Епоси та міфи як форма теократичної космогонії
У рамках месопотамської літературної традиції чільне місце посідають великі епоси, що виконували функцію не лише розповідних наративів, а й сакральних текстів для ритуального читання. Найбільш знаним є епос Енума Еліш, який вавилоняни читали під час святкування Нового року. Він є ключовим джерелом месопотамської космогонії, де всесвіт виникає з хаосу завдяки боротьбі Мардука з богинею Тіамат. Важливим моментом епосу є не лише акт творення, а й заснування політичного та сакрального порядку — уособленого у місті Вавилон, як центрі світу та обителі Мардука.
Епос про Гільгамеша, своєю чергою, розгортає перед читачем драму людського пошуку безсмертя. Гільгамеш, цар Урука, долає небезпеки, бореться з чудовиськом Хумбабою, переживає смерть свого друга Енкіду, і врешті приходить до розуміння неминучості смерті. У центрі цього епосу постає не лише герой, а ціла філософія життя та смерті, що співвідноситься з міфами інших культур про героїв, які прагнуть перемогти природу. В унікальний спосіб текст поєднує релігійний світогляд із гуманістичними мотивами, ставлячи запитання про сенс страждань, влади та вічності.
Тематика потопу, як універсальний міфологічний сюжет, реалізується в історіях про Атрахасіса та Утнапіштима. В обох випадках мова йде про гнів богів, який спричиняє космічне знищення, та про одного праведного чоловіка, врятованого за божественним повелінням. Такі тексти мають не лише морально-повчальну функцію, але й слугують легітимацією нової космічної чи соціальної реальності. Усі ці наративи виявляють концептуальну спорідненість із біблійними історіями, що свідчить про глибоку
Заклинання, прикмети та мудра література як інструмент сакрального пізнання
Окрім епічної та релігійної прози, велика частина месопотамської спадщини належить до жанру заклинань, текстів прикмет, довідників та філософсько-педагогічної літератури. Заклинання, спрямовані на зцілення від хвороб, вигнання демонів чи захист від лиха, спиралися на уявлення про світ як простір, сповнений божественних і демонічних сил. У цьому контексті бог відіграє роль лікаря, екзорциста або посередника між світами. Ритуали були докладно описані, а їхнє виконання вимагало точності й професійної майстерності жреців або магів.
Значною групою є тексти про прикмети — своєрідні енциклопедії ознак, через які можна було прочитати волю богів. Спостереження за аномаліями в народженні дітей і тварин, кольорами неба, поведінкою тіла, а також сновидіннями трактувалися як канонічні способи діагностики майбутнього. Особливо відомі серії «шумма ізбу» та «якщо місто розташоване на пагорбі», що містили сотні прикмет та інструкцій для тлумачення. Лікарі використовували подібні збірники як діагностичні посібники, спираючись на переконання, що хвороба — це форма божественного послання.
Окрема категорія текстів — це філософські твори дидактичного характеру, як-от «Дозволь мені прославити Господа Мудрості». Тут представлено внутрішній світ людини, яка шукає справедливості та відповіді на екзистенційні запитання. У центрі твору — страждання, викликане втратою божественного захисту, і поступове відновлення рівноваги через поклоніння. Подібні твори стали попередниками теодицеї та релігійної філософії, що згодом буде розвинута у юдейській, християнській та ісламській традиціях.
Іван Гудзенко
