Православ’я і католицизм : проблема реформування Церкви

reformuvania cerkvyСьогодні  найбільш актуальним  постає питання  проведення  реформ  у  Православній  церкві, намагання  зрозуміти   становище людини у світі, її відстоювання прав релігійної  свободи, дотримання духовно – моральних законів – правильних життєвих    орієнтирів. Практикуючи  сучасне релігієзнавство, необхідно  звільнитися  від  застарілого   консерватизму  і  почати курс поміркованої   ліберизації  у  свідомості  українського  суспільства,  відсторонюючи  фанатизм,  ворожі погляди,  а натомість  виявляти  до  наших  опонентів  по конфесії  доброзичливість,  толерантність і любов.

Коли  дивишся  на  діяльність  РКЦ  і  порівнюєш  з  православ’ям,  то відразу ж  стає відчутним  факт   динамічності,  зростання  її чисельності   віруючих,  еволюції  відродження  суспільства, що спостерігається  різким зменшенням  насильства, вбивств, і так далі.  Принцип   гуманності  настільки є важливою  річчю,  адже   ставить  людину, її норми поведінки  у суспільстві – в рамки христоцентричності. Церковна  музика,  чітке і виразне    читання   Апостола і Євангелія, проповідь, Євхаристія , через  саме  богослужіння   надають  важливого сакрального  значення,  адже  поєднують  людське  і божественне,  надихаючи  вірних  до молитви  разом зі Святою Церквою.  Церква  відіграє  позитивну роль   у соціальному, економічному, політичному, культурному,  освітньому і релігійному  житті.  Люди  з  великою вдячністю  поспішають   до  костелу,  храму, кірхи, щоб віддати  належну подяку  Богу, за  даровані  Ним  усі  матеріальні  і духовні  блага.

Католицьку  церкву  реформував   простий сільський  священик   Ронкаллі – кардинал, Іоанн ХХІІІ, якого  стали називати  «папа миру», оскільки  він завжди керувався мудрістю, розсудливістю,  варто згадати  як  він  примирив  Болгарську  Православну Церкву з  Римо- Католицькою, заслуживши повагу і любов  від людей  цієї країни,  намагаючись   допомогти  у її розбудові матеріально  –фінансовими  коштами,  і зважимо  як  на це  відреагували у Ватикані?  Мабуть з усіх порядних  і чесних людей виявився  єпископ  Ронакаллі.  Зібраним у  1962 році Ватиканським  собором  було припинено    міжконфесіональну    ворожнечу  у світі,  з його допомогою  повернено із заслання  митрополита  УГКЦ  Йосипа Сліпого,  що дало привід  вважати  папу Іоанна  Павла ХХІІІ миротворцем.  Так  само зупинив  непербачувальну  війну  між  США і СРСР,  яка закінчилася  відведенням  стратегічної  зброї  і  військових сил. Завжди і в усьому  Ронкаллі керувався  промислом  Божим,  що не дало  можливості  до  ще більшого  загострення стратегічної   ситуації  у світових державах,  пройшло мирним шляхом.

Папа  Іоанн  ХХІІІ  своєю промовою  у в’язницях,  на батьківщині,  а також за допомогою  своїх енциклік   примирив  ворогуючий  світ, використовуючи  принцип  миру , проявивши  толерантність до всіх людей  різної національності,  релігійних поглядів та переконань.  Будучи  людиною миру – врятував  тисячі  життів  євреїв,  яких повинна була німецька  влада  відіслати  у Освенцім  і  задушити  у газових камерах. Завдяки  його  реформам  у  звершенні богослужіння, призупинення  геополітичної  війни,  РКЦ  заслужила  симпатію   усієї світової спільноти , авторитетних  політиків, державних діячів.

Проблема  православ’я   полягає  у   відстороненні  від  РПЦ  і  її  політичного  нав’язування,  порозумінні  з  Вселенським Патріархом Варфоломієм  І, а також розуміння  того, що  християнство  бере  свій початок  від     Материнської Церкви – Єрусалимської,.  Також   необхідно враховувати  факт  народження  Християнської Церкви  в  місті  Єрусалимі,  у день  Зішестя Святого Духа  на  адептів  Ісуса Христа – апостолів, завдяки  яким поширювалося  Євангеліє  віри  Христової.   РПЦ  МП  тримається курсу  ідеології   «російського миру», натомість  її опонент – УПЦ  КП –  об’єднання в Єдину Соборну  Православну  Помісну  Церкву разом  з УПЦ.   Церкви  ідентичні,  мови богослужіння – різні,  традиція одна  і таж  сама,  проблему розуміння  однієї  і іншої  створює  втручання  політики.

Канони  Православної  Церкви  як і  кодекси  РКЦ  забороняють  священнослужителям  займатися політичною діяльністю,  в інакшому  випадку  висувається  суворе  покарання –  заборона  у служінні, позбавлення  церковного  сану.  Варто  пам’ятати,  що  зовнішнє  так і внутрішнє  життя церкви, норма  поведінки  священика  і  мирянина    врегульовується   основними  церковними правилами – канонами,  на які  ніхто не звертає  уваги.

Богдан Стрикалюк    

Обговорення: Коментування вимкнено
  1. анатолій сказав:

    Михайло Драгоманов – український громад, діяч, публіцист, вчений – один з родоначальників вітчизняного світського релігієзнавства. Він розглядав регілію як явище духовної культури, продукт культурно – історичного процесу, а виникнення релігії пояснював гносеологічними та соціальними чинниками. Особливу увагу приділив ролі релігії і церкви в історичному розвитку людства, в національному поступі України й іноді негативно оцінював діяльність окремих конфесій, особливо в національній, просвітницькій, державотворчій, культурній сферах. Зокрема, звинувачував православ’я в тому, що воно поховало ті надії на поступ, які подавала Україна у XVI ст., через що український народ не пішов шляхом демократизації і свободи, європейської релігійної реформації. Михайло Драгоманов не сприймав унію, розглядав її як змову між Римом і православними священиками, як фактор духовного і релігійного роз’єднання українців [7]. Протестантизм, на відміну від інших християнських конфесій, отримав підтримку з боку Драгоманова, оскільки, на його думку, саме він давав можливість утвердити людяність у громадському житті, національну мову в богослужінні, звертався до людського розуму, поважав свободу думки і совісті. Багато уваги вчений приділив дослідженню свободи сумління, проблемам громад, церкви, прообразом якої для нього були братства XVI-XVII ст. Позиція Драгоманова щодо релігії протягом життя змінювалася: від антирелігійності і заперечення ідентифікації будь-якої релігії з українським народом до усвідомлення історичної прогресивності християнства і необхідності організації дешевої громадської церкви, для якої навіть склав проект статуту і був схильний особисто прийняти цю релігію.

  2. анатотолій сказав:

    У міру настання глобалізації націоналізм православних церков зростає. Вони свято вірять у те, що є останнім оплотом народного духу, який безжально принижується і знищується духом космополітизму. Страх втрати ідентичності посилюється. Так що порочне коло “православного націоналізму” навряд чи буде розірвано в найближчому майбутньому. Тим більше в Україні, де політична еліта ніяк не може сформулювати “українську національну ідею”, а замість цього, демонстративно відвідуючи православні храми, хто КП (значить більший Українець!), а хто МП (значить більший Християнин …), провокує, навіть нерелігійні народні маси, до міжнаціонального, яке переходить в політичне, протистояння.
    Парадоксально, що проблеми взаємовідносин світових релігій видаються менш складними, ніж конфлікти внутрішньоконфесійні, що призводить до невиконання інтегративної функції релігії – підтримки єдності людей у межах етнічної спільності.

Коментування закрито

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook