Disenchantment of the witchcraft в українській історіографіїДиса К. Історія з відьмами: Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII століття: Монографія / Катерина Диса. – Київ: Критика, 2008. – 304 с.: іл.
Сучасна українська історична наука відзначається пріоритетністю розробок все тих же проблем нашого історичного процесу, що й два десятиліття тому. Увагу наших істориків, якщо дозволити собі крихту цинізму та іронії, привертають все ті ж питання походження козаків, причин поразки української революції, масштабів сталінського та нацистського терору і, звісно, деконструкції історичних міфів про українців «які виникли в ХІХ ст.» чи «колаборантів» з Української Повстанської Армії. Проте серед праць такої тематики, не применшуючи їхньої наукової важливості, таки з’являються дослідження, орієнтовані перш за все на здобутки західної історіографії, що відкривають доти незнані чи маловивчені сторони минулого нашого суспільства. Однією з таких праць «неканонічної» тематики є книга Катерини Диси «Історія з відьмами: Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII ст.».
Предметом дослідження києво-могилянського історика стали суди над відьмами на українських землях, – те, що вже давно вивчається на Заході, а в українській історіографії дотепер було «білою плямою», чи то пак, «білосніжною плямою». Відразу варто наголосити на авторитетності книги, яка, до речі, написана на основі дисертації, яку було захищено авторкою у Центральноєвропейському університеті в Будапешті. Книга з’явилася на світ у видавництві «Критика», про статус якого зайвим буде нагадувати; науковим консультантом видання стала Наталя Яковенко – одне з найяскравіших імен в українській історичній науці; а саме дослідження здійснене на основі опрацювання великого масиву документальних джерел, раніше не актуалізованих. Книга завойовує довіру читача присутністю детального історіографічного огляду проблеми, залученням перш за все західних фахових досліджень та використанням розробленої там методології. Це дещо спростило шлях дослідниці як «першопрохідця» цієї теми в українській історіографії.
Відьомство на українських теренах Речі Посполитої Катерина Диса досліджує чи не виключно на підставі запротокольованих судових процесів над особами, котрих було запідозрено у заняттях чаклунством. Окрім того, авторка досить чітко окреслює сам образ української відьми, відмежовуючи її від інших чарівників, знахарів та інших осіб, які практикували магію, а також проводить поділ між власне «відьомством» та «чарівництвом». Як спритний анатом, вона «препарує» судові процеси, щоб виявити усі рівні ситуації, що закінчується обвинуваченням особи у відьомстві, адже самі суди – це лише вершина моторошного айсберга уявлень про відьомство у ранньомодерному українському суспільстві. Аналізуючи судові справи, авторка доходить висновку про «м’якість» як самих вироків, так і усього судового процесу над запідозреними у вчиненні шкоди чаклунськими методами. Вона пояснює це перш за все відмінністю православної традиційної демонології на українських землях Речі Посполитої від західної католицької – значно детальніше розробленої та безапеляційної, а також слабкістю самої судової системи в українських воєводствах. Проте в оглядовому екскурсі до нюансів православної демонології авторка починає плутатись у висновках. Вона вказує на присутність деякої комічності у зображеннях демонічних сил у православному мистецтві, проте пізніше говорить, що «українські проповідники не схильні були описувати Диявола і демонів у комічному світлі» [с. 89]. Говорячи, що «у православній традиції відьомство сприймалося як гріх, не менш серйозний, ніж убивство чи заздрощі» [с. 78], що «чаклуни і відьми – популярні герої проповідей» [с. 90-91], тим не менше, узагальнює, що «здебільшого проповідники не виділяли відьомство серед інших гріхів» [с. 90].
Ще однією слабкою стороною праці, що зумовлена, очевидно, фрагментарністю джерельної бази, є така ж географічна фрагментарність дослідження. Не претендуючи на вичерпність, але претендуючи, скажімо, на універсальність, авторка залишає поза увагою багато великих міст, зокрема Львів чи Острог, тоді як значно менші міста Олика, Ковель чи Вижва згадуються значно частіше. Знаходимо також чимало посилань на судові справи поза хронологічними чи географічними рамками праці, що зрозуміло, проте авторка часом надає їм надто сильного акценту. Помітно, що ці приклади справляли видимий вплив на побудову висновків дослідження. Дещо інша ситуація спостерігається у випадках застосування компаративного методу для встановлення аналогій чи відмінностей із Заходом, де «полювання на відьом» було справжньою епідемією. Читач майже не знаходить конкретних прикладів судів над окремими особами. Порівнюються загальні речі: характерні образи відьом, настрої суспільства, особливості судочинства і т. п. Крім того, основна увага компарації спрямовується на європейський простір, тоді як американський континент не менше за Європу «уславився» переслідуванням відьом: згадати хоча б Салемський процес. Та, попри всі прискіпування, книга Катерини Диси, забуваючи навіть про унікальність її в українській історіографії, витримує будь-яку критику як фахове історичне дослідження.
Побудова дослідження як виключно фахового, наукового, призводить до цілковитої переоцінки феномену відьомства в українському суспільстві. Образ відьми, витворений етнографами ХІХ ст., або ж той, що продукує сучасна маскультура, відкидається як необ’єктивний. Натомість у книзі вичерпно окреслено «механізм» народження відьми, котра потрапляє до суду: поширення пліток, чуток, поява господарських чи комерційних заздрощів, розпалення сусідських сварок чи банальних забобонних страхів. І виходить, що для дослідниці центральним мотивом стає не відьма і її чаклування, а сусідські заздрощі, що спонукають доносити на «відьму». Прочитавши книгу К. Диси, повністю втрачаєш той романтичний трепет, що відчуваєш, вчитуючись у «Відьму» Жюля Мішле. Монографія «Історія з відьмами» – це свого роду «disenchantment of the witchcraft» (натякаючи на вислів, вжитий дослідницею), – серйозний удар по романтичній візії українського відьомства.
Поза увагою історика, зважаючи на її статус науковця, лишаються речі, які охарактеризовано як збіги обставин. Це ті події, вчинки чи незрозумілі, а часом і зловісні, наслідки, що власне, і послужили приводом до підозри когось у вчиненні магічного малефіціуму. Не будемо, звісно, впадати у забобони, але авторка навіть не робить спроби пояснити раптову смерть, хвороби чиїхось дітей чи матеріальні збитки з незрозумілих причин, хоча подібних випадків у книзі знайти можна немало. Єдиним винятком може слугувати тільки згадка К. Диси про якість медицини і «тонкощів» лікарського ремесла у тогочасному суспільстві. Проте наївно думати, що такі реалії, а також низький рівень наукових знань призвели б до утвердження у світі такого універсального образу відьми і чаклунства. Дослідниця, намагаючись будь-що триматися об’єктивності, я б сказав навіть – впертого матеріалізму радянського зразка, часто ставить саму себе у логічний глухий кут, як от у справі з відьмою Оришкою Личманихою в останньому розділі книги. На допиті під час катувань відьма розповідала про нічні польоти з чотирма спільницями, що К. Диса пояснила спробами жінки переконати суддів у власній недосвідченості. Проте нижче повідомляє, що Оришка з власної ініціативи стала розповідати про нічні польоти та інші деталі свого відьомського життя, хоч її про це і не просили. Така поведінка аж надто сумнівна для людини, котра намагається виправдатися перед суддями. Так само вона називає зізнання Оришки унікальними з-поміж усіх випадків допитів тих, хто запідозрений у відьомстві. Адже відьма розповідала про практики, що були цілком звичними для відьом Європи, але не України. Тим не менше, історик називає їх «відьомськими фантазіями», що «жили десь глибоко в Оришчиній свідомості, а під час катування почали спливати нагору» [с. 243]. Проте чому ж не «спливли» у свідомості Оришки «фантазії» про зустрічі з Дияволом на шабашах, що також було одним з найяскравіших елементів відьомської міфології на Заході? Очевидно, що Оришка Личманиха не могла дати унікальні для наших земель свідчення, перебуваючи або під впливами західного «варіанту» відьомства, або під впливом місцевої фольклорної традиції. Але дослідниця вперто не хоче бачити цієї кричущої невідповідності, задовольняючись тим, що представляє жінку як божевільну, підкріплюючи свою позицію цитатою з книги Меріон Гібсон [Gibson M. Reading Witchcraft: Stories of early English witches, London: Routledge, 1999]. Свідомо применшуючи «відьомську» складову, що надто явно випадає з ряду подібних судових справ, авторка надмірно гіперболізує аспект дітовбивства у с. Щуровчики, який у порівнянні з унікальними свідченнями відьми Оришки Личманихи не був поодиноким, чи хоч би винятковим. Цей приклад яскраво ілюструє загальний характер книги, який ми назвали «розчаруванням» українського відьомства.
Тим не менше, не варто забувати про надзвичайну цінність праці Катерини Диси у площині ординарної проблематики української історичної науки, де дослідниця відкриває нову сторінку, дотепер злочинно чисту. Це фахове дослідження, відповідаючи на багато питань, раніше навіть не поставлених, виконуватиме роль сполучної нитки між українською історіографією та західним науковим середовищем.
Аркадій Ткачук
