До того ж цікава річ: праця є паралельною по відношенню до арістотелівської Евдемової етики. Евдемова етика складається з восьми книг. Між Нікомаховою та Евдемовою етикою є ідентичність в книгах. Проте думки щодо праць чомусь розділяються. Але більшість вважає, що праці були приведені в нормальний вигляд не Арістотелем, а редактором.
По суті, етику Арістотеля необхідно розуміти як вершину етики класичного античного періоду. Велика заслуга Арістотеля у введенні терміну «етика», систематизації ним етичної уяви та знань. Етика за Арістотелем – наука, яка навчає добродійству, демонструє справжність добродійної особистості. У порівнянні з філософією, етика – практична наука.
Перед нею стоїть важлива мета: вчинки, в тім не саме пізнання. За допомогою етики людина навчається бути добродійною. Етичні заняття не ставлять за мету – споглядання. Хоча від неї виходять знання як і в будь-якій науці. Етичні знання звичайно цінні самі по собі, це є і форма актуалізації поведінкових завдань, вони направляють діяльність людини, поступово переходячи в норми, вимоги щодо поведінки.
Арістотель визначає людину як розумну (мислячу), а також політичну (полісну) істоту. Оскільки поліс розуміється ним як втілений, об’єктивний розум, то діяльність (практика) сприймається під виглядом актуального буття живої істоти, переходу можливостей у дійсність. Адже поліс – це специфічна форма практики людини так як мораль – оптимальною формою втілення розуму, коли ж мова йде про окремий індивід, поліс . Мораль набуває тілесності завдяки добродійствам.
Для Арістотеля етичні добродійства належать до класу людських якостей, здатні складатись як результат співвідношень між розумом та афектами. У цьому випадку перші мають перевагу та керування іншими. Проте існує арістотелівська середина, яку ще називають «розумною мірою», яка встановлена в результаті співвідношення зі звичними формами полісної поведінки.
Чітко видно взаємне опертя один на одного індивідуальної добродійності та полісної доцільності. Добродійство виступає формою доцільності, торкаючись характеру людини з однієї сторони, життя полісу – іншої. Доцільне полісне життя підтримане індивідуальною добродійністю. В такому разі виділяються три душевні стани. Важливе місце посідає моральна свобода, моральний вибір.
Початок добродійства відбувається тоді, коли є просте прагнення до задоволень, урівноважений розум стає початком, який направляє поведінку. Добродійства діють згідно приписання вірних суджень. І тут Арістотель надає етиці та добродійствам вторинного, службового, прикладного характеру. Філософський підхід виключав поставлене питання про обов’язкові моральні закони, загальнозначущі критерії розрізнення добра та зла.
Крім того, міра добродійності поведінки є конкретною, уточненою у відношенні до кожного добродійства, індивідуалізованою. Арістотель приходить до висновку: вчинки є справедливими якщо вони такими по суті залишаються, коли їх спроможна здійснювати справедлива людина. Мислитель у свою чергу займається створенням етики, що здатна ігнорувати претендування моралі на абсолютність, автономність і навіть святість. Тому йому вдається її раціоналізувати. Мораль є вимір людини, який вона задає собі, співвідносячи до власної природи та життєвих умов і може бути їм підконтрольне.
Пегас
