Господь Ісус Христос відобразив у своїй притчі реалії життя тих, кому Бог доручив увірене стадо Боже – начальникам народу єврейського та юдейським служителям, до яких звернена особлива увага Месії і Спасителя світу. Він розказує народу притчу аби вони зрозуміли, якими мають бути справжні пастирі, відрізняючись від найманців.
На Близькому Сході особливою професією вважалося випасання овечої отари пастухом. Пастух завжди слідкував за вівцями своєї отари і якщо вони і могли змішатися з іншими, то для того, щоб їх відділити кликав. На превелике здивування, вівці всі як одна йшли за пастухом. У пастуха знаходилася надійна зброя для відлякування непроханих гостей – жезл або ж посох. Із цим посохом пастух йшов попереду, а вівці за ним. Швидше за все притча про пастиря була взята Спасителем як життєвий приклад. Наймит ніколи не турбувався за овець, оскільки його цікавив лише заробіток. Справжній пастир ніколи не залишав вівці, відносячись до них дбайливо, тобто так як належить.
На рахунок цієї притчі є чимало тлумачень святих отців церкви. Ось одне із ранніх, яке належить святому святителю Ігнатію, єпископу Антіохійському. Святим Ігнатієм подаються слова притчі про двері: Ісус називає себе дверима для овець. Адже Він є дверима для Отця, куди увійшли Авраам, Ісаак та Яків, пророки, апостоли та Церква. Слідом за тлумаченням Ігнатія йде блаженного Августина Іпонійського. В десятій главі четвертого вірша отець церкви зауважує на тому, що Той, хто виводить їх (овець) водночас дає відпущення гріхів їм для звільнення від важких пут та слідування за Ним (Христом). І хто йде перед цими вівцями як не Той, Хто воскрес з мертвих і вже не вмирає, але став нам видимим.
У тлумаченні святителя Іоанна Златоуста прослідковуємо наступне: пастирі за звичай ходили позаду овець; але показуючи приведення усіх до Він (Христос), вчиняє не так як вони. Він (Господь) посилає овець не в сторону від вовків, але в середину до них. Пастирство це настільки дивовижне від того, що зараз. При виведенні своїх овець, йде перед ними; а вівці йдуть за ним, тому що знають його голос.
Праведний Іоанн Кронштадтський говорить, що Христос являє приклад добродійства, тому інші наслідують Його, оскільки знають його голос. Святитель Кирило Олександрійський стверджує, що Христос показує себе господарем двора, дверима і того, що при дверях щоб дізналися, що не матимуть твердої та стійкої влади, якщо не приходять до неї через Нього і не отримають Богом дане благо. А приєднуючи, що вівці слухаються своїх пастирів, а від чужих відсторонюються, знову шляхетно натякає на те, що взагалі не будуть стояти на чолі тих, які мають увірувати в Нього, навпаки – вівці будуть тікати від їхнього вчення та йти за пастирями, які поставлені Ним.
Святитель Климент Олександрійський приходить до такої думки: як хворі маємо потребу в Спасителеві, помиляємось, то необхідний для нас керівник; для нас, спраглих потрібне живе джерело, яке вгамовуватиме нашу спрагу; так як ми мертві, то потребуємо життя; так як ми вівці, то потрібен для нас пастир; так як ми діти, то необхідний для нас Педагог. Взагалі все людство потребує Христа.
Досить красиве тлумачення подається святителем Філаретом Гумільовим: Пророки зображають Месію у вигляді пастиря. В такому ж вигляді зображає Себе Спаситель. На сході овечий двір перебуває під відкритим небом, загороджений невеликою кам’яною стіною; при воротах стоїть сторож; він відчиняє і зачиняє ворота для пастиря та отари. Злодій може пробратися туди тільки перелізши через стінку, щоб потрапити у сам двір для здобичі, лише ввечері.
Пастир вільно проходить у двір через ворота: його знає сторож. Далі святитель Філарет розтлумачує алегорію: Двір овечий – церква Божа, сторож двору – Святий Дух, Він освячує істинних пастирів для служіння, Ним же відчиняються двері отарі в овечий двір, в церкву; вівці – це віруючи, які знають і люблять свого істинного пастиря, платячи йому любов’ю своєю за любов: самозванець-вчитель є для них предметом страху та боязкості, а його вчення – чужою річчю для них.
Пегас
