Історія релігій, Іудаїзм, Переклади        23 Серпня 2014        289         Прокоментуй!

Месіонерські видання і царський уряд кінця ХІХ–початку ХХ ст.

moseah На сторінках багатьох досліджень неодноразово вказувалося, що протягом усього ХІХ ст. царська адміністрація намагалася всіляко підтримувати перехід євреїв у православ’я. Цьому завданню присвячувала свою діяльність Товариство ізраїльських християн – дитя Олександра І, командири у кантоніських поселеннях і, нарешті, деякі вихрести на зразок О. Тьомкіна, які за сприяння центральної та місцевої влади несли «світло Євангелія» у «темні єврейські маси». Християнізація євреїв була одним із наріжних каменів усієї політичної програми уряду щодо єврейського питання.

Не можна сказати, що діяльність мала суттєвий успіх. У порівнянні із загальною чисельністю єврейського населення у країні кількість хрещених євреїв, особливо у першій половині ХІХ ст., було надто малою. До того ж, євреї, якщо вже й змінювали свою віру, то, як правило, на лютеранство; православ’я з його культом ікон, що є, з точки зору юдаїзму, очевидним ідолопоклонством, було зовсім чуже євреям.Окрім цього, для євреїв не був таємницею той факт, що багато ієрархів православної церкви були непримиренними антисемітами, а на початку ХХ ст. – ідейними натхненниками кривавих погромів (наприклад, ієромонах Іліадор (С. Тіруфанов) чи протоієрей І.І. Восторгов). У германофільську епоху Олександра ІІ «олютеранювання» незначної частини євреїв не викликало ніяких заперечень з боку уряду. Однак потім ситуація докорінно змінилася. Зміни ці пояснювалися як загальною переміною відносин із Німеччиною, так, переважно, і утвердження нового офіційного уявлення про євреїв як про «невиправну» націю. У 70-ті , а особливо у 80-ті роки ХІХ ст., після тривалої перерви, в Росію знову почали проникати місіонерські видання (переважно англійської Мільдмайської місії до євреїв), призначені для агітації серед єврейського населення. Дуже швидко ці видання зустріли протидію з боку цензурного відомства.

Почалася вона у 1887 року після пропозиції цензора Н.В. Зюсмена про заборону розповсюдження написаної І. Адлером німецькою мовою і виданою єврейськими буквами книги «EinZurufvoneinemWechterzumHauseIsrael» (Глас стража Дома Израиля) (Лондон, 1866). Н.В. Зюсмен, відчувши загальний настрій петербурзьких верхів, у вересні 1887р. писав у своєму відгуку про роботу І. Адлера: «… Хоча духовна сторона цього питання підлягає обговоренню цензури духовної, дозволю собі сказати у вигляді пропозиції, що навряд чи православна церква може вважати бажаним збільшення чисельності розкольників, нехай навіть останні і походять із племені іудейського. Єврей, як послідовник Мойсеєвого вчення, не вірує у християнство взагалі; але єврей – протестант, уже за самою своєю назвою, є живим протестом виключно проти православної, тобто проти пануючої в Росії церкви.

Проте цензуру, головним чином, повинна турбувати політична сторона питання. Справа в тому, що російський єврей, який і без того наполовину німець за своїм німецьким жаргоном, із прийняттям протестантства стає вже формальним німцем, а його діти вже зовсім перетворюються на Міхелеїв, Фріців, Доротей і т. ін.

Але чи потрібно нам самим сприяти розміщенню у нас німців, хоч і за рахунок наших єврейських підданих? На мою скромну думку, для Росії з усіх поглядів вигідніше мати справу з євреями як такими, ніж з євреями онімеченими завдяки їхньому переходу у протестантство. На підставі цих міркувань я вважаю, що дану брошуру і всі інші, подібні до неї, слід у нас забороняти». Є.М. Феоктистов (начальник головного управління у справах друку) погодився як із цією конкретною пропозицією, так із думкою
Н.В. Зюсмена в цілому. З того часу (аж до 1905 р.) лондонські і віденські місіонерські видання незмінно не допускалися до розповсюдження в Росії.

П.М. Марголін збирався видавати у Петербурзі журнал «Еврейство и христианство», який повинен був бути присвяченим «протиріччям і необґрунтованості юдаїзму та його язичницького характеру». Дозвіл на це видання був ним отриманий, але журнал так і не побачив світ, очевидно, через неможливість для П.В. Марголіна суміщення видавничої і цензорської діяльності. І Я.А. Брофман, і П.В. Марголін у другій половині 70-х рр. змушені були зосереджувати свою увагу переважно на зарубіжній єврейській періодиці. Занадто залежні від  «прихильності начальства» вітчизняні видання, як почасові, так і книжні, набагато менше турбували цензуру. При цьому єврейські цензори проявляли особливу пильність до будь-яких спроб поширення за допомогою друкованої продукції ліберально-демократичних ідей та критики влади.

Предметом турботи цензурного відомства наприкінці ХІХ – початку
ХХ ст. були також і нечисельні єврейські секти, що виникали безпосередньо в імперії, – «Новий Ізраїль» та «Новоізраїльська община». Щоправда, своє ставлення до їхніх друкованих видань Головне управління у справі друку формувало, найчастіше, не самостійно, а на основі думки Департаменту духовних справ іноземних віросповідань.

Перу Я.М. Прилукера – Ем. Бен-Сіона належала книга «Евреи-реформаторы», що вийшла у Петербурзі за сприяння Департаменту духовних справ іноземних віросповідань і наробила багато галасу. Єдиним на той момент у Росії англо-єврейським місіонером (щоправда, він уже тоді відійшов від безпосередньої місіонерської діяльності) був Н.Д. Раппопорт, який у лютому 1883 року був узятий до Петербурзького комітету у справах друку і займався там, серед іншого, цензурою єврейських п’єс. Переселившись до Петербурга у 1881року і завоювавши прихильність гр. Н.П. Ігнатієва (міністра внутрішніх справ) Раппопорт вступив до створеного Я.М. Гордіним «Духовно-біблейського братства» яке 1883 р. об’єдналося з «Новим Ізраїлем» Я.М. Прилукера.

В 1889 р. засновник секти «Новий Ізраїль» Я.М. Прилукер безуспішно клопотався перед Головним управлінням у справах друку про надання субсидії на видання журналу «Братство». У 1890р. він подав на затвердження програму нового підцензурного журналу «Любовь», призначеного для боротьби із «фанатизмом єврейської ортодоксії» і «безвір’ям прогресивних євреїв», зближення євреїв із пануючою церквою та роз’яснення християнам їхніх неправильних уявлень про юдеїв. Журнал повинен був «діяти на християн і євреїв повчальним і примирливим чином для викоренення столітнього антагонізму».

У 60-ті і навіть ще у 70-ті роки ХІХ ст. видання із такою програмою було б, безумовно, дозволено. Однак на рубежі останнього десятиліття ХІХ ст. воно зустріло повне неприйняття з боку влади. Спочатку Департамент поліції, а потім попечитель Одеського навчального округу Х.П. Сольський та одеський градоначальник контр-адмірал П.А. Зеленой висловилися категорично щодо видання «Любви». «Із російсько-християнської точки зору «євангелізм» Прилук ера… не є рекомендованою обставиною», – вказував у своєму листі до Головного управління у справах друку Х.П. Сольський. А більш відвертий адміністратор П.А. Зеленой заявив, що «не може бути досягнута та й небажана зовсім солідарність між християнами і євреями». Вважаючи, що «єврейський народ повинен бути визнаним досить шкідливим для корінного населення країни», одеський градоначальник вважав «зовсім небажаним запропоноване Прилукером примирення (тобто послаблення моральних принципів) християн з євреями, а також досить шкідливим придуманий ним для цього спосіб, що має, врешті-решт, меркантильну мету».

Напроти твердженню П.А. Зеленого про примирення Є.М. Феоктистов написав: «Цілком справедливо». Отже, начальник Головного управління у справах друку солідаризувався з думкою, що повністю відповідала загальному напрямку «єврейської» політики влади того періоду і остаточно повернула, після відхилених рекомендацій Паленівської комісії, у бік визнання євреїв невиправними «ворогами роду людського». І ця солідарність на практиці означала пряму директиву для цензури.

Не зважаючи на те, що після відмови від ідеї «зближення» написані колишніми євреями місіонерські твори були визнані марними і непотрібними, вони все ж таки інколи використовувалися урядом, так би мовити, для «розхитування» юдаїзму з середини.

Ця тенденція яскраво виявилася, наприклад, в історії з виданням 1897р. брошури «Утешительные слова» І.Д. Рабиновича, проповідника створеної ним самим у Кишиневі «Общини Ізраїльтян Нового Завіту».

Головне управління у справах друку направило цю брошуру на розгляд до Департаменту духовних справ іноземних віросповідань, а той, у свою чергу, зажадав відгук про неї від петербурзького громадського рабина А.Н. Драбкіна. Останній, указавши, що в роботі І.Д. Рабиновича міститься глузування над найважливішими віруваннями й обрядами юдаїзму, запропонував заборонити її розповсюдження. Проте, отримавши цей відгук р. А.Н. Драбкіна, Департамент духовних справ іноземних віросповідань сповістив Головне управління про те, що брошура може бути надрукована, оскільки «урядові нашому немає ніяких підстав оберігати єврейську віру від смути і розколу». Після такого висновку новий начальник Головного управління М.П. Соловйов указував, що «видання подібних брошур було б навіть досить бажаним» і дозволив розповсюдження роботи І.Д. Рабиновича.

Використання єврейських месіонерських видань для боротьби з юдаїзмом продовжувалося, втім, недовго. У ХХ ст., воно очевидно було визнано неефективним. Принаймні твори керівника чергової новоізраїльської общини І.О. Ебіна, а також його журнал «Израиль – моя слава» у 1910 – 1911 рр. постійно переслідувалися з боку цензурного відомства за «хибний виклад» догматів православної церкви. У цей час, напередодні «справи Бейліса», ідея «виправлення і зближення» була вже  зовсім не актуальною. Провідним принципом політики російського самодержавства у єврейському питанні були тепер ідеї, які Д.І. Раскін називає «передфашизмом».

Эльяшкеич Д.А. Правительственная политика и еврейская печать в России 1797-1917. С.Пб.  «Мосты культуры» – Иерусалим «Гешарим» 1999, с.430-434.

 Перевод  Анатолия  Мучника

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook