На відміну від ортодоксального сикхізму, Даял Дас наголошував не на зовнішніх релігійних атрибутах чи соціальній ідентичності, а на внутрішній духовній практиці, зокрема медитації. Він розглядав медитацію як головний інструмент досягнення усвідомлення Бога й духовної істини.
Розвиток руху та його наступники
Після смерті засновника керівництво рухом перейшло до його послідовника Дарбари Сінгха, який очолював громаду з 1855 по 1870 рік. Наступним гуру став Ратта Джі, який провадив спільноту до 1909 року. Під їхнім керівництвом рух Ніранкарі активно поширювався, насамперед у північно-західному Пенджабі — рідному регіоні його засновника.
Однією з головних відмінностей Ніранкарі від ортодоксальних сикхів та інших споріднених груп, таких як намдгарі, було визнання авторитету живого гуру. Тоді як традиційний сикхізм після десятого гуру Гобінд Сінгха визнає єдиним духовним авторитетом священне писання — Гуру Грантх Сахіб, ніранкарі надають перевагу живому духовному наставникові, продовжуючи лінію гуру від Даяла Даса.
Релігійні практики та соціальна база
Ніранкарі відомі своєю реформою обрядовості, яка стосується народження, шлюбу та поховання. Вони прагнули уніфікувати ці обряди, спираючись на сикхські писання, і усунути елементи, запозичені з індуїстських або місцевих традицій. Таким чином, ритуальна практика отримала чіткі форми, які, на думку послідовників руху, краще відповідали першопочатковому вченню сикхізму.
Принциповою позицією Ніранкарі є несприйняття ідеї войовничого братства Хальса, яке має важливе значення в ортодоксальному сикхізмі. Натомість вони підкреслюють цінність мирного релігійного життя, духовного вдосконалення та внутрішнього зв’язку з Богом.
У наш час головна адміністративна установа руху розташована в Чандігарху. Попри те, що Ніранкарі не є найбільш численною течією в сикхізмі, вона посідає помітне місце у релігійному житті Північної Індії. Її вплив відчутний не лише в духовній сфері, а й у соціальній та культурній площинах.
Іван Гудзенко
