Східносирійським обрядом варто називати літургійну традицію церков Сходу: ассирійської церкви Сходу, халдейської католицької, сиро-малабарської катоицької церкви. Інакше традицію називають персидською, несторіанською, асирійською, ассиро-халдейською, месопотамською, проте визгані мало вдалі. Назва є нейтральною, для відрізнення від західно-сирійської традиції,  підкреслюється обумовленість  від грекомовної візантійської  традиції. Мовою богослужіння вситупає сирійська з використанням арамейського діалекту, арабської та малаяламу.

Зароджується вказана вище традиція на територіях на схід  від Єфрату, які не входили в Римську імперію. Історію обряду поділяють на персидський, арабський, католицький влив. Християни в Месопотамії наявні у середині ІІ століття нашої ери, а в ІІІ – перси завоювали територію. На той час центром християнтсва стала Едесса. Ще у 216 році нашої ери місто входить до складу Римської імперії. Близько 300 року нашої ери католікос Селевкії – Ктесіфон об’єднав персидських християн на річці Тигр, який пізніше тримав назву патріархату.

Частина  спільнот опинилася під керівництвом патріарха Антиохії. З 410 року нашої ери скликаним собором Селевкії-Ктесифону за наказом персидського царя Яздігерда Ібули схвалені канони І  Вселенського та І Константинопольського собору, низки канонів Антиохійського собору. Починаючи з середини VІІ століття нашої ери богослужіння різних місцевостей мало свої обрядові особливості. Із осудженням Несторія та його прихильників, тяготівша  антиохійського христологічного вчення Церква Сходу, яке сформулював Федір Мопсуєтський відходить ід спілкування з візантійською церквою. Тільки вигнання несторіанства за імператора Зінона з території Візантії призвело до скорочення контактів східного християнства із Заходом. До того ж літургійне спілкування мали індійські християни апостола Фоми, їхня ієрархія якраз була пов’язана з Церквою Сходу. Внаслідок аррабсько-мусульманських завоювань Цеква Сходу ізолювалась.

Церква Сходу в арабський період з 651 по 1258 роки  почувала себе  нормально. Її патріарх Ішояв ІІІ перебував в місті Багдад – халіфській столиці (766 року нашої ери).  Стверджують, що Ішояв ІІІ є укладачем неділього Антифонарію, зумів визначити три оснвні анафори, відредагувати Євхологій.

Східносирійський обряд зазнає впливу від католицизму. У ХІІІ столітті коли митрополит  нісібінський  Ішояв  при зустрічі з місіонерами-домініканцями,  у Євхологій вніс  латинську формулу Хрещення. Процес латиізації східно сирійсько обряду розпочався в XVI-XVII столітті в Індії, так виник сиро-малабарський обряд. Елементи римського обряду поступово почали проникати в халдейсько-уніатське богослужіння, триваючи вклчно до ІІ Ватиканського собору. З ХІХ століття частина Церков Сходу приєдналася до рсійської православної церкви, з’явився перекладений сирійськомовний варіант богослужбових книг для духовенства. До таких книг варто віднести наступні: Лекціонарій, службовий Апотол та Євангеліє, Дияконікон, Псалтир, Бреварій, книга молитов преподобного Єфрема Сиріна, молитов добового кола (авторство приписують католікосу Іллі ІІІ Абу Халіму), збірник текстів гімнів на свята та днів пам’яті святих, збірник піснеспівів на добовому богослужінні, а також піснесіпвів на літургії, збірних алфавітних гімнів, які співають по прчитанні Святого Євангелія, піснеспіви Георгія Варди (збірник).

Особливості храму Церков Сходу східносирійського обряду

Церква Сходу має певні особливості  в структурі храму. Так вітарний простір поділено на три частини: святилище та прилегла до нього вівтарна частина, дияконник на півночі, з баптистерієм на півдні. Святилище також має трьохчастинний поділ: Святеє Святих – місце збереження Дарохранительниці, збереження священних посудин та єлею у вівтарній частині, віма. Виголошення проповіді та читання Псалтиря здійснюється з амвону, Євхаристія відбувається з південної так і північної  частини. Чоловіків та жінок розділяє віма з вітарною частиною, жінки стоять за останньою. Особливістю  храму є відсутність  у ньому ікон. В стінах північної частини збережені мощі святих мучеників. Південна стіна має двері з виходом на двір як для чоловіків так і жінок.  Південно-західна чатсина деяких храмів містить спеціально відведені місця для хворих людей, жінок з дітьми. Відповідно тут читають молитву на 40- день над матір’ю після народження її дитини. В дияконннику диякон або ж священик займаються випіканням Хліба  в пічці для звершення Євхаристії.   Східна частина дияконика слугує розміщенням мощей або ж саркофагу святого. Зберігають тут священичі облачення,, з вином та єлеєм.  У баптистерії розміщено двоє дверей: перші – для того щоб можна увійти з надвору, інші – увійти в храм. Баптистерій має купіл, поруч стіл для помазування віруючих, вітар, на якому лежить Хрест та Євангеліє. Північна стіна  характерихується спеціальним вікном,  через нього священик, який охрещуує при благословінні води ще й помазує їх. Східна частина дворика красується Хрестом та спеціальним помостом, на якому стоять священнослужителі. Спекотний клімат слугує для звершення служб добовог кола. Облаштовується у дворі колодязь,за межами церквоної огорожі відбувається поховання кліриків. Запаз традиційне облаштування храму має спрощений варіант, симолічне тлумачення якого подасть Юханнан бар Зобі.

Звершення Таїнств

Теологічною основою таїнств є праця Феодора Мопсуєтського,представнкиа антиохійської школи. Таїнства на думку останнього є відтворенням викупної діяьносі та хресної смерті Христової як вказіки про майбутнє Друге пришестя Господнє. Лише у ХІV столітті  виникає сім таїнств під впливом того ж католицизму і його богослов’я. Але відмінності  від католицизму у переліку таїнств  все  ж були. Так через творіння патріарха  имофія ІІ дізнаємося про такі таїнства як освячення престолу,  Хрещення, Євхаристія, Чернецтво, Поховання, Шлюб.Авдішо бар Бріхою сюди ж відносяться: священство, хрещення,миропомазання, євхаристія, освячення закваски, Покаяння, Хрест. Юханан бар Зобі визначає важливість двох: Хрещення та Євхаристії.

Термінологія має двяке значення. У першому – це послідовність чину звершення літургії, в другому – освячення або ж інакше кажучи молитва за літургією – анафора. Їх виділяють три: Аддая та Марі,, Феодора Мопсуєтського, Несторія. Як стверджує в ХІ столітті Абдаллах ібн ат-Тайїб, ті отці, що жили ще перед патрархом Ішоявом ІІІ були обізнані з четвертою анафорою, авторство  якої  приписують святителю Іоанну Золотоустому.  Анафора складається з кількох частин: прохання, схилення, виголошення. Перша анафора формувалася у ІІІ столітті нашої ери учнями апостола Фоми – Аддаєю та Марі, з відсутністю посилань на текст Нового Завіту. Рукпис цієї древньої літургії апостолів знайов у 1964 році Макомбер, в одній із приходських церков в поселенні Мосул. Цю анафору як відомо використовують у Велику суботу, включно з Благовіщенням, в заупокійній службі та будний день при звершенні вище вказаної літургії.

Автором наступної анафори є блажений Феодор Мопсуєтський. Леонтієм Візантійським повідомляється про її укладання. Анафору вважали перекладену з грекомовного варіанту у VІІ столітті нашої ери, а от докази того, що вона має сирійське походження наводять дослідники. Це чітко видно  по самій  структурі, мові та богословському змісту. Її викорситовують від і неділі Благовіщення до наступної неділі Осанн (Входу Господнього). Автором третьої анафори є Несторій. Третя анафора піддається сумніву сучасними дослідниками. Швидше за все її варто віднести до антиохійської літургійної традиції ( запозичені анафори Іоанна Золотоустого). П’ять разів в році звершують літургію: Богоявлення, Іоанна Хрестителя, грецьких вчителів, в середу посту ніневітян, Великий четвер. Нарсай Нісібінський відобразив ранній її чин у сімнадцятій гомілії «Розкриття тайн».

Чин літургії залишається таким самим з трьома анафорами. Євхаристію звершують щонеділі зранку та святкові дні, а в першому та четвертому тижні Великого посту та Страсного тижня – ввечері. Снував в середньовічний період Великого посту обряд причастя Перосвяченими Дарами. У ІХ столітті його було перенесено з ранку на четвер патрархом Гіваргісом ІІ.

Трьома складвими літургії є: літургія слова, освячення, причастя. Літургія слова включає у собі читання Священного Писання у вимі, освячення та причастя – освячення Дарів на вівтарі. У середньовічних коментарях такі процесії стали інтерпретуватися нічим іншим як символом Втілення та Викуплення. Стародавня сирійська традиція церков характерна чином Хрещення безз помазання після таїнства обовязковим Причастям, що закінчує чин. Послідовність сучасного чину формується у VІІ столітті. Укладачем чину стає патріарх Ішояв ІІІ. Сам чи ділять на три частини. Перша дуже близька до літургії оголошених (нехрещених), звершується окремо  від таїнства. У першій покладаються руки та наноситься хресне знамено святого єлею на лобі, зі співом антифонів, гімну «Тебе, Господи», Трисвятого, читанням Апостола та Святого Євангелія, виголошенням ектеній, молитов, покладенням рук та відпусту. Друга передбачає читання Символу віри, освячення єлею в посудині, священичої молитви, на освячення води, вливання в хрещальну воду єлею, помазання тіла охрещуваного, занурення у воду зі словами «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Третя частина підтведжується одягненням того, хто охрещується в одяг світлого кольору, з покладанням руки та помазанням органів почуттів, оголошенням звершення таїнства.

Якщо в V столітті духовенство було одружене, включаючи патріархів та єпископів церков Сходу, але пізніше встановилася зовсім інша традиція – безшлюбність. При рукополежені в єпископи, під час недільної літургії кандидату на спину кладуть догори текст Святого Євангелія для прочитання іншими, котрі приймають участь в хіротонії, з покладанням правих рук;  при виголошенні кафедри, яку займатиме новообраний, народом виголошуються слова «Достойно та праведно». З прочитанням молитви і виголосу народу: «Амінь», йому вручають Хрест, перстень та відповідні облачення.  В церквах Сходу відразу ж після анафори слідує загальне покаяння: коротка пропвідь, молитва священика, хрестообразне знаменування того, що кається в гріхах за допомогою хреста в руці.

Ще одне особливість у таїнствах  – це Свята закваска. Тобто в євхаристійний хліб, який випікають додається закваска. Сюди ходить пшенична муа, сіль, оливкова олія, кілька крапель води. За канонами церков Сходу освячувати Святу закваску у Великий четвер має право лише єпископ. Практика збережена в Індії, в інших місцевостях – звершується приходськими священиками. У чин увійшла молитва, санктус, епіклесіс.  Хрест  східносирійському обряді —  це символ домобудівництва Божого, є невидимою присутністю сили Божої, її вселення в матеріальне зображення Хреста. Заборонене розп’яття, що на їхню думку вважається справжнім кощунством.

Ще одніє особливістю є календар східносирійського обряду. Календар нараховує 364 дні. Прийнято вважати поділ року в клендарі не на сім, а дев’ять періодів. Початок благовіщення настає за чотири тижні до свята Різдва, триває два тижні після. Богоявлення має тривалість 7-8 тижнів, в залежності від Пасхи. Піст ненівітян, про який зазначалося вище становлений католікосом Єзекіїлем після п’ятої неділі напротязі трьох днів. Великий піст триває лише сім тижнів перед Пасхою. Закінчується Великий піст днем Входу Господнього в Єрусалим або ж Осанни. Пальмові віття благословляються на літургії оголошених відразу з після антифонів. На Страсному тині відмінена полуношниця з третім часом, наявний шостий час. Величності Страсному тижню надає понеділок, коли йде процесія, тримаючи в руках Хрест, Євангеліє, освяченні пальмові віття, запаленими свічкками та кадилом. Чин подібний західносирійському, отримав назву «Десятьох дів», а гімнографічні тексти складають твори преподобного Єврема Сиріна.  Нічна служба Великого четверга супроводжується візантійським співом херувимської «Вечері Твоєї Тайної». Увесь вечір відбувалася служба бдіння Великої п’ятниці. Піснеспіви  дня утренньої у Велику п’ятницю  вказували на закінчення підготовки перед Святим Хрещенням. На службі Великої суботи процесія йшла з Хрестом, потім звершувася символічний чин поховання Христа. Єдина відмінність – відсутність причастя у Велику суботу. У Пасхальне бдіння увійшли: чин Омовіння престолу, Хрещення, Покаяння, літургія.

Бдіння має коротку форму літургійного року. Друга пасхальна літургія закінчується чином віддання миру один одному з процесією проголошення Воскресіння Христового, з вівтаря з перстолу забирається піднятий прикрашений квітами Хрест і кладеться для поклоніння, диякон закликає до передачі миру та любові Христової між усіма, присутні вітають один одного, відбувається спів 19 благословень у виконанні двох дияконів, вкінці слідує загальне благословення.

Варто зазначити, що період Пасхи триває сім тижнів, включно до Вознесіння Господнього, а період апостолів – з неділі і також продовжується протягом семи тижнів. З візантійської традиції запозичили  свято на честь апостолів Петра та Павла. Період Літа називають ще Нусарделем (Новим роком), східносирійська традиція перевела його так «свято Бога».

Характерний згадуванням дванадцяти апостолів та отців І Вселенського собору є покаянним, триває сім тижнів. Ще є період Іллі, тривалість якого сім тижнів, впершу неділю за східносирійським обрядом входять у піст. Час покаяння припадає в період Мойсея. Не перевищує чотирьох тижнів. З ІХ століття в цей період розпочинався літургійний рік. Останнім є періож Оновлення Церкви (тривалість – 4 тижні).

Пегас

Поделитесь эмоциями

Супер статья
0
Я доволен
0
Любовь
0
Так себе
0
Глупо
0

Интересно почитать:

Релігія

Історія релігій

Історія релігій є галуззю релігієзнавства, займається вивченням процесів розвитку та змін релігії, соціально-культурного зв’язку. Релігієзнавство ...

Написать комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.