Історія релігій, Іудаїзм, Християнство        26 Жовтня 2014        610         2 коментарі

РОЛЬ СТАРОГО ЗАВІТУ В НОВОЗАВІТНІЙ ЕТИЦІ

etika Хтось може поцікавитись: чи не означає, згідно з новозавітною етикою, що Старий Завіт функціонально виводиться за межі канону? Можливо, вона в криптомаркіонітському дусі, применшує Ізраїль і Писання Ізраїлю? Ніяким чином! Однак це запитання важливе, і на нього необхідно докладно відповісти. Наше перше виправдання – багатогранність проблеми. Дуже важко розробити цільну нормативну етику  навіть на основі Нового Завіту.

Якщо нам удасться сформулювати переконливу новозавітну етику, то наступним логічним кроком буде спроба розглянути, як вона вписується в більш широкий канонічний контекст. Однак це завдання поки, що перед собою не ставимо.

Проте ми не можемо не рахуватися зі Старим Завітом. Ми маємо вирішити, яке місце він займає у процесі етичної рефлексії. Ми пропонуємо троїсту відповідь на цю проблему.

(А) Голос старого Завіту в Новому Завіті. Новозавітні тексти вийшли із середовища Писань Ізраїлю. Їхні автори ведуть діалог із цими писаннями. Неможливо правильно читати Новий Завіт і при цьому не чути в ньому голос Писання. Новозавітні тексти мають сенс тільки як герменевтичні роздуми над Писаннями, як богословська розмова з попередником.

Наприклад, Павло в самому початку свого Послання до Римлян оголошує, що Євангеліє було «колись обіцяно через пророків (Божих) у святих писаннях» (1:2). Далі в цьому посланні він цитує Писання більше 50 разів. У 1 Кор 15:3 він стверджує, як питання «першочергової важливості» традиційну сповідь: смерть і воскресіння Христове відбулися «за Писаннями». Обидва вищеназвані уривка, напевно, відновлюють сповіді до Павла. Якщо так, то перед нами свідчення раннього і розповсюдженого ранньохристиянського переконання в необхідності осмислювати Євангеліє у його відношенні до біблейської традиції. Аналогічну установку ми знаходимо у Матвія та Іоанна, в Луці – Діяннях, в Посланні до Євреїв і Першому посланні Петра.

Як це впливає на місце Старого Завіту в новозавітній етиці? Ми бачимо: весь канон – необхідний контекст для розуміння новозавітного судження з будь-якого етичного питання. Розпізнати голос Старого Завіту в Новому Завіті можна тільки через кропітку екзегетичніу працю. Обмежмося тут лише деякими прикладами того, як використовується Старий Завіт у новозавітних етичних текстах.

Інколи посилання на авторитет Старого Завіту – імпліцитні. Наприклад, новозавітні вчення про сексуальну моральність регулярно передбачають заборону Старого Завіту на блуд і гомосексуальні зв’язки. У деяких випадках новозавітні автори можуть давати загальне посилання. Скажімо, імператив турботи про бідняків і бездомних сягає своїм корінням вимог Завіту, як це помітно з уривків на зразок Лк 16:19-31: якщо багатій і брати будуть слухати «Мойсея і пророків», вони зрозуміють, що про бідняків (які символізує Лазар) потрібно турбуватися. Тут міститься алюзія на такі уривки, як Втор 15:17-11 («отверзай руку твою брату твоєму, бідному твоєму і неімущому твоєму на землі твоїй »).

Інколи новозавітні автори висувають норми, відсутні у Старому Завіті. Тоді вони відкрито визнають відмінність і пояснюють свою позицію посиланням на більш глибокі богословські цілі Старого Завіту. Типовий приклад – питання про розлучення (Мк 10:12-12 / Мф 19:1-9). Відзначимо також шість антитез Нагірної проповіді (Мф 5: 21-48), де більш суворі вимоги Ісуса подані не як відміна, а як виконання Закону.

У всіх згаданих випадках новозавітні етичні вчення необхідно читати в їхньому канонічному контексті, а також у діалозі зі старозавітними уривками, які вони обов’язково пропонують. Таким чином, за відповідального підходу до новозавітної етики голос Старого Завіту буде почутий навіть без прямого огляду новозавітної етики.

(Б) Старий Завіт як основа для общини, хреста і нового творіння. У рамках синтетичної процедури, необхідної для виявлення єдності у новозавітному етичному свідченні, увесь канон значущий для визначення образів общини і нового творіння. Одна із причин того, що общину ми ставимо перед хрестом, полягає в тому, що, як говорить Герхард Лофінк, Ісус не прийшов заснувати церкву, бо церква вже існувала – Ізраїль. Зміст новозавітного уявлення про общину значною мірою обумовлений ізраїльською общиною Завіту. Обрання Ісусом Дванадцяти було, певно, символічним актом, який означав: відбувається відновлення Ізраїлю. Павло називає своїх язикохристиян «сім’ям Авраамовим і за обітованієм спадкоємцями» (Гал 3:29). Він розглядає їх як духовних нащадків ізраїльтян покоління Виходу, яких називає «нашими батьками» (1Кор 10:1-13). Церква, як община в новозавітному розумінні, не могла б існувати без попереднього обрання Ізраїлю, описаного у Старому Завіті.

Аналогічним чином новозавітні сподівання на нове творіння укорінене у ветхозавітних пророчницьких традиціях, особливо у книзі Ісаї:

Ибо вот, Я творю новое небо и новую землю, и прежние уже не будут воспоминанием и не придут на сердце.

А вы будете веселиться и радоваться во веки о том, что Я творю: ибо вот, Я творю Иерусалим веселием и народ его радостию (Ис 65:17-18)

Зміст новозавітних уявлень про нове творіння знаходиться під найглибшим впливом багатих старозавітних образів Бога як Творця та есхатологічного Спасителя Ізраїлю. Невипадково Апокаліпсис описує Новий Єрусалим, у якому «Бог витре всяку сльозу», використовуючи саме старозавітні образи.

Проте як співвіднести із Старим Завітом хрест? Як відомо, це – проблем стара і цікава. Старозавітне коріння хреста складніше прослідковується, ніж старозавітне коріння общини та нового творіння. І не слід тут робити надумані апологетичні спроби довести, ніби то Ісус і хрест передвіщені у Старому Завіті. Правильніше сказати: у світлі хреста християнська традиція здатна по новому прочитати Писання Ізраїлеві та побачити в них новий сенс. Смерть Ісуса осмислюється спасительна подія тільки тоді, коли вона розглядається як виконання Писань (тобто типологічне виконання жертвоприношення Ісаака, або Пасхи, або жертви на День Спокути, або Страждальця з Ісаї, або страждальця із царських псалмів плачу). Однак побачити, що ці старозавітні тексти, передвіщали таку подію, можна лише ретроспективно… У плані нашоъ теми можна сказати: хрест, як зразок для етики, – вклад Нового Завіту. Це одна із яскравих відмінностей Нового Завіту від Старого.

(В) Новий Завіт як лінза для прочитання Старого Завіту. Нормативна роль Нового Завіту у християнському богослов’ї та етиці інша, ніж роль Старого Завіту. У нас немає простого і недиференційованого канону, що охоплює книги від Буття до Апокаліпсиса. Якщо смерть і воскресіння Ісуса поворотна точка у Божому промислі про людство, то хрест – герменевтичний центр канону. Відповідно, Новий Завіт отримує в каноні привілейовану герменевтичну функцію. Це особливо важливо під час осмислення проблеми війни та насильства. Старий Завіт сам по собі легко використовувати для легітимації збройного насильства. Однак Новий Завіт дає послуханню новий зміст, визначаючи його через хрест. Учням Ісуса заборонено піднімати меч. Як ми вже побачили, Апокаліпсис зовсім переосмислює старозавітній образ Священної війни: космічну перемогу Бога отримує закланний Агнець, і покликання святих – брати участь у цій битві не через насильство, а через «слова їхнього свідчення».

Аналогічна справа і з іншими проблемами, наприклад, проблемою здоров’я та матеріального благополуччя. Християнське богослов’я читає Старий Завіт у світлі Нового. Після вирішального одкровення Бога в Ісусі Христі і бути не може.

Підіб’ємо підсумки. Під час розробки новозавітної етики ми не можемо відвести для Старого Завіту якийсь окремий куточок. Старий Завіт буде з нами під час усього заходу, адже більшість богословських категорій та образів Нового Завіту взяті зі Старого Завіту. Новозавітна розповідь має сенс тільки як продовження і кульмінація розповіді про Ізраїль. Ставлення новозавітних авторів до Старого Завіту діалектичне; вони ведуть з ним діалог, прагнучи утвердити наступність між Писаннями і Євангелієм і водночас підкреслити новизну Євангелія. Новизну, яка вимагає герменевтичного переосмислення Писання. Для нас існує лише один спосіб віддати належне цій складній ситуації: читати новозавітні тексти звертаючи найпильнішу увагу на новозавітні алюзії.

Принципи новозавітної етики.

 Вище ми окреслили низку методологічних пропозицій щодо того, якою повинна бути роль Нового Завіту у формуванні нормативної християнської етики. Далі ми подивимося як ці пропозиції працюють на практиці, зокрема як новозавітні тексти можуть допомогти  в їхньому вирішенні. Однак спочатку було б корисно запропонувати коротке резюме, звести воєдино нормативні рекомендації з приводу використання Нового Завіту в етичній рефлексії. Пропонуємо 10 фундаментальних положень.

  • Базовою вимогою є серйозна екзегеза. Тексти, що використовуються в етичних аргументах, повинні бути якомога краще зрозумілі в їхньому історичному та літературному контексті. При цьому слід бути дуже уважним до старозавітних алюзій у новозавітних текстах.
  • Необхідно врахувати весь спектр канонічних свідчень.
  • Необхідно визнати наявність у каноні суттєвих протиріч.
  • Синтетичне прочитання Нового Завіту можливе через послідовне використання трьох ключових образів – общини, хреста і нового творіння.
  • Новозавітні тексти володіють (або не володіють) авторитетом саме в тому способі благовіщення, який їм притаманний. (А) Всі чотири способи (правило, принцип, зразок, світ символів) законні та необхідні. (Б) Не слід за допомогою одного способу апеляції до Писання відміняти свідчення Нового Завіту в іншому способі.
  • Новий Завіт – це переважно розповідь про спокутувальне діяння Боже. Отже, зі згаданих способів богословський пріоритет має зразок. Розповідні тексти – фундаментальні ресурси нормативної етики.
  • Не слід розглядати повір’я, розум і досвід як самостійні і незалежні джерела авторитету: їх необхідно співвідносити з Новим Завітом.
  • У Новому Завіті неможливо відділити «вічну істину» від «культурно обумовлених елементів».
  • При використанні Нового Завіту у нормативній етиці потрібна уява. Отже, коли ми апелюємо до авторитету Нового Завіту, то обов’язково займаємося побудовою метафор.
  • Правильне прочитання Нового Завіту відбувається лише там, де втілене Слово.

На нашу думку, цими принципами необхідно керуватися  при розробці новозавітної етики як нормативною богословською дисципліною. Певно, деякі з них (особливо 4, 5, 7) викликають супротив. Однак всі хто не погоджується з нашими тезами, повинні запропонувати не менш зрозумілу методологічну альтернативу.

 Етика і мораль

 Сучасна секулярна людина теж хоче визначитися з такими питаннями моральності, як милосердя, доброта, справедливість, синівська (доньчина) любов, смиренність, чистота, святість, добропорядність, прощення, стриманість і дерех-ерец (буквально – «шлях Землі», тобто те, як варто поводитися стосовно інших). Сюди входять і такі практичні питання, як чеснота праці, навчання, обов’язки працівників і роботодавців; такі питання цивільного закону, як оподатковування, обов’язок правителів, незаконний прибуток, порушення в справах і словах; проблеми, що впливають на відносини між соціальними класами, особисте і суспільне милосердя, справедливість, істина і світ. Також він побажає звернутися до таких характерних питань сучасності, як сексуальні меншини, аборти, евтаназія, геноцид, війна, екологія, паління і так далі. Те, що всі ці теми перераховані в одному короткому розділі, не означає, що вони не настільки важливі!

Упродовж століть юдео-християнська традиція формувала мораль Заходу, американської держави – із самого початку її виникнення. Ця традиція досі володіє потужним потенціалом. Юдео-християнська мораль  включає не тільки цілий набір моральних норм, але й уявлення про те, що означає  бути людиною та мати систему цінностей. Ці моральні правила, поняття про людину та її цінності глибоко просякли світське життя Заходу взагалі і Сполучених Штатів зокрема. Мораль, що проповідується з кафедр і церковних амвонів, дуже близька до тієї моралі, яку викладають учням державних середніх шкіл, а також до поширеної в американському суспільстві моралі.

Ті аспекти юдео-християнської моральної спадщини, які явно належать до релігії та обов’язку людини перед Богом, можна відрізнити від інших аспектів моралі, тобто тих, які пов’язані зі ставленням людини до своїх братів. Саме останні були головним чином сприйняті суспільством Заходу, сприйняті і значною мірою секуляризовані, уведені у світський вжиток.

Десять заповідей, принаймні останні сім із них, досі користуються широким визнанням як узагальнюючі все, те, що з моральної точки зору ми повинні робити (наприклад «поважати батька і матір своїх») або не робити (наприклад «не вбий»). Сюди долучається християнське повеління полюбити свого ближнього і в усьому діяти виходячи з цієї заповіді. Тим самим християнське почуття доброзичливості, милосердя доповнює юдейське почуття справедливості. За цим ідуть інші чесноти. Оскільки мораль юдео-християнської традиції упродовж багатьох століть ґрунтувалась на фундаменті віри, виникли великі побоювання, що з послабленням релігійних вірувань посилиться аморальність. Однак відбулося зовсім інше. Чесноти і заповіді, засновані на вірі, отримали іншу основу,  як світську так і філософську. Ми вже бачили, як утилітаристи виявили повну готовність прийняти і пояснити християнську мораль, використовуючи принципи утилітаризму. Філософи-деонтологи також підвели світський базис зміст християнських моральних норм і чеснот.

Ніхто сьогодні не піддає сумніву необхідність оздоровлення моралі людства. У процесі розпаду старих цінностей і пошуку опори нового морального світу можемо уважно придивитися у послання Вічної книги, у неперехідні цінності Біблії:

– про людину – її роль у розвитку матеріального світу, її духовну місію творити добро;

– про людські взаємовідносини – мораль, моральність і гуманізм них;

– про господарські взаємини — побудовані на основі ефективності, солідарності та людської справедливості;

– про економічне процвітання – яке розуміється як можливість кращого життя людей;

– про працю – у пошуку розвитку і досконалості;

– про суспільство – у досягненні любові й турботи про ближнього, в компромісі й згоді з іншим ніж ти сам і мислячим по-іншому;

– про світ – у створенні діалогу, а не сутички між людьми та ідеями, державами й цивілізаціями; у виклику берегти чистою природу і чистоту людських взаємин; демократичності, терпимості, толерантності до інших; багатства у різноманітності.

Якщо це вічні цінності, закладені у біблійних посланнях, через які людина може послужити Богові, якщо це Бог людського благоденства, Бог поліпшення майбутнього людства, чому нам не сприйняти виклик служити

 Олександр Мень

ОСНОВНІ ЖИТТЄВІ ПРИНЦИПИ ХРИСТИЯНСТВА

(За вченням слова Божого і досвіду церкви)

Християнство не є «ідеологія», абстрактна доктрина або застигла система обрядів. Блага звістка увійшла в світ як динамічна сила, яка охоплює всі сторони життя, відкрита всьому, що створив Бог в природі і людині. Воно не просто релігія, яка існувала протягом 20 сторіч, а Шлях, націлений у прийдешнє (Ін 14: 6; Діян 16:17, 18,26).

1

Християнин знаходить осередок своєї віри у Христі Ісусі, Їм вимірює і оцінює все (Гал 2:20; Одк 1: 8).

† сприймає одкровення про внутрібожественну, троїчну Тайну, як свідоцтво про любов Божу і як заклик до єдності в любові (Ін 3:16, 17, 21; 1 Ін 4: 8).

† вірить, що прихід на землю Боголюдини не був одностороннім божественним актом, але закликом до людини відповісти на любов Божу (Об 3:20).

2

Християнин бачить у вірі не абстрактне переконання, а всецілу довіру до Бога, явленному у Христі (Рим 4: 3).

† дослухається Слова Божого, яке відображене в Писанні, але остерігається буквально тлумачити кожен рядок Біблії, особливо Старого Завіту (Рим 7: 6).

† вірить, що один і той же Бог відкривався в обох Завітах, проте відкривався поступово, відповідно до рівня людської свідомості (Євр 1: 1-2).

† не ставить свою віру в залежність від явних відчутних знамень (Марк 8: 11-12), пам’ятаючи про те, що все творіння – саме по собі чудо (Пс 18: 2).

† відмовляється пояснити зло в людині тільки його недосконалістю або «пережитками звірячої природи», а вірить в реальність метафізичного зла (Ін 8:44).

† відкидає спроби знайти в Писанні або у Отців Церкви природничонаукові відомості, придатні для всіх часів.

† розглядає наукове дослідження Біблії та церковної історії, як важливий засіб для з’ясування сенсу Одкровення і реальних обставин історії.

3

Християнин знає, що гідність особистості, цінність життя і творчості виправдовуються тим, що людина є творінням Божим (Пс 8).

† сповідує свободу як один з найважливіших законів духу, розглядаючи при цьому гріх, як форму рабства (2 Кор 3:17; Ін 8:32; Рим 6:17).

† вірить у можливість стяжання людиною Духа Божого, але щоб відрізнити це наживання від хворобливої ??екзальтації («принади»), судить по плодам духу (Гал 5: 22-23).

† слідом за апостолом Павлом дивиться на людське тіло, як на храм Духа (1 Кор 6:19), хоча і недосконалий в силу занепалого стану природи; визнає необхідність піклування про нього (1 Тим 5:23), якщо воно не переходить «в культ плоті».

† вірить у святість людської любові, якщо вона з’єднана з відповідальністю, вірить у святість сім’ї та шлюбу (Бут 2: 18, 23-24; Матв 19: 5),

† не цурається, добра, навіть якщо воно виходить від людей безрелігійних, але відкидає насильство, диктат, ненависть, навіть якщо вони прикриваються ім’ям Христовим (Матв 7:12; 21: 28-31; Марк 9:40)

† розглядає все прекрасне, творче, добре як належне Богу, як сокровенну дію благодаті Христової.

† вважає, що зараженість тієї чи іншої сфери життя гріхом не може служити для її відкидання, навпаку, боротьба за утвердження Царства Божого повинна вестися в осередді життя.

† усвідомлює, що Євангеліє «аскетично” не стільки тенденцією втечі від світу, скільки духом самовідданості, боротьбою з «рабством плоті», визнанням панування вічних цінностей (Матв 16:24).

† бачить можливість реалізувати християнське покликання людини в усьому: в молитві, в праці, творенні, дієвому служінні і моральної дисципліни.

† не вважає розум і науку ворогами віри. Освічене духом віри знання поглиблює наше уявлення про велич Творця (Пс 103; 3 Цар 4:33; Пс 88: 6).

† відкритий до всіх проблем світу, вважаючи, що будь-яка з них може бути оцінена і осмислена у світлі віри.

† стверджує з апостолом, що свідоцтво віри в світі є насамперед свідчення служіння і дієвої любові (1 Кор 13).

† дивиться на суспільне життя, як на одну зі сфер докладання євангельських принципів.

† визнає громадянський обов’язок людини (Рим 13: 1), оскільки він не суперечить вимогам віри (Дії 4:19).

† не оголошує ту чи іншу систему правління специфічно християнською. Цінність системи вимірюється тим, що вона дає людині: доцільністю і гуманністю.

4

Християнин пізнає присутність і дію Христа в Церкві, а також в житті взагалі, навіть у найпростіших повсякденних її проявах (дивись притчі Господні в Євангеліях, зокрема Матв 6: 28-29)

† вірить, що Церква живе і зростає силою Христовою (Матв 16:18; 28:20).

† вірить, що Христос являє себе в таїнствах Церкви, в її освяченні світу, у навчанні і справах служіння (1 Кор 11:26; Матв 18: 19-20; 28: 18; Рим 6:11; Луки 10:16), але знає, що жодна з цих сторін християнського життя не є самодостатньою, бо Христос прийшов і як Спаситель, і як Цілитель, і як Наставник.

† відрізняє Передання (дух віри і вчення) від «переказів», серед яких є чимало фольклорних та інших минущих нашарувань на релігійному житті (Матв 7: 8; Кількість 2: 8).

† вшановує обрядові форми благочестя, не забуваючи ні на одну мить, що вони вторинні в порівнянні з любов’ю до Бога і до людей (Мт 21: 23-24; Марк 12: 28-31).

† вірить в значення ієрархічного і канонічного принципів в Церкви, бачачи в них властивість структури діяльного організму, що має практичне покликання на землі (1 Кор 12: 27-30).

† знає, що богослужбові і канонічні статути змінювалися протягом століть і в майбутньому не можуть (і не повинні) залишатися абсолютно незмінними (Ін 3: 8; 2 Кор 3: 6, 17). Це ж відноситься і до богословського тлумачення істин віри, яке мало довгу історію, фази розкриття і поглиблення (так, Отці Церкви та Собори вводили в ужиток нові поняття, яких немає в Писанні).

† не боїться критично дивитися на минуле церкви, наслідуючи приклад вчителів Старого Завіту, Господа Ісуса.

† розцінює всі нелюдські ексцеси християнського минулого (і справжнього): страти єретиків і т. п. – як зраду євангельському духу і фактичне відпадання від церкви (Луки 9: 51-55).

† знає, що противники Христа (беззаконний правитель, владолюбний першосвященик і фанатичний прихильник старовини) не належать тільки євангельської епосі, а відроджуються в будь-який час, під різними обличиями (Матв 16: 6).

† остерігається авторитаризму і патерналізму, які кореняться не в дусі віри, а в рисах, властивих занепалої людської природі (Матв 20: 25-27; 23: 8-12).

† переживає розділення християн як загальний гріх і порушення волі Христової (Ін 10:16), вірячи, що в майбутньому цей гріх подолається, але не на шляхах звеличування, гордині, самовдоволення і ненависті, а в дусі братської любові, без якої покликання християн не може бути здійснено (Матв 5: 23-24).

† вважає відділення Церкви від держави оптимальною ситуацією для віри і вбачає небезпеку в самій ідеї «державної релігії».

† цінує національні образи церков як конкретні індивідуальні втілення людського духу і боголюдської таємниці, що, однак, не затуляє для нього вселенського характеру церкви.

† відноситься до багатовікової  культурної творчості Церкви не як до помилки, а як до реалізації дарів Божих.

5

Християнин вірить в історію, як поступальний процес, який через випробування, катастрофи та боротьбу сходить до прийдешнього сверхісторичного  Царства Божого.

† відноситься стримано до концепції «невдалої» історії », тобто переконаню, що правда Божа зазнала на землі повну поразку (проти цього говорить Одк 20: 1-6).

† вірить, що коли б не настав останній суд світові, людина покликана трудитися на благо інших, щоб будувати царство добра, град Божий,

† вірить, що Суд уже почався з того часу, коли Христос вийшов на проповідь (Ін 3:19; 12:31).

† дивиться на посмертний стан душі людини, як на тимчасовий і недосконалий, який в прийдешньому восполниться загальним воскресінням і Преображенням (Дан 7:13; Ін 5:28; Рим 8:11; Одк 20: 11-15).

† знає, що Царство Боже, яке гряде, вже сьогодні може запанувати «всередині нас» (Луки 9:27; 17:21).

Д-р  Анатолій  Мучник

Обговорення: 2 коментарі
  1. Валерій сказав:

    Мені сподобалася стаття. Написана цікаво, а головне доступно. Є багато фактів про етику в новому Завіті. Дякую за чудову статтю!

    Відповіcти
  2. Роланд сказав:

    Пан Анатолій неодноразово цікавить усіх такими прекрасними статтями. Досить чітко і доступно викладені думки, переконливість того, що іудеохристиянство подане через призму Нового Завтіту. Дякую вам докторе, за цікавуі змістовну статтю.

    Відповіcти

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook