Одним із універсальних етичних творів Арістотеля слід вважати «Нікомахову етику».  Хронологічні межі філософської праці займають період 300 року до нашої ери, оскільки видана його сином Нікомахом. Вчені припускаються такої думки, що швидше книга могла бути присвяченою для Нікомаха Арістотелем або ж батьку філософа – Нікомаху.

До того ж цікава річ: праця є паралельною по відношенню до арістотелівської Евдемової етики. Евдемова етика складається з восьми книг. Між Нікомаховою та Евдемовою етикою є ідентичність в книгах. Проте думки щодо праць чомусь розділяються.  Але більшість вважає, що праці були приведені в нормальний вигляд не Арістотелем, а редактором.

Нікомахова етика. Арістотель

По суті, етику Арістотеля  необхідно розуміти як вершину етики класичного античного періоду.  Велика заслуга Арістотеля у введенні терміну «етика», систематизації ним етичної уяви та знань. Етика за Арістотелем – наука, яка навчає добродійству, демонструє справжність добродійної особистості.  У порівнянні з філософією, етика – практична наука.

Перед нею стоїть важлива мета: вчинки, в тім не саме пізнання. За  допомогою етики людина навчається бути добродійною. Етичні заняття не ставлять за мету – споглядання. Хоча від неї  виходять знання як і в будь-якій науці.  Етичні знання звичайно цінні самі по собі, це є і форма актуалізації поведінкових завдань, вони направляють діяльність людини, поступово переходячи в норми, вимоги щодо поведінки.

Арістотель  визначає людину як розумну (мислячу), а також політичну (полісну) істоту. Оскільки поліс розуміється ним як втілений, об’єктивний розум, то діяльність (практика) сприймається під виглядом актуального буття живої істоти, переходу можливостей у дійсність. Адже поліс – це специфічна форма практики людини так як мораль – оптимальною формою втілення розуму, коли ж мова йде про окремий індивід,  поліс .  Мораль набуває тілесності завдяки добродійствам.

Для Арістотеля етичні добродійства належать до класу людських якостей, здатні складатись як результат співвідношень між розумом та афектами. У цьому випадку перші мають перевагу та керування іншими. Проте існує арістотелівська середина, яку ще називають «розумною мірою», яка встановлена в результаті співвідношення зі звичними формами полісної поведінки.

Чітко видно взаємне опертя один на одного  індивідуальної добродійності та полісної доцільності. Добродійство виступає формою доцільності, торкаючись характеру людини з однієї сторони, життя полісу – іншої.  Доцільне полісне життя підтримане індивідуальною добродійністю.  В такому разі виділяються три душевні стани. Важливе місце посідає моральна свобода, моральний вибір.

Початок добродійства відбувається тоді, коли є просте прагнення до задоволень, урівноважений розум стає  початком, який направляє поведінку.  Добродійства діють згідно приписання вірних суджень. І тут Арістотель надає етиці та добродійствам вторинного, службового, прикладного характеру. Філософський підхід виключав поставлене питання  про обов’язкові моральні закони, загальнозначущі критерії розрізнення добра та зла.

Крім того, міра добродійності поведінки є конкретною,  уточненою у відношенні до кожного добродійства, індивідуалізованою. Арістотель приходить до висновку: вчинки є справедливими якщо вони такими по суті  залишаються, коли їх спроможна здійснювати справедлива людина.  Мислитель у свою чергу займається створенням етики, що здатна ігнорувати претендування моралі на абсолютність, автономність і навіть святість. Тому йому вдається її раціоналізувати.  Мораль є вимір людини, який вона задає собі, співвідносячи до власної природи та життєвих умов і може бути їм підконтрольне.

Пегас