Сьогодні найбільш актуальним постає питання проведення реформ у Православній церкві, намагання зрозуміти становище людини у світі, її відстоювання прав релігійної свободи, дотримання духовно – моральних законів – правильних життєвих орієнтирів. Практикуючи сучасне релігієзнавство, необхідно звільнитися від застарілого консерватизму і почати курс поміркованої ліберизації у свідомості українського суспільства, відсторонюючи фанатизм, ворожі погляди, а натомість виявляти до наших опонентів по конфесії доброзичливість, толерантність і любов.
Коли дивишся на діяльність РКЦ і порівнюєш з православ’ям, то відразу ж стає відчутним факт динамічності, зростання її чисельності віруючих, еволюції відродження суспільства, що спостерігається різким зменшенням насильства, вбивств, і так далі. Принцип гуманності настільки є важливою річчю, адже ставить людину, її норми поведінки у суспільстві – в рамки христоцентричності. Церковна музика, чітке і виразне читання Апостола і Євангелія, проповідь, Євхаристія , через саме богослужіння надають важливого сакрального значення, адже поєднують людське і божественне, надихаючи вірних до молитви разом зі Святою Церквою. Церква відіграє позитивну роль у соціальному, економічному, політичному, культурному, освітньому і релігійному житті. Люди з великою вдячністю поспішають до костелу, храму, кірхи, щоб віддати належну подяку Богу, за даровані Ним усі матеріальні і духовні блага.
Католицьку церкву реформував простий сільський священик Ронкаллі – кардинал, Іоанн ХХІІІ, якого стали називати «папа миру», оскільки він завжди керувався мудрістю, розсудливістю, варто згадати як він примирив Болгарську Православну Церкву з Римо- Католицькою, заслуживши повагу і любов від людей цієї країни, намагаючись допомогти у її розбудові матеріально –фінансовими коштами, і зважимо як на це відреагували у Ватикані? Мабуть з усіх порядних і чесних людей виявився єпископ Ронакаллі. Зібраним у 1962 році Ватиканським собором було припинено міжконфесіональну ворожнечу у світі, з його допомогою повернено із заслання митрополита УГКЦ Йосипа Сліпого, що дало привід вважати папу Іоанна Павла ХХІІІ миротворцем. Так само зупинив непербачувальну війну між США і СРСР, яка закінчилася відведенням стратегічної зброї і військових сил. Завжди і в усьому Ронкаллі керувався промислом Божим, що не дало можливості до ще більшого загострення стратегічної ситуації у світових державах, пройшло мирним шляхом.
Папа Іоанн ХХІІІ своєю промовою у в’язницях, на батьківщині, а також за допомогою своїх енциклік примирив ворогуючий світ, використовуючи принцип миру , проявивши толерантність до всіх людей різної національності, релігійних поглядів та переконань. Будучи людиною миру – врятував тисячі життів євреїв, яких повинна була німецька влада відіслати у Освенцім і задушити у газових камерах. Завдяки його реформам у звершенні богослужіння, призупинення геополітичної війни, РКЦ заслужила симпатію усієї світової спільноти , авторитетних політиків, державних діячів.
Проблема православ’я полягає у відстороненні від РПЦ і її політичного нав’язування, порозумінні з Вселенським Патріархом Варфоломієм І, а також розуміння того, що християнство бере свій початок від Материнської Церкви – Єрусалимської,. Також необхідно враховувати факт народження Християнської Церкви в місті Єрусалимі, у день Зішестя Святого Духа на адептів Ісуса Христа – апостолів, завдяки яким поширювалося Євангеліє віри Христової. РПЦ МП тримається курсу ідеології «російського миру», натомість її опонент – УПЦ КП – об’єднання в Єдину Соборну Православну Помісну Церкву разом з УПЦ. Церкви ідентичні, мови богослужіння – різні, традиція одна і таж сама, проблему розуміння однієї і іншої створює втручання політики.
Канони Православної Церкви як і кодекси РКЦ забороняють священнослужителям займатися політичною діяльністю, в інакшому випадку висувається суворе покарання – заборона у служінні, позбавлення церковного сану. Варто пам’ятати, що зовнішнє так і внутрішнє життя церкви, норма поведінки священика і мирянина врегульовується основними церковними правилами – канонами, на які ніхто не звертає уваги.
Богдан Стрикалюк
Михайло Драгоманов – український громад, діяч, публіцист, вчений – один з родоначальників вітчизняного світського релігієзнавства. Він розглядав регілію як явище духовної культури, продукт культурно – історичного процесу, а виникнення релігії пояснював гносеологічними та соціальними чинниками. Особливу увагу приділив ролі релігії і церкви в історичному розвитку людства, в національному поступі України й іноді негативно оцінював діяльність окремих конфесій, особливо в національній, просвітницькій, державотворчій, культурній сферах. Зокрема, звинувачував православ’я в тому, що воно поховало ті надії на поступ, які подавала Україна у XVI ст., через що український народ не пішов шляхом демократизації і свободи, європейської релігійної реформації. Михайло Драгоманов не сприймав унію, розглядав її як змову між Римом і православними священиками, як фактор духовного і релігійного роз’єднання українців [7]. Протестантизм, на відміну від інших християнських конфесій, отримав підтримку з боку Драгоманова, оскільки, на його думку, саме він давав можливість утвердити людяність у громадському житті, національну мову в богослужінні, звертався до людського розуму, поважав свободу думки і совісті. Багато уваги вчений приділив дослідженню свободи сумління, проблемам громад, церкви, прообразом якої для нього були братства XVI-XVII ст. Позиція Драгоманова щодо релігії протягом життя змінювалася: від антирелігійності і заперечення ідентифікації будь-якої релігії з українським народом до усвідомлення історичної прогресивності християнства і необхідності організації дешевої громадської церкви, для якої навіть склав проект статуту і був схильний особисто прийняти цю релігію.
У міру настання глобалізації націоналізм православних церков зростає. Вони свято вірять у те, що є останнім оплотом народного духу, який безжально принижується і знищується духом космополітизму. Страх втрати ідентичності посилюється. Так що порочне коло “православного націоналізму” навряд чи буде розірвано в найближчому майбутньому. Тим більше в Україні, де політична еліта ніяк не може сформулювати “українську національну ідею”, а замість цього, демонстративно відвідуючи православні храми, хто КП (значить більший Українець!), а хто МП (значить більший Християнин …), провокує, навіть нерелігійні народні маси, до міжнаціонального, яке переходить в політичне, протистояння.
Парадоксально, що проблеми взаємовідносин світових релігій видаються менш складними, ніж конфлікти внутрішньоконфесійні, що призводить до невиконання інтегративної функції релігії – підтримки єдності людей у межах етнічної спільності.