Ліна Костенко у свої 90 років повинна знати відповіді на ці питання. І саме тому вона мовчить, відмовляється від інтерв’ю, не друкує нових книжок.
Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам’ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Це тотальне розчарування життям чи самодостатнє зачарування словом, небажання відкривати його тендітну істину холодному й прагматичному світові сучасної цивілізації? А, можливо, тут ховається відчуття того, що все краще вже сказане, і не варто додавати до безкінечності ще одну одиницю?
— Мовчить цариця, государю.
Стоїть цариця і мовчить.
Та сила слова, яка відчувається у кращих віршах Ліни Костенко, доступна лише геніальному митцю. «Поетів ніколи не був мільйон» — каже вона сама. Але чому це унікальне перебування у квінтесенції творчої стихії перетворюється на фатальний квіток у прозору самотність?
Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Я намагаюся прислухатися до цього мовчання, до свідомої втечі від рутинної повсякденності і несвідомих передумов подібного нонконформізму. І тут, у вирі рафінованого, естетського зачарування світом знаходжу гіркі крихти болю, образи, нерозуміння.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Це – сакраментальне прокляття за дар бачити і відчувати світ глибше за інших, за здатність грати словами і складати із них незбагнену мозаїку справжньої поезії. Творчість та натхнення постають надлюдськими якостями, що несуть ні з чим не зрівняну радість і насолоду, тим самим викликаючи, як помітили ще в античні часи, гнів богів. Мабуть, тому у Ліни Костенко так багато віршів про поезію. І її віршування віршами про вірші так нагадують наставлені одне на одне дзеркала із парадоксальним ефектом глибини та нескінченості.
Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, я не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
і мокре листя падає на брук.
Здатність бачити світ у світлі справжньої краси, пробуджуючи її у слові – ще одна риса поезії Ліни Костенко. І справді, краса рятує світ, історію, культуру, освячуючи наш час проміннями вічного.
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Мабуть, поезія насправді змінює наше повсякденне існування. Тож живі поетичні рядки є ключами від інших вимірів реальності, незбагнених світів, захоплююче відкриття яких творить сенси людської культури. Ці ключі тримають в руках одиниці, і, безперечно, далеко не всі з них здатні скористатися унікальним даром, символічною перепусткою в Диво, що відбувається тут і зараз. «Ми є тому, що нас не може бути» — зауважує якось Ліна Костенко в уявному діалозі із іншим українським генієм, Григорієм Сковородою. Але «очі щасливі, бо бачать»:
Буває мить якогось потрясіння:
Побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
Пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.
Potestas clavium, влада ключів Ліни Костенко збирає навколо себе поле української літератури в її найширшому регістрі – від крику до мовчання. І в чарівному світлі поезії, яке ніколи не згасає, крізь типографську фарбу тексту, мене зачаровує мерехтіння незавершених контурів нашої подальшої історичної долі.
Слова, як сонце, сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
Сергій Курбатов
