Відкриття міста належить чиновнику археологічної служби Індії Банерджі. З 1921-1922 років – проведення перших археологічних розкопок. З 1920 –х років роботи по розкопкам проводяться Маршалом, Харгвірсом, Ватсом, Маккеєм, дікшітом, Сіддікі. Дослідження Маккея тривали до 1931 року.
З 1945 – 1951 роки – проведення розкопок Дані та Вілером (допоміг відділ археології та музеїв уряду Пакистану). З 1964 -1965 років – експедицію здійснює Дж. Дейлсом.
Потім робили тільки охоронні розкопки з реставрацією. З 1980-х років – робота німецьких та італійських дослідницьких груп Янсена та Тозі над вивченням залишків архітектури, зібраних матеріалів, картографії поверхні за допомоги сучасних методів. Загальна площа займала двісті п’ятдесят гектарів, культурні шари нижнього рівня підгорнутих вод – 20 метрів.
При дослідженні побудов виявлено їхній матеріал: обпалена цегла, використання сирцевої цегли та дерева, котрі можна віднести вже до пізнього періоду хараппської цивілізації, датованого 2200-1900 роками до нашої ери. Також немало важливою річчю у побудові стане поділ на дві частини: цитаделі та нижнього міста, що мають міцні стіни (прямокутна форма). Стіни будівель виконували роль опор захисту від повені.
В досліджуваній «цитаделі» знайшли будівлю з колонами та величезною ємністю води, так званому «Великому басейні», який використовували у ритуальному омовінні. Поруч розташовувалося зерносховище – будівля з масивною основою дерев’яних колон. Існували дві соціальні будівлі, котрі мали назви «залу зібрань» та «коледжу» з відкритими дворами в оточенні колонад. В основній частині цитаделі містилися будинки.
В структурі планування міста покладено мережу вулиць, котрі розділювали квадратні квартали, мали двоповерхові будинки, невеликі басейни, внутрішні двори. Ширина головної вулиці становила десять метрів. А нижнє місто складалося з кварталів, що були ізольовані один від одного, а в них – великі будівлі, які здебільшого могли нагадувати житло, в якому проживали багаті купців або ж землевласники.
Подача води здійснювалася до кожного будинку, що підтверджено унікальною системою водопостачання та водовідведення. Мохенджо-Даро – адміністративний центр сільського господарства і ремісництва. Види господарювання були такі: землеробство, скотарство, рибальство, а ремісництва – металева і кам’яна обробка, гончарство, вироблення прикрас; для виготовлення культових предметів використовували: камінь, бронзу, срібло, золото, слонову кістку, фаянс; займалися торгівлею.
Знайдені були також статуетки високохудожньої якості, кам’яні, бронзові, теракотові людські та тваринні фігури. Фігури із людським зображенням трактувалися як правителі, предки, жреці. Різноманітні антропологічні нариси одягу, прикрас, якими представлена зразкова антропоморфна пластика є прямим свідченням того, що дійсно існували етнічні групи.
Еліту характеризували плоскі підквадратні нарізні печаті обпаленого стеатиту та фаянсу з рельєфним тваринним зображенням (горбаті бики-зебу, слони), мали місце знаки протоіндійської писемності або геометричних мотивів. Екологічною причиною викликана загибель не лише Мохенджо-Даро, а й інших міст в долині річки Інд, а вся хараппська цивілізація першої половини двохтисячного року до нашої ери занепала. Другою причиною загибелі було вторгнення нових населених груп. ІІ століття нашої ери, де була цитадель побудували ступу Будди. До цього часу Мохенджо-Даро вважається Всесвітнім спадком.
Пегас
