Сатана: неканонічні персонажі православної іконографії.

satanaІсторія спілкування людини з Богом, богами, духами та іншими трансцендентними істотами охоплює десятки тисяч чи навіть мільйонів років, думка науковців залежить від теорії походження релігії, якої вони притримуються, бо різні теорії трактують виникнення релігії опираючись на різні факти чи їх інтерпритації, аргументи та світогляди.  Достатньо багато є у цих теоріях спільного і відмінного. В  цій статті йтиме мова про злих духів, а точніше Сатану та те, як його зображують на іконах.

Якщо розглянути теорії походження релігії і підвести їх під певну універсалію, то більшість з них говорить про те (не включаємо ряд теологічних теорій, у яких йде мова про те , що релігія була дана Богом для людей у всій своїй повноті та досконалості тощо), що релігія на шляху свого існування пройшла шлях складної еволюції який ще не завершився і навряд коли небудь завершиться. Від початку свого виникнення і дотепер релігійні вірування постійно ставали складнішими (якщо не брати до уваги таких релігійних реформаторів, як Мартін Лютер, що зробив спробу спрощення релігії чи церкви зокрема) та змінювались, пристосовуючись до потреб суспільства та часу.

Заразом з релігійною еволюцією змінювались та вдосконалювались і самі елементи культу, зокрема й істоти духовні. Поклоніння духам, богам, державним чи релігійним діячам ускладнювалось через обрядовості та виникнення все нових і нових думок щодо того чи іншого предмету поклоніння.

Християнська богоcловська думка не є винятком. Чудовим прикладом цього є церковні собори, на яких доповнювались, уточнювались і т.п. елементи віровчення християнської церкви. Одне з питань, яке не одноразово обговорювалось, а в певний момент і стало причиною, фактично, громадянської війни у Візантійській імперії, – це іконографічний канон. На останньому Вселенському соборі православної церкви зокрема, було вирішено, що зображені на іконах постаті повинні мати: великі широко відкриті очі, все тіло одягнене, а відкрите лише обличчя та іноді долоні. Фігури повинні бути обведені чорним контуром. Святі повинні мати довгі бороди[1]. Вищевказаний формат ікони Східної церкви не стосується, звичайно, негативних персонажів християнської релігії.  Зображення Сатани та інших представників цієї ж касти викликає інтерес в релігієзнавстві, оскільки може надати багато цікавої інформації у зв’язку з певною позасистемністю.

На сьогодні ікони та розписи храмів на релігійну тематику є невід’ємною складовою християнських храмів. Та були часи, коли ікон ще не було (принаймні в тому розумінні, в якому це вони сприймаються зараз). Місця зібрання і богослужіння християн, такі як Римські катакомби* тощо, вже були розписані різноманітними тематичними зображеннями. Ці перші зачатки християнського образотворчого мистецтва відображали різні сфери життя ранніх християн, окремі біблійні сюжети чи цілі історії. Ісуса, наприклад,  зображали у вигляді риби* чи агнця*. Також тут були сцени майбутнього кінця світу та інших післясмертних перспектив християн. Релігійні зображення, не дивлячись на відносну простоту виконання, несли в собі багатий символічний зміст. Враховуючи, що біблійний канон сформувався аж у 4 столітті*, можемо уявити собі, яку значущість мали релігійні зображення на ранніх етапах історії християнства.

Починаючи з перших днів свого існування як релігія, християнство постійно розвивалось у різних аспектах свого буття. А деякі з християнських церков відкриті до оновлень і тепер.

З розвитком релігії розвивався  також іконографічний канон, який хоч і зазнав багатьох змін багато змін, та все ж залишив за собою основну свою функцію – доносити християнам і не тільки  істини віровчення  у художній формі, що надає змогу неписемним християнам (а таких донедавна, а саме до 19 століття, у світі була абсолютна більшість) краще зрозуміти суть віровчення.  До того ж мистецтво – це те, що зрозуміле, скоріш за все, будь-кому без пояснень.  За словами Дайсаку Ікеди, – «культура, зокрема художня, – це чудовий спосіб міжнародної співпраці та взаєморозуміння». Враховуючи те, що християнство є світовою релігією, цілком очевидним стає важливість значення іконопису, як частини образотворчого мистецтва.

Іконографічний канон християн фактично сформувався після 7 Вселенського собору*, хоча деякі корективи ще довго вносились у Православних церквах*.

Ми звикли споглядати на іконах та розписах храмів біблійних персонажів: Ісуса, Богоматір, апостолів,  святих, янголів, сцени зі Св. Писання. Також на них зображають сюжети Раю чи сцени з історії християнства, тощо. Загалом, зображуване в церковному мистецтві має на меті відтворити у фарбах віроповчальні історії з життя, які своїм прикладом мали б сприяти підвищенню духовності віруючих і навернути їх на шлях істини (в даному випадку християнської).

Значно рідше на іконах і храмових розписах можна зустріти сцени з буття пекла та його «мешканців» (демони, грішники  тощо). Ікона покликана нести людям добре, світле, а тут – нечистий зображений!? Але як би ми, можливо, не хотіли ігнорувати цей факт але він все ж присутній. На іконах зображують Сатану та його свиту. У своїй більшості – це ікони під назвою «Спокуса Христа», «Сходження Христа в Пекло» та «Страшний Суд».

Існують різні класифікації іконопису:

– За сюжетом;

– За кількістю персонажів;

– За кількістю композицій;

– За масштабом зображення фігур;

– За стилістичними особливостями;

– За технікою виконання;

– За місцем розташування;

– За розміром.

Я поділяю думку тих науковців, які послуговуються сюжетною класифікацією, тому надалі буду опиратись на неї. Отже, сюжетна класифікація виділяє такі різновиди ікон:

– Ікони Святої Трійці;

– Ікона христологічного ряду, де виділяють ікони зі Спасителем та євангельські сюжети з Його участю;

– Богородичні ікони, з-поміж яких виділяють ікони із зображенням Марії та ікони Богородичних свят;

– Ікони святих і сил безтілесних;

– Ікони свят і подій священної історії;

– Символічні та алегоричні композиції тощо.

Ікона, як відомо, це віровчення у фарбах. За допомогою ікон, як було вище зазначено, доносили елементи християнського світогляду до неписемних віруючих.

Нечиста сила ображалась, в основному, на так званих «розповідних» іконах. Такі ікони призначенні для передання християнської доктрини. На них зображують сцени з Біблії, чи життя святих, а точніше – конкретні сцени з віроповчальною метою.  Найвагоміша відмінність «розповідних» ікон від «молільних» полягає у тому, що перед останніми ставлять свічки та промовляють молитви; перед «розповідною» ж цього не роблять.

Першою в ряді ікон, які варто було б розглянути є ікона під загальною назвою «Спокуса Ісуса Христа».

В Новому Завіті описана спокуса Дияволом Ісуса Христа під час його сорокаденного посту в пустелі, куди  він пішов після свого хрещення. В християнстві спокуса Христа трактується як один із доказів двох природ в Ісусі, а спокуса Диявола – як приклад боротьби із силами зла і результат благодатних плодів хрещення.

Розповідь про сорокаденний піст Спасителя  і про подальші  спокуси Дияволом є у всіх євангелістів, крім Іоанна. При цьому Матфей і Лука описують це, збігаючись у всіх подробицях, а апостол Марк лише коротко про це згадує, не наводячи подробиць.

Згідно з євангельським оповіданням, після свого хрещення (Марк у своєму Євангелії акцентує на тому, що це сталося одразу після хрещення[2]) Ісус Христос, ведений Духом, пішов у пустелю, щоб на самоті, у молитві та пості підготуватися до виконання місії, з якою Він прийшов на землю. В процесі сорокаденного посту Сатана тричі приступає до Ісуса і намагається спокусити його голодом: «І ось приступив до Нього спокусник. І сказав: Коли Ти Син Божий, Скажи, щоб каміння це стало хлібами!»[3]; гординею: «…тай кажу Йому: «Коли Ти Син Божий, то кинься додолу, бо ж написано: «Він накаже про Тебе Своїм Анголам, і вони на руках понесуть Тебе, щоб камінь коли ти не спіткнувся Ти Своєї ноги»»»[4]; вірою : «І диявол сказав Йому: «Я дам Тобі всю цю владу та їхню славу, бо мені це передане. І я даю, кому хочу, її. Тож коли Ти поклонишся передо мною, то все буде Твоє!»»[5].Цей епізод з Біблії, як було описано, є одним із доказів подвійної подоби Христа.

Розглядаючи цей сюжет в іконографії, варто зазначити, що такі ікони зустрічаються відносно не часто. Православна традиція відрізняється аскетизмом та простотою. Це формує, з однієї сторони, чітке зображення, з іншої – не дає таланту автора сповна продемонструвати себе у переданні зображень. На іконі найчастіше фігурують три варіанти розвитку подій. Перший – коли на передньому плані зображені Ісус та Сатана, який підступає до Спасителя і намагається спокусити його голодом. Другий – коли обидва персонажі зображені на першому плані у повен зріст, а на задньому плані відтворені сцени з усіма трьома спокусами. Третій варіант зображення складає собою чотири сцени. На перших трьох сценах Сатана спокушає Христа,  який, відповідно, не піддається на провокації. На четвертій сцені зображено Диявола, який втікає від Спасителя до Пекла, кидаючись вниз, а згори приступають ангели.

Розглядаючи перший та другий способи написання, можна прослідкувати характерні особливості зображення «князя темряви». Він приступає до Спасителя збоку (частіше справа, ніж зліва). Сатана завжди нижчий зростом за Ісуса (якщо взяти до уваги на дослідженнях науковців із США Джона Джексона  та Біла Моттерна, що Ісус був зростом 182см[6], то Сатана на зріст був близько 178-180см). Сатана одягнутий завжди у простий одяг, який приховує майже всі його нелюдські особливості. Але, де і в якому одязі його б не зображали, – постійно має бути щось таке, що його видає: це може бути хвіст, який видніється, показується з-під накидки, чи ноги у вигляді ратиць[7]. Буває, що малюють ледь помітні роги. Це пов’язано з тим, що людині дано шанс розпізнати Нечистого, головне бути уважним[8]. На таких іконах очільник Пекла зображений у вигляді людини і видають його лише вищезгадані деталі, хоча бувають і винятки.

На іконах, де відтворено відразу декілька сцен (третій тип) Сатана найчастіше змальований без одягу, оскільки зображення невеликі за розміром. Всі його нелюдські атрибути чітко простежуються. Характерною особливістю також є шкіряні крила, хоча деякі іконописці і малюють його з ангельськими крилами, навіть у світлих тонах.

Щоб краще зрозуміти та уявити вигляд його кажанячих крил, варто глянути на скульптуру Гійома Гіфсона під назвою «Геній зла», яка була створена в далекому 1848 році для собору Св. Павла в місті Льєж (Бельгія).

Такі суперечності в іконописанні, як на мене, пов’язані з так званим «народним примітивізмом». Таке може відбуватись у тих випадках, коли ікону малює художник, без спеціальної освіти.

Звичайно, варіантів написання цієї ікони, як і будь-якої іншої, є безліч, але такими були ті, які найчастіше зустрічаються у храмах Православних церков.

Наступним сюжетом в іконографії, який я б хотів розглянути у статті, є один із варіантів Великодніх ікон християн Східного обряду. Сюжет ікони під назвою «Сходження в пекло» відображає події суботнього дня, перед Воскресінням Ісуса. Православна теологія зазначає, що після того, як Спасителя проткнув списом римський центуріон  Гай Кассій*, Ісус спустилась у Пекло. Події, що відбулись у підземному світі трактуються Східною і Західною церквами по-різному. Вчення Східних церков акцентує на тому, що Ісус, спустившись у Пекло, знищує ворота Пекла , вбиває Сатану та Смерть. Після цього кожен бажаючий може вийти із Пекла. В існуванні зла православна традиція звинувачує самих людей, які є недосконалими. Католицька церква по-іншому трактує сходження Ісуса в Пекло. Він в цьому трактуванні руйнує ворота Пекла, наносить самому Пеклу значних пошкоджень, але не знищує його повністю. Спільним у церков є те, що вони апелюють, ніби до того, як Ісус спустився в Пекло, для того щоб вивести всіх тих, хто забажає за ним піти, а також старозавітніх людей, і принести їм слово істинної віри. До Нього там проповідував Іван Хреститель.

На іконах, що носять загальну назву «Сходження в пекло» яскраво зображено не лише уявлення про саму подію, але й різні світоглядні, ментальні, культурні, історичні та інші особливості суспільства і того часу, коли була написана та чи інша ікона. Цікавий приклад такого ікономалювання можна прослідкувати у католицькій церкві. Дуже часто трапляється так, що чим старіша ікона, тим більше вона відповідає історичним реаліям. Наприклад, на іконах, що зображають Воскресіння Господнє і датуються, припустімо, 16 сторіччям, можна побачити вояків, які охороняють могилу Ісуса не у вигляді легіонерів (як це мало б бути), а у вигляді лицарів в обладунках того часу, коли була створена ікона (наприклад, Воскресіння Христа. М.Грюневальд, XVI ст.). А якщо глянути на зразки цієї ж ікони 17-18 століття, то ми тут зможемо побачити  навіть не рицарів, а солдат вже з мушкетами та всіма іншими елемантами солдатської форми того часу. Такі іконографічні помилки є поширеним явищем в історії.

Розглядаючи ікони під назвою «Сходження в Пекло» слід виокремити деталі композиції, на які звернемо особливу увагу.

Центральною на іконі є постать Христа. Він одягнутий у пишний одяг. У більшості випадків – червоного (багряного) кольору, але зустрічається на ньому і білий одяг (фреска у церкві Спаса на Полях 1320 рр., Стамбул, Туреччина). Також Христос може бути зодягнений у червоно-синій одяг. Ці варіації відповідають канону символіки кольорів Псевдо Діонісія. Наприклад, у Діонісія білий символізує світло небесного царства. Червоний – це колір євхаристії, тобто спасіння, колір божественної енергії, символ благородного походження. Синій колір – це символ незбагненності і могутності неба. Синє тло, згідно з Діонісієм, може ототожнюватись із золотим кольором, тобто з Божою енергією. Проте синява – це також вічність і незмінність божественних законів, а золотий – це присутність Царства Небесного[9].  Ісус у руках може тримати хрест (той, на якому його розіп’яли). Є фраза зі служби у Хрестопоклонній неділі, яка злітає з уст Пекла про зброю, якою Христос зруйнував ворота Пекла – «…дерев’яним копієм мене раптом пробило… і древо сіє вводить в Рай» .

Ікони, на яких у руках Спасителя є хрест, зустрічаються досить рідко в іконографії, набагато рідше, аніж ті ікони, де Ісус простягає руки до Адама та Єви. Зображення, де Спаситель бере перших людей за руки є більш розповсюдженими. Надзвичайно цікавим є той факт, що не завше на зображеннях Єва простягає руки до Христа. Також зустрічаються ікони, на яких руки Єви закутані в одяг (наприклад, Фрески і мозаїки X-XI сторіч із грецького монастиря Осіос Лукас). Це пов’язано з тим, що Перша Жінка вже одного разу торкнулась до істини, яку символізує плід дерева пізнання в центрі Раю – яблуко*, і тепер боїться (чи то не наважується?). Одяг Адама та Єви – темних кольорів. Це пов’язано, знову ж таки, із символікою кольорів у православній іконографії. У темних тонах найчастіше зображують нечисту силу, грішників тощо. Цей епізод відображає той момент, коли ще перші люди перебувають в Пеклі, як грішники, тому, власне, і одяг у них відповідного кольору.  Їхні фігури постають з домовин, в яких вони стоять на колінах. Домовини знаходяться у Пеклі, яке змальоване чорним кольором (що, власне, також відповідає символіці Діонісія).

Ісус стоїть на зруйнованих воротах Пекла. Брама може бути зображена у вигляді двох частин воріт, які лежать зламані паралельно одне до одного чи навхрест.  Під воротами малюють зламані символи рабства: ключі, замки, кайдани тощо (наприклад, ті ж фрески і мозаїки X-XI сторіч із грецького монастиря Осіос Лукас). На деяких іконах Спаситель зображений так, ніби переводить грішників (першими йдуть Адам та Єва) з Пекла до Раю. Під ногами Ісуса інколи зображають Сатану, зв’язаного ланцюгами, чи просто ослабленого.  Нечистий зображений на таких іконах, як людиноподібна істота з певними звірячими атрибутами: роги, копита чи пазурі, крила. Його змальовують у темних тонах (коричневий чи чорний, але бувають і винятки: наприклад, темно-синій).  Поплічників очільника Пекла також зображують у відповідній кольоровій гамі. На них іконописці не  зосереджували свою увагу, оскільки вони знаходяться далеко від першого плану. Чортенята зображені, в основному, великою масою. Інколи їх підписують поіменно. Вони символізують людські вади (жадібність, заздрість, ненависть тощо). Якщо бісенят підписують, то, скоріш за все, зображають і ангелів, які протикають їх своїми довгими дерев’яними списами. Це символізує перемогу добра над злом у всіх його проявах. Представники пекельної братії часто зображаються у вигляді людиноподібних істот із шкіряними крилами, які зливаються в одну чорну масу.

Останньою в переліку ікон, які я мав на меті розглянути в «пошуках» нечисті, є ікона «Страшний суд». Витоки зображення Страшного суду сягають до-фрескового малярства катакомб. Спочатку Суд Божий був представлений в сюжетах відділення овець від козлів і притчі про десять дів*. У V–VI ст.ст. виникають окремі частини картини само?го Страшного суду, а до VIII ст. у Візантії з’являється закінчена композиція. Пізніше ікона «Страшний суд» утвердилась у системі стінних розписів, як візантійських, так і руських храмів, набув поширення цей сюжет також і на Заході. В християнстві догмат про Воскресіння, Судний день і Воздаяння є одним з основних. У числі інших він входить в Нікео-Царгородський Символ віри, як входив колись у Символи віри перших християнських церков.

На іконі «Страшний суд» зображено друге пришестя Христа. Умовно композицію можна розділити на три частини:

  1. Друге пришестя Спасителя, воскресіння мертвих і суд над людьми.
  2. Оновлення світу.
  3. Торжество праведників у новому Єрусалимі.

На іконі міститься художня розповідь про майбутній Кінець Світу.

Пекло на іконі «Страшний суд» змальовується у повній його «красі». Тут зображено всіх його «мешканців», муки грішників, «роботу молодшого особового складу», тобто демонів різних гатунків і самого очільника Пекла.

Цей сюжет в  іконографії опирається на тексти Євангелій*, Апокаліпсису та праць святих отців. Важливу роль у процесі створення канону малювання цих подій відіграло «Житіє Василія Нового»* Х ст.

Історія створення самого сюжету сягає аж катакомбного періоду в історії християнства. Остаточно канон сформувався у Х-ХІІ століттях у Візантії.

На українських теренах ікони з цим сюжетом з’явились відразу після хрещення князем Володимиром Київської Русі. У «Повісті врем’яних літ» згадується, що християнський проповідник мав запонку із зображенням Страшного суду, яка стала одним із аргументів, що повпливали на князя в прийнятті рішення щодо хрещення Київської Русі. І коли сказав це, [філософ] показав [Володимиру] запону, на якій було намальовано судилище господнє; показав же йому праведників справа, які в радощах прямують у рай, а зліва — грішників, що йдуть на муки. Володимир, зітхнувши, сказав: «Добре цим, справа, горе ж цим, зліва». Він же сказав: «Коли хочеш одесную стать, то охрестися». Володимир же поклав у серце своє [бажання] і сказав: «Почекаю ще трохи». Хотів розвідати про всі віри. Володимир дав філософу дари великі і відпустив з честю великою[10]. Найстаріша ікона на території України з цим сюжетом знаходиться у Кирилівському монастирі у Києві (ХІІст)*.

Отож, розглядаючи ікони під вищезгаданою назвою «Страшний суд», зосередимо свою увагу на негативних персонажах.

Вся пекельна братія тяготіє до нижньої частини формату композиції. Там, унизу, зображено землю, оточену «водоймою». Ця водойма  відтворена у жовтих тонах і являється Гієною огненною. Посередині цієї вогняної (палаюча сірка) водойми знаходиться страшний звір, морське чудовисько з двома головами з обох боків тіла. На цьому монстрі сидить сам Сатана  і тримає в руках душу Юди Іскаріота. Поряд представлено головні пекельні муки: «зима несогреваєма», «черв невсипуща», «огонь невгасимий», «место темноє» т.п.

На ранніх іконах зображення пекельних мук не несуть індивідуального характеру, і зображуються у вигляді грішників, яких оповили змії. Такі зображення зустрічаються, наприклад, у церкві Йиланлі (Yilanli Kilise — Зміїна) 10 століття, що в Анатолії, сучасна Туреччина[11].

На теренах Київської Русі вже в Х столітті побутує більш детальне висвітлення вищеописаних  моментів, тай і всіх інших у цій композиції. Це повязано з тим, що перед тим, як з’явитись на нашій території канон ікономалювання цього сюжету мав вже майже тисячолітню історію. А з часом іконографічний канон на Русі розвинувся до свого специфічного рівня, який пов’язаний із культурно-ментальними особливостями держави та народів, що її населяли.

Повертаючись до звіра, який виконує функції трону для Сатани, зауважимо, що  до його пащі тече вогняна річка, яка витікає  біля трону Спасителя (наприклад ікона Страшного суду з Успенського собору, що в Московському Кремлі), по річці можуть зображуватись крокуючі душі грішників, які прямують на Останній Суд. Замість річки також може зображуватись великий змій, який символізує гріх. Трапляється, що на його тілі є написи всіх гріхів (Страшний суд. Воскресенська церква, м.Коломна). Також цей гад є не хто інший, як сам Сатана. Він тягнеться аж до ніг Адама і кусає його за п’яту. До речі, окремо в самій християнській демонології  поміж дослідників ведуться суперечки щодо того, який демон, будучи в образі змія, є спокусником Єви. Наприклад, М. Шейнман стверджує, що в образі змія-спокусника в Раю був Вельзевул[12], хоча більшість науковців та богословів схиляється все ж до «класичної версії» спокуси в Раю, – що то був Сатана.

Часто змій ще й зображує 20 митарств. Гріхи, які на ньому написані є цими митарствами (Ікона “Страшний Суд” Росія, XVI ст. Ермітаж, Санкт-Петербург.). Мита?рства в православ’ї  – перешкоди, через котрі повинна пройти кожна душа на шляху до Божого престолу для приватного суду. По цьому шляху душу ведуть два ангели. Кожним із митарств, яких нараховується загалом 20, керують біси — нечисті духи, які намагаються забрати прямуючу душу до пекла. Біси висувають список гріхів, що стосуються даного митарства (список брехні за життя на митарстві брехні і т. п.), а ангели – добрі діла, звершені душею при житті. У випадку, коли добрі діла переважають злі – душа проходить до наступного випробовування. Якщо кількість злих діл перевершує добрі, і ангелам нічого пред’явити для виправдання душі, біси виносять душу до пекла. Коли ж ангели представлять добрі діла для виправдання душі, а злі духи пригадають стільки ж гріхів до її осуду і буде рівновага, тоді перемагає Божа любов до людини. Тим ж милосердям Божим доповнюється, інколи, нестачу добрих діл проти переважаючої кількості злих.

Надзвичайно рідко трапляється зображення дерева, яке замінює змія  (Страшний Суд» 1662 р. з с. Меденич на Дрогобиччині). Як зазначає українська дослідниця Марта Федак-Гелитович це «найімовірніше, є алюзією до Едемського дерева пізнання добра і зла»[13].

Варто згадати і про « Бачення (Видіння) Даниїла», тобто четверо тварин (у колі), і «Земля, що віддає своїх мерців»: темний круг, зазвичай неправильної форми. У центрі сидить напівоголена жінка – уособлення землі*. Жінку оточують фігури, що підіймаються із землі – «воскреслі з мертвих», звірі, птахи і плазуни, випльовують (віддають) тих, кого вони з’їли. Землю оточує  море, де плавають риби,  вони також випльовують (віддають) мертвих. Чотири тварини, яких зображено на землі символізують царства: римське, вавилонське, македонське та антихристове. Згідно з іншою версією, відомою, перш за все, за тлумаченням Єфрема Сірина, чотири звірі з бачення Даниїла символізували, відповідно, вавилонське – царство Навуходоносора, мідійської – царство Дарія, перське – Кіра і царство Олександра Македонського[14]. Найдавніша ж версія тлумачення чотирьох звірів була сформульована вже в III столітті у тлумаченні Іполита Римського. Відповідно до неї, лев з орлиними крилами символізував царство Вавилонське, ведмідь – Перське, а чотириголовий барс – державу Олександра Македонського, розділену після його смерті на чотири частини ПОСИЛАННЯ. Що ж стосується останнього, десятирогого звіра, то в ньому Іполит  вбачав, перш за все, сучасне йому Римське царство[15]. Але, в загальному, важко зробити висновок щодо того, який звір ототожнює яке царство, оскільки на різних розписах відповідність тварина-держава є різною.

Не слід забувати ще про «обслуговуючий персонал» та «клієнтів» Пекла. Як і на іконах «Сходження в пекло» тут яскраво проглядаються культурні особливості автора та часу написання ікони. У зображенні пекельних мук проступають побутові речі. Наприклад, одяг грішників, посуд чи інші речі постійного користування. Окремо самі грішники, якщо їх називають «поїменно» мають цікаві особливості. Наприклад, поміж тих, кого засуджено на вічні муки є різноманітні категорії: «наклепник, заздрісник, розбійник, чародійка та обов’язковим персонажем виступає корчмарка, котра споювала людей, тож вважалося, що тим самим спонукала й до інших гріхів»[16]

Також вартою уваги є постать чоловіка, котрого названо «милосердним грішником». Його прив’язано до стовпа поміж Раєм та Пеклом, так як місце його призначення залишається невизначеним. Бо він хоч і був грішником за життя, та все ж робив благі вчинки. Тому обличчям він звернений до Раю, але ноги його обпікає пекельний вогонь.

Ще одним персонажем, якого не можна оминути в процесі розгляду цієї копмозиції є Смерть. Вона, зображена в образі антропоморфної істоти, інколи змальовується на іконах Страшного суду. В руках у неї можуть бути різні предмети, символи смерті: коса, ніж, сокира тощо. Вона, смерть, як і милосердний грішник, є персонажами нейтральними на цій композиції, як на мене. Зображення Смерті на іконі «Страшний суд» свідчить на користь Православного віровчення про те, що Смерть все таки не знищили під час сходження до Пекла Спасителя.

Наближаючись до більш детального розгляду Сатани у цій композиції можемо спостерігати, що він сидить, як було вже сказано, на морському чудовиську. Монстр цей, що виконує роль трону, має дві голови, розвернуті в протилежні сторони. Значно рідше у нього трапляється одна голова (Страшний суд. Воскресенська церква, м.Коломна).

Ікону Страшного суду зображають на західній стіні храму, куди найменше потрапляє світла, а місце для Сатани стараються вибрати найтемніше в усьому храмі, відповідно. Буває, що його зображують на грані стін (цим самим художник ніби присікає зло). Також князя темряви змальовують без обличчя, чим символізують його «без образність»[17], жахливість.

Кольорова гамма, яка зображує Нечистого в більшості своїй відповідає канону. Бувають, правда, відхилення: наприклад, Сатана змальований старим дідом, який має синій колір шкіри та сиву бороду, як,  скажімо, сцена Страшного Суду з мозаїки собору Санта-Марія-Ассунта в Торчелло(Італія).

У композиції, яку ми розглядаємо, князь темряви змальовується в пеклі. Тут він не має потреби приховувати свій зовнішній вигляд від оточуючих, оскільки не старається їх спокусити і ввести в гріх, як це зображено на попередньо розглянутих композиціях. Він постає у своєму автентичному образі, якого набув після того, як був скинутий з небес Архангелом Михаїлом. Цей образ покликаний жахати грішників, які мучаться в його володіннях. Тому найчастіше Сатана зображений у образі чорного ангела з довгими пазурами на ногах і руках (Страшний Суд XVIII в. Держ. Музей історії релігії, Санкт-Петербург). Інколи трапляється ще зображення обличчя у вигляді звіриної пащі з довгими іклами.

Загалом, його вигляд відповідає образу антигероя. Сатана на іконах – це зображення злого духа, яке хоч і відображає певні християнські вірування, та все ж віє більш глибинними, язичницькими традиціями, власне як і всі антигерої вищерозглянутих композицій. Оскільки християнство, поширюючись на нові території, витісняло попередні вірування, – відповідно персонажів язичницьких міфологій або ототожнювали з християнськими святими  або ж вносили до списку злих сил[18].

Зображення нечистої сили на іконах справа далеко не проста. Це позаканонічні персонажі, у відтворенні яких брала роль людська уява та культура, хоча певні дуже загальні приписи безперечно є. Зображаючи цих «героїв» ікон іконописець мусив передати всю їхню жахливість та шкідливість для людства. За допомогою цих неканонічних персонажів робиться спроба краще донести до свідомості людини  шкідливість гріховного життя, оскільки воно передбачає певну, не вельми хорошу перспективу ,як за життя так і після смерті. Злі духи на іконах – це не завжди спроба залякати віруючих але потрібно розуміти, що в часи середньовіччя і до нього це було, напевно, саме так. Оскільки люди в попередніх епохах, а особливо в середні віки та передуючі їм часи вірили, в більшості випадків церкві, ніж науці, відповідно все побачене чи сказане з її подачі сприймали за «чисту монету».

Вивчення іконографії злих духів у християнстві потребує більш детального дослідження для розуміння всієї глибини цього питання і розгляду всіх можливих та наявних варіантів ікони, де є згадка про нечисть. Оскільки навіть у цій статті наводяться досить «універсальні висновки», які не претендують на значення абсолютно об’єктивних, оскільки не було розглянуто всі можливі варіанти написання тих чи інших ікон, запропонованих у статті, а лише найбільш «класичні», тобто ті  варіанти , які найчастіше може зустріти у повсякденному житті пересічний віруючий.

Варто також додати, що у слов’янській культурі а особливо у східних слов’ян чорт (під цим можна розуміти, як самого Сатану так і будь якого іншого з демонів) виступає скоріше ,як жертва ніж кривдник. Популярні у українському, російському чи білоруському фолькльорі народні перекази про те, як нечистий при спробі зробити зло потрапляє у пастку чи щось таке.

Яскравим прикладом  відносин людей та нечистої сили є твір видатного українського письменника Гоголя М.В. «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». У творі коваль Вакула хитрістю дурить чорта та використовує  його у своїх інтересах. Ще одним прикладом з літератури є творчість видатного російського письменника А.С. Пушкіна. «Сказка о попе и о работнике его Балде». У творі згадується, як хлопець перебував на службі у священника та отримував різноманітні завдання, наприклад зібрати податки у чортів , що живуть у водоймі. Наймит послуговуючись розумом зміг обхитрити чортів та виконати завдання.

Ці твори несуть в собі не тільки видумки їх авторів а й відображають культуру народу. Наприклад одна з українських легенд говорить про те, що український військово-політичний діяч І.Сірко в молодості пробираючись на Січ зустрівся з чортом. Чорт запропонуав йому «певні блага» в обмін на душу. Іван звичайно не погодився і вистрілив у нечистого. Поранений чорт злякався і стрибнув у воду, відтоді те місце називають «Чортоплиг».  Одне з українських народних прислівїв звучить як «не бійся чорта, не плач як баба», що ще раз підтверджує думку про те, що нечиста сила у слов’ян, зокрема Східних не завжди сприймалась ,як щось непоборне, гнітюче а тп. Всі ці народні вірування відобразились і у іконописі, хоча звичайно менш яскраво.

Максим Середа

Список використаних джерел та літератури:

  • Ареопагит Д. О Божественных именах.О священноначалии. Мистическое богословие / Дионисий Ареопагит. – СПб.,
  • Біблія / Переклад проф. Івана Огієнка. Українське Біблійне товариство. – Одеса, 2002.
  • Диль Ш. Императрица Ирина / Шарль Диль // Диль Ш. Византийские портреты / Перевод с французского М. Безобразовой. – М. : Искусство, 1994.
  • Лифшиц Л. И., Сарабьянов В. Д., Царевская Т. Ю. Монументальная живопись Великого Новгорода. Конец XI–первая четверть XII века / Л. И. Лифшиц, В. Д. Сарабьянов, Т. Ю. Царевская. – СПб., 2004.
  • Нерсесян Л. В. Про деяких джерелах російської іконографії «Страшного Суду» XV?XVI століть / Л. В. Нерсесян // Федоро-Давидовські читання ; МДУ ім. М. В.Ломоносова. – М., 1999
  • Орлов М. А. История сношений человека с дьяволом. – М. : Республика, 1992.
  • Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка. – К. : Радянський письменник,
  • Творения св. Ипполита, еп. Римского // Толкования на книгу пророка Даниила ; Казан. дух. акад. – Вып. 1. – Казань, 1898.
  • Федак-Гелитович М. Страшний суд в українському іконописі / Марта Федак-Гелитович // http://risu.org.ua/ua/index/spiritual_culture/icon/iconografia/46936/
  • Шейнман М. М. Вера в дьявола в истории религии / М. М. Шейнман. – М. : Изд-во «Наука», 1977.
  • Restle M. Byzantine Wall Painting in Asia Minor / Marcell Restle. – Recklinghausen : Verlag Aurel Bongers, 1967.

 

[1] Приводится по изданию: Шарль Диль. Византийские портреты. Глава IV. Императрица Ирина. Перевод с французского М. Безобразовой. М.: Искусство. 1994. С. 62-82

* Катакомби Риму — мережа античних підземних ходів, загальною довжиною 150—170 кілометрів, де було зроблено близько 750 000 поховань у період раннього християнства.

* Іхтіс (грец. ?????; — риба) — давній акронім (монограма) імені Ісуса Христа, складається   з початкових літер слів: ??????; ??????? ???? ????; ????? (Ісус Христос Син Божий Спаситель). Часто зображалася алегорично у вигляді риби.

* Новозавітній канон в сучасному вигляді вперше був викладений Афанасієм, єпископом Александрії, в 367 році в листі написаному церквам в Єгипті.

* Новозавітній канон в сучасному вигляді вперше був викладений Афанасієм, єпископом Александрії, в 367 році в листі написаному церквам в Єгипті.

*  На цьому соборі коноборство було засуджено? як єресь. Почитання ікон (поклоніння, запалення свічок і ладанів) визнано за ортодоксальне вчення. Були також встановлені правила для створення ікон, що виключали свободу і дозволи написання ікон лише духівникам. Зокрема було вирішено, що зображені на іконах постаті повинні мати великі широко відкриті очі, все тіло одягнене, а відкрите лише обличчях та іноді долоні. Фігури повинні бути обведені чорним контуром, святі повинні мати довгі бороди і т.д.

* Можна говорити про Комнінівський чи Македонський канон, про стилі іконографії на Русі чи в Грузії тощо.

[2] Марка 1;12-13. Біблія. Переклад проф. Івана Огієнка. Українське Біблійне товариство. 2002. Одеса. 1152 с. 2009.

[3] Євангеліє від Св. Матвія.4:3. Біблія. Переклад проф. Івана Огієнка. Українське Біблійне товариство. 2002. Одеса. 1152 с. 2009.

[4] Там само: Євангеліє Св. Матвія 4:6

[5] Там само. Євангеліє від Св. Луки. 4:6-7.

[6] «Континент» 2003, №118.ГНОЗИС.Валерий СОЙФЕР. Туринская плащаница и современная наука

[7] История сношений человека с дьяволом. Орлов. М.А. М.: Республика. 1992.352с.-С47.

[8] Там само. С47.

* Відомий також, як Святий Лонгін, Сотник Лонгін — згідно з християнськими переказами, римський воїн, сотник (центуріон), який пронизав списом бік розіп’ятого Ісуса Христа. Ім’я Лонгін імовірно походить від латинізованого грецького слова грец. ????? — спис.

[9] Дионисий Ареопагит. О Божественних именах. О священноначалии. Мистическое богословие. – Санкт-Петербург, 1994.

* В Біблії не  має вказівки на те, що саме яблуко було плодом пізнання. «І відповіла жінка змієві: «З плодів дерева раю ми можемо їсти, але з плодів дерева, що в середині раю, – Бог сказав : «Не їжте із нього, і не доторкайтесь до нього, – щоб не вмерти(Книга Буття 2.2-3)»».

* Притча про Десять Дів — це притча, яку розповів Ісус Христос про десять дів, п’ять із яких були «нерозумні». Притча описана у Євангелії від Матвія 25:1-13. До «нерозумних дів» подібні ті безтурботні люди, які знають, що їм треба з’явитися на суд Божий, але не готуються до нього, поки живуть на землі і поки не спіткала їх смерть; не каються у гріхах своїх і не чинять добрих справ.

* Ангели при кончині віку зберуть вибраних від чотирьох вітрів від краю небес до краю їх (Матв., 24:31), а також зберуть з царства Його всі спокуси і тих, хто чинить беззаконня (Матв., 13:41) і відділять злих з-поміж праведних (Матв., 13:49). За апостольським вченням, «всім нам слідує предстати перед судилище Христове» (2 Кор., 5:10), «всі ми предстанемо на суд Христовий» (Римл., 14:10). Бог через Ісуса Христа буде судити юдеїв і язичників (Римл., 2:9), живих і мертвих (Дії 10:42; 2 Тим., 4:1), тобто тих, хто має воскреснути з мертвих і тих, хто залишаться до воскресіння живими, але, подібно воскресшим, зміняться (1 Кор., 15:51,52), а також, крім людей, і злих ангелів (Юд. 6; 2 Петр., 2:4). Судимі будуть не тільки діла людей, як добрі, так і злі (Матв., 25:35, 36, 42 и 43; 2 Кор.,5:10), але і всяке їх марне слово (Матв., 12:36). Праведним суддя скаже: «прийдіть благословенні Отця Мого, наслідуйте приготоване вам царство від закладин світу» (Матв., 25:34); натомість грішні ж почують вирок: «йдіть від Мене прокляті у вогонь вічний, приготований дияволу і ангелам його» (Матв., 25:41).

* Житіє Василія Нового — пам’ятка візантійської агіографічної літератури X ст., що через південних слов’ян прийшла не пізніш першої половини XI ст. у Київську Русь (найдавніші списки, що збереглися, доходять до XIV ст.) і пізніше дуже поширилася і в окремих списках, і в складі Четій-Міней (під 26 березня). Популярності

Житіє набуло не так через особу й подвиги самого Василія, про життя якого розповідається мало, як через два великі епізоди, зв’язок яких з особою Василія тільки зовнішній. Обидва епізоди дуже цікаві для характеристики християнських уявлень про долю людини після смерті і про кінцеву долю всього людства, тобто уявлень есхатологічних. Перший епізод розповідає про «повітряні митарства»

[10] Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка.— К.: Рад. письменник, 1990.—558 с.

* У нартексі на стінах і склепіннях розкрита тема страшного суду. Монументальну композицію «Страшний суд» доповнюють пов’язані з ним сцени апокаліпсиса.  Загалом стінопис Кирилівської церкви це цілий світобразів, що мовою високого мистецтва розкривають перед нами систему релігійних і суспільних поглядів, а також саму суть християнського віровчення. Фрескові композиції храму займають площу близько 750 м?,і такої великої площі фресок ХІІст.,виконаних за єдиним композиційним задумом, практично не існує в усьому східно- слов’янському світі. Усі підписи під композиціями у Кирилівській церкві зроблено слов’янською мовою. Це свідчить про те, що геніальні художники, які виконували розпис, були нашими пращурами.

[11] Restle, Marcell. Byzantine Wall Painting in Asia Minor. — Recklinghausen: Verlag Aurel Bongers, 1967

[12] М.М. Шейнман. Вера в дьявола в истории религии. Издательство: «Наука». М. 1977. 112с-С13

* Жінка, як уособлення землі, є одним з найархаїчніших символів.

[13] Марта ФЕДАК-ГЕЛИТОВИЧ СТРАШНИЙ СУД В УКРАЇНСЬКОМУ ІКОНОПИСІ/ http://risu.org.ua/ua/index/spiritual_culture/icon/iconografia/46936/

[14] Нерсесян Л.В. Про деяких джерелах російської іконографії “Страшного Суду” XV-XVI століть / / МДУ ім. М.В. Ломоносова, Федоро-Давидовський читання. 1999 р. (у пресі)

[15] Творения св. Ипполита, еп. Римского. Казань, Казан. дух. акад. Вып. 1. Толкования на книгу пророка Даниила. Казань, 1898. LX, 170 стр.

[16] Марта ФЕДАК-ГЕЛИТОВИЧ СТРАШНИЙ СУД В УКРАЇНСЬКОМУ ІКОНОПИСІ/ http://risu.org.ua/ua/index/spiritual_culture/icon/iconografia/46936/

[17] Лифшиц Л.И., Сарабьянов В.Д., Царевская Т.Ю. Монументальная живопись Великого Новгорода. Конец XI – первая четверть XII века. СПб., 2004.

[18] История сношений человека с дьяволом. Орлов. М.А. М.: Республика. 1992.352с-C9-10.

Обговорення: 1 коментар
  1. Александр сказав:

    Неплохая статья. Хотя много написано общих вещей, а я так понимаю, это в идеале должно быть академическая статья.
    Вы хорошо раскрываете историчность данной тематики.Я бы вам рекомендовал, исследовать отдельную эпоху иконографии Сатаны.
    В православной церкви по-разному относятся к сущности Дьявола, и по разному изображали его и различные эпохи. Каждая православная церковь по-разному изображает дьявола и других библейских персонажей. Есть разные виды иконописи .
    Но в общем идете хорошим путем

    Відповіcти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook