Історія релігій, Іудаїзм        08 листопадаа 2014        787         Коментування вимкнено

Ізраїль: релігія, держава і демократія

iraelОфіційної державної релігії в Ізраїлі не існує, хоча і не приходиться сумніватися в тім, що юдаїзмові наданий тут особливий, найбільш високий статус. Ізраїльська ситуація трохи нагадує ту, що має місце в ряді європейських країн: релігійна громада, визнана державою, у принципі користується внутрішньою автономією і правом фінансувати свої інститути й оплачувати працю священнослужителів відповідно до неї ж установленими нормами.

Можна провести розходження не тільки між визнаними і не визнаними громадами, але і між тими визнаними громадами, інститути яких були створені відповідно до законів (єврейської, мусульманської, друзськой, грецької православної) і більшістю визнаних християнських громад, що утворили свої установи в силу власних звичаїв і встановлень своїх організацій, що відмовляються від державного фінансування священиків і їхньої діяльності. Міністерство по справах релігій займається будь-якими питаннями, зв’язаними з нестатками і запитами всіх релігійних громад, з роботою їхніх інститутів і посадових осіб.Повсюдно прийнято описувати проблему протиріч між релігією і політикою як питання про “релігію і державу” (або “церкви і держави”). В Ізраїлі це теж практикується, однак тут точніше було б говорити про “релігію, націю і державу”. Євреї являють собою моноконфесійну націю, і чимале число проблем, що постає перед Державою Ізраїль у релігійно-політичній сфері, випливає з даного факту. Можна також сказати, що юдаїзм є національною релігією, конфесією, властивою лише одній нації, що ставить найважливішим не особистість, а єврейський народ як спільність.

“Якщо держава, як і колись, теократична, то що стається зі свободою думки? А якщо держава секулярна, то яким чином вона буде єврейською?”.

“Держава, керована відповідно до законів Тори або Галахи, несумісна з демократією і свободою особи. […] Немає сенсу займатися релігійною апологетикою, намагаючись зробити вигляд, що держава, керована відповідно до законів Тори, відповідає основним уявленням про демократію”.

“У ліберально-демократичному суспільстві повинне існувати законне право на цивільне розлучення, цивільний шлюб і цивільне поховання. […] Передача цих аспектів цивільного життя під контроль релігійної інстанції завжди вступала в суперечність принципам лібералізму”.

“Свобода  віри і культу являє собою, зрозуміло, один з наріжних каменів Ізраїлю; […] тільки от ситуація в нас зворотна: не релігійне населення претендує на свободу служіння Богові, а невіруючі та ті, хто не дотримується заповідей, вимагають свободи діяти так, як їм заманеться”.

“Тора вчить нас, що Закон [Божий] вічний, а уряд минущий”.

“Немає держави без примусу; закони держави означають примус”.

“Я не думаю, що демократії в тому вигляді, який вона має в наші дні, можна знайти місце поруч з юдаїзмом, поєднавши їх. Ми примушуємо себе помирити цих двох – юдаїзм і демократію, не поєднаних один з одним. Дійсність нібито змушує нас мирити їх, а це неможливо. […] Я не думаю, щоб хто-небудь міг сказати, начебто юдаїзм дає євреям і неєвреям рівні права. Усе, що робилося [у цьому зв’язку] у більш пізні часи, було обумовлено “пошуком шляхів до миру”, а в основі своїй закони для євреїв і неєвреїв різні”.

“[…] Я закликав би провести дискусію “Юдаїзм у демократичному суспільстві”. Даністю є демократія. Неможливо собі уявити, що Держава Ізраїль буде чим-небудь іншим, ніж демократичною державою, неможливо з багатьох міркувань, у тому числі і пов’язаних  з юдаїзмом”.

Отакі, зовсім протилежні думки з нашого питання, яке ми винесли у заголовок статті, ми чуємо до останнього часу…

В Ізраїлі діють різні норми, що стосуються взаємин між релігією і державою, і деякі з цих норм суперечать принципам демократії, прийнятим на Заході, у країнах з ліберальними політичними режимами. В усіх західних демократіях вважається загальноприйнятим, що держава повинна забезпечувати свободу в релігійній сфері. Вона передбачає свободу віросповідання, тобто “свободу триматися своєї релігії і своєї віри, безперешкодно виконуючи відповідні заповіді і дотримуючись її обрядів”, так і свободу від віросповідання, тобто “можливість не виконувати релігійні заповіді”. Крім того, у демократичних країнах Заходу укоренилося уявлення про те, що громадянинові не слід нав’язувати ніяких релігійних церемоній і обрядів, а також змушувати його виступати з деклараціями або брати на себе зобов’язання релігійного порядку як умову надання йому загальноприйнятих прав і свобод. Ці права включають не тільки свободу віросповідання і відправлення культу, але й повагу до людської особистості, свободу совісті, свободу укладення шлюбу і принцип рівності перед законом. У країні з ліберально-демократичним ладом держава не втручається в питання віри і не використовує свою владу для того, щоб нав’язати своїм громадянам релігійний або світський спосіб життя. У цілому свободу віросповідання в демократичних державах можна стисло визначити як “заборону на введення якихось з релігійних або конфесіональних міркувань”.

Свобода віросповідання може бути обмежена, якщо існує побоювання, що вона завдасть шкоди іншим свободам або обернеться порушенням суспільного порядку. При цьому поняття “свобода віросповідання” може бути витлумачене як у широкому (“свобода  робити те, що  дозволено релігією”), так і у вузькому (“свобода виконувати релігійні розпорядження) розумінні.

У 1922 р. британська мандатна адміністрація оприлюднила Указ короля в раді, у якому проголошувалося, що “всі жителі Палестини користуються повною свободою совісті і можуть безперешкодно відправляти культ у прийнятій у них формі, якщо при цьому дотримуються моральність і суспільний порядок”. Держава Ізраїль, у свою чергу, гарантувала в Декларації незалежності “свободу віросповідання і совісті… освіти і культури” і повідомило про своє бажання створити режим, що забезпечує свободу в релігійних справах. Верховний суд Ізраїлю також неодноразово проголошував, що в питанні про взаємини між релігією і державою він дотримується ліберально-демократичних принципів.

Нижче наведені дві постанови Верховного суду Ізраїлю. Чи варто розуміти ці постанови в тім змісті, що в Державі Ізраїль не існує законів, що завдають шкоди “свободі в релігійній сфері”?

“З огляду на ці закони – і відповідно до Декларації незалежності будь-яка настанова і будь-яке повноваження повинні трактуватися в дусі визнання свободи совісті, віросповідання, релігії і культу” (Постанова 292/83).

“[Підзаконні акти], що суперечать фундаментальним уявленням про свободу віросповідання, або про будь-які інші права людини, визнані  міжнародним правом, повинні розглядатися… як неприйнятні і підлягають безумовному скасуванню” (Постанова 103/67).

Держава Ізраїль не може здійснити свободу віросповідання повною мірою, оскільки у сфері сімейного права тут діють закони Тори; в інших галузях релігійне право також зіштовхується з фундаментальними свободами, які у країнах з демократичним режимом є загальноприйнятими.

Перш ніж ми заглибимося в розгляд цих проблем, варто відверто визнати, що демократія як державний лад не може знайти опори в єврейських джерелах. Традиційний юдаїзм недемократичний, як і традиційне єврейське суспільство. У колінах Ізраїлевих і в єврейських державах режим іноді був патріархальним, іноді монархічним або олігархічним, але ні в якому разі не демократичним сучасному значенні цього слова. Єврейська громада до емансипації також “спиралася на загальне визнання того, що для єврейського суспільства Галаха* має обов’язкову силу”. Ми вже відзначали, що нав’язування релігійного права всьому населенню не узгоджується із сучасними ліберально-демократичними поглядами. І дійсно, вказує А. Дон-Іхье, “громада та її інститути могли поширити свою владу на всі сфери життя єврейського суспільства, спрямувати його хід  відповідно до галахічних принципів”, ґрунтуючись на визнанні “обов’язкової сили Галахи”.

Як твердить М. Лангер, Галаха в основі своїй недемократична, оскільки вона побудована ієрархічно, установлює для кожної групи (кохенів*, левітів*, простих євреїв, новонавернених і ін.) особливий юридичний статус, не визнає рівність чоловіків і жінок перед законом і розрізняє євреїв  і неєвреїв. У принципі, Галаха не може прийняти суперечні їй рішення уряду та законодавчі постанови Кнесета* і не визнає автономію індивідуума. Вона передбачає обов’язкове дотримання кожним її законів, нехай і за примусом. Я. Розенхейм, який займав  свого часу посаду президента Всесвітньої організації Агуддат Ісраель, прямо заявив, що єврейська політична думка базується на “суверенності Божественних законів Тори” ;  демократична більшість голосів не є її основою.

Таким чином, релігійна концепція переваги Галахи над світським правом у багатьох відносинах стикається з цілою низкою принципів, прийнятих у демократичних країнах Заходу; насамперед вона заперечує повноваження виборного уряду, суверенітет парламенту і пріоритет судових інстанцій. (Вищі принципи свободи і справедливості, яким підкоряються державні установи з усіма їхніми повноваженнями, діють і в демократичній країні, однак ці принципи узгоджуються з основами демократії і не суперечать їм).

Концепція переваги  Галахи над світським правом являла собою серйозну перешкоду на шляху до розробки ліберально-демократичної конституції Держави Ізраїль.

Нав’язування галахічних принципів через закони держави, належним чином прийнятих Кнесетом, також проблематичне з погляду демократії, адже примушування громадян “поводитися так, як того вимагає віра, наприклад брати участь у релігійних церемоніях”, суперечить тому, що прийняте і практикується в західних ліберально-демократичних країнах.

Найбільш спірним тут є діюче в Ізраїлі шлюбно-сімейне право. Ізраїльські закони, що відносяться до цієї сфери (вони є релігійними), не дозволяють міжконфесійні шлюби (якщо хтось із подружньої пари не змінить свою віру), що завдає шкоди свободи їхнього укладання; релігійне законодавство не дає можливості одружитися і тому, хто не належить до одної  конфесії (наприклад людині, у якої мати – мусульманка, а батько – єврей), порушуючи його право створити родину, свободу укладення шлюбу і рівність перед законом; це стосується євреїв також у випадку їхньої  “непридатності для шлюбу” (наприклад, кохену заборонено женитися на розлученій, “халуце”* і новонаверненої; той, хто вступив у статевий зв’язок із заміжньою жінкою, не може одружуватися з нею навіть після розводу; усім євреям забороняються шлюби з “мамзерами”*). Ізраїльське Міністерство у справах релігій веде облік “непридатних”, ґрунтуючись на інформації, отриманій від реєстраторів шлюбів, з Єврейського агентства й урядових закладів. Обмеження можливостей “негідних для шлюбу” щодо створення родини порушує принцип, відповідно до якого всі рівні перед законом; ізраїльське право примушує всіх євреїв укладати шлюб за законами Тори, що завдає шкоди свободі совісті невіруючих, оскільки їм, усупереч їхньому бажанню, нав’язуються релігійні закони, релігійні обряди і юрисдикція релігійних судів.

Релігійне право не дозволяє караїмові* одружуватися з тим, хто не є таким. Шлюби, зареєстровані цією громадою, визнаються, однак караїми позбавлені “свободи діяти у відповідності до звичаями їхньої віри щодо розлучення”.

Це завдає шкоди і свободи укладення шлюбу, і автономії караїмів. Різні обмеження діють і стосовно представників тих громад, єврейське походження яких викликає сумнів у рабинату*, наприклад “бней-ісраель” (індійської), “бета-ісраель” (ефіопської). У минулому їхнє право на укладення шлюбу порушувалося, і, хоча нині подібні порушення усунуті, вимога проводити особливі перевірки приналежності представників цих громад до єврейства, як і раніше, суперечить принципові рівності перед законом. До такого ж результату призводить невизнання права реформістських* і консервативних* рабинів, ефіопських “кейсів” (старійшин) проводити весільні церемонії і реєструвати шлюби.

У багатьох постановах Верховного суду різко критикується сімейне право Держави Ізраїль та однозначно встановлюється, що ці закони являють собою грубе порушення прав людини. Нижче наводяться витяги з двох постанов про “негідних для шлюбу” (кохена і розлучення):

“Для того, хто не вірує, вона, ця заборона, являє собою не тільки примус, що змушує його йти проти своєї совісті, але й обумовлену релігійними міркуваннями дискримінацію кохена в порівнянні з простим євреєм” (Постанова 51/69).

“Вони опиняються перед забороною, що цілком і повністю має релігійно-культовий характер, оскільки базується на старожитних уявленнях про переваги кохена у відправленні священних обрядів. Накладення такої заборони на невіруючого важко узгодити зі свободою совісті і повязаною з нею свободою дій” (Постанова 80/63). Крім того, існуючий законодавчо-конституційний порядок у питаннях взаємин між релігією і державою обмежує і права жінок. Закон про рівноправність жінки встановлює, що “в усіх діях юридичного характеру для жінок і для чоловіків закон єдиний; будь-яка вказівка закону, що дискримінує жінку як таку, […] не є керівництвом до дії”. Даний принцип був порушений у результаті перетворення релігійних законів про шлюб і родину в державне шлюбно-сімейне право, оскільки в таких питаннях, як право на розлучення (“гет”* може виходити тільки від чоловіка) і можливість вступу в новий шлюб, рівність статей відсутня. Жінка, котру кинув чоловік, не надавши їй  гет, стає “агуною”*; але якщо вона відмовляється прийняти розлучний лист, то стає “заколотницею”, і її чоловік може одержати дозвіл женитися на іншій. У подібних справах не існує рівності між чоловіком і жінкою. рабинські суди не приймають показання свідків-жінок, що також є порушенням принципу рівності перед законом. Правда, автори того ж Закону про рівноправність жінки “подбали” про те, щоб санкціонувати відзначене протиріччя юридично за допомогою наступного параграфа: “Даний закон не скасовує норми, що визначає правомірність дій при укладання і розірванні шлюбу”; однак не відповідає принципові реальної рівності жінок і чоловіків.

У минулому жінки були позбавлені можливості обиратися в релігійні ради і в колегії. Сьогодні жінки також не мають права входити до складу рабинських судів (на відміну від судів цивільних), хоча при цьому можливі рідкісні винятки. Так, наприклад, 21 лютого 1993 р. дві жінки вперше брали участь у виборах верховних рабинів у складі колегії, що складалася з 150 чоловік.

Поряд із цим реформісти* і консерватори* піддаються дискримінації не тільки у сфері шлюбно-сімейного права. Держава не визнає громади, що належать до двох названих течій, і їхні духовні керівники не можуть одержати офіційний статус рабинів. Це означає, що держава не платить їм платню, а Міністерство у справах релігій не фінансує діяльність таких громад із надання релігійних послуг. Тим самим допускається серйозне порушення принципу рівності перед законом, а позбавлення реформістських і консервативних громад допомоги з боку держави побічно впливає на обмеження свободи віросповідання і відправлення культу.

Серед законодавчих норм іншого роду, що йдуть урозріз із принципами демократії, можна назвати не тільки закони, що обмежують свинарство, забороняють продавати в Песах* продукти з квасного тіста, а також схиляти до переходу в іншу віру, але й  накази Генерального штабу, присвячені “агітаційним кампаніям” у “грізні дні”.

“Карне законодавство застосовується проти того, хто “грошовою або будь-якою іншою винагородою спокушає перейти в іншу віру, а також проти того, хто приймає подібну винагороду” (Закон про внесення виправлень в Укладення про покарання [Заохочення переходу в іншу віру], 1977 р.

Значна частина населення сприймає ці обмеження як норму, оскільки вони є природною даниною єврейській традиції. Інші розглядають такого роду встановлення як внесок у зміцнення національної єдності. У будь-якому випадку це не усуває протиріччя між установленим порядком єврейського життя і загальноприйнятими в ліберально-демократичних державах нормами.

Слід, все ж таки, відмітити, що не завжди є необхідність в відокремленні релігії від держави. Такого формального відділення немає, наприклад, в Англії, але там дотримується свобода віросповідання. З іншого боку, існують держави, в яких релігія не має офіційного статусу, але в них існує релігійна дискримінація. Все ж таки свобода релігії і свобода від релігії вкрай необхідні для здійснення демократичного способу життя.

Свобода релігії є правом кожної людини жити згідно своєї релігії і віри і виконувати її заповіді та обряди без перешкод.

Свобода від релігії – це право не дотримуватись релігійних заповідей і обрядів, і вона знаходить своє відображення в забороні законів, які встановлюють будь-які обмеження, пов’язані з релігією чи вірою.

*   *   *

Галаха – нормативна частина єврейського релігійного законоученія, яка регламентує релігійне, сімейне та цивільне життя.

Кнесет – парламент Ізраїлю.

Агуна – дружина, залишена чоловіком без оформлення розлучення.

Гет – релігійна шлюборозлучна процедура в юдаїзмі, а також особливий документ («розлучний лист»), що виписується колишнім чоловіком колишній дружині за такого розлучення.

Кохени, Левити – єврейський стан священнослужителів в юдаїзмі, що складається з нащадків роду Аарона і Леві. Статус Кохен і левита передається у спадок по батьківській лінії, за умови дотримання ряду певних обмежень.

Халуца ​​- (Халіца), єврейський релігійний обряд, який звільняє бездітну вдову і брата її померлого чоловіка від необхідності вступити в левіратний шлюб, приписаний Торою (Втор 25: 5-10).

Мамзер – незаконнонароджений.

Реформісти, консерватори – течії в юдаїзмі.

Песах – свято Виходу з єгипетського рабства

Верховний  рабинат – єврейська релігійна інституція, наділена верховним авторитетом в питаннях, що стосуються релігійних установ, судочинства й адміністрації в рамках якої-небудь країни або регіону.

Караїм – караїми вважають що дотримуються істинного вчення Біблії, а Талмуд і Усний Закон, на їх думку, спотворили біблійний юдаїзм.

 Д-р  Анатолій  Мучник

Коментування закрито

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook