Народжений у гірському районі Юра, що був центром точного годинникарства, Ле Корбюзьє з дитинства перебував у середовищі дисципліни та праці. У 13 років він залишив школу й почав навчатися емалюванню й гравіруванню циферблатів у місцевій Школі декоративного мистецтва. Там його наставником став Шарль Л’Еплатеньє — єдина людина, кого Ле Корбюзьє визнавав своїм справжнім учителем. Саме Л’Еплатеньє, побачивши потенціал учня, спрямовував його до архітектури та дав першу практику на локальних проєктах.
У 1907–1911 роках майбутній архітектор мандрує Європою та Середземномор’ям. Саме в цей час він робить три відкриття, які визначили його погляди. Контрастність просторової організації картезіанського монастиря Ема в Тоскані навчає його взаємодії великих спільних просторів із приватними «житловими клітинами». У творах Андреа Палладіо та античних пам’ятках Греції він відкриває класичні пропорції. А народна архітектура Середземномор’я і Балкан формує його розуміння світла, геометрії та ролі ландшафту.
Формування світогляду в Парижі
Після повернення до Парижа у 1917 році він знайомиться з художником Амеде Озенфаном, що вплинуло на його інтелектуальний розвиток. Разом вони створюють естетику пуризму — напрям, який відмовлявся від надмірної абстракції кубізму і наголошував на простих геометричних формах. У 1918 році виходить їхній маніфест «Après le cubisme», а у 1920 році — журнал L’Esprit Nouveau, що став платформою для пропагування нових принципів архітектури та містобудування.
Озенфан запропонував Жаннере псевдонім «Ле Корбюзьє» — ім’я предка по батьківській лінії. Саме під цим ім’ям виходить його ключова книга «Vers une architecture» (1923), яка мала величезний вплив на архітектуру XX століття. В ній сформульовано відомі тези: «Будинок — машина для життя» та «Пряма вулиця — дорога для людей».
Перший період творчості (1922–1940)
У 1922 році Ле Корбюзьє відкриває в Парижі студію разом із двоюрідним братом П’єром Жаннере. Того ж року на Осінньому салоні він представляє два проєкти, що стали основою його ідей.
Будинок Сітрохана
Проєкт демонстрував принципи, які Корбюзьє визначав як ключові для сучасної архітектури:
- колони-«пілони», що звільняють перший поверх;
- тераса на даху;
- вільне планування;
- відсутність декоративного фасаду;
- довгі стрічкові вікна.
Ці елементи сформували «п’ять пунктів архітектури Ле Корбюзьє».
Соціальні проєкти
Його плани активно торкалися теми масового житла та організації міського середовища. Відомий приклад — робітниче містечко в Пессаку біля Бордо (1925–1926). Нетрадиційність архітектури викликала спротив влади, і проєкт на кілька років залишився без мешканців, що глибоко зачепило архітектора.
Вайсенгоф, вілли та приватні будинки
Для Виставки Веркбунду в Штутгарті (1927) він будує два експериментальні будинки. Паралельно створює знакові приватні роботи:
- будинок Озенфана (1922),
- віллу Рауля Ла Роша (1923),
- віллу Штайн (1927),
- віллу Савой (1929–1931) — один із символів Міжнародного стилю.
Ліга Націй та CIAM
У 1927 році його проєкт будівлі Ліги Націй в Женеві став революційним, але був дискваліфікований з формальних причин. Попри це, скандал зміцнив його репутацію. У 1928 році він бере участь у створенні CIAM — Міжнародних конгресів сучасної архітектури, які формували теорію урбанізму міжвоєнного часу.
Між війною та модерністичним експериментом
У 1930-х роках він реалізує низку проєктів:
- Центросоюз у Москві (1929–1935),
- Хостел Армії Спасіння в Парижі,
- Швейцарський павільйон у Містечку Університету (1931–1932).
У цей час його функціоналізм поступово поєднується з прагненням до експресивної форми, що стане основою його післявоєнного стилю.
Воєнний період і створення «Модулора»
Друга світова війна зупинила його архітектурну діяльність, але дала простір для теоретичної роботи. Саме тоді зароджується «Модулор» — система пропорцій, що поєднує людський зріст і математичні ряди. У 1950 році система була довершена і стала основою для більшості його пізніх проєктів.
Другий період (1944–1965): масштабні проєкти та бруталізм
Після війни Ле Корбюзьє намагається вплинути на відбудову Франції, однак його плани для Сен-Дьє та Ла-Рошелі відхиляють. Натомість він отримує змогу створити один із найвідоміших модерністських житлових комплексів.
Unité d’Habitation (Житлова одиниця)
Перший комплекс у Марселі (1947–1952) став моделлю для нового типу міського житла. Вертикальне місто містило квартири-дуплекси, внутрішні «вулиці», магазини, готель, спортивні майданчики та школу на даху. Подібні комплекси збудували в Нанті та Берліні.
Для архітекторів він став тим самим, ким Пікассо став для живопису. Його концепції міста-машини, просторової логіки та масштабності вплинули на планування багатьох державних установ, житлових районів, культурних комплексів. Його твори визначили вигляд модернізму середини XX століття, а художні та теоретичні роботи залишилися базовими текстами архітектурної освіти.
Іван Гудзенко
