Євдокимов Павло Миколайович — відомий модерніст та екуменіст «Паризької школи». Послідовник М. О. Бердяєва та протоієрея Сергія Булгакова. Народився у 1901р. У 1918 р. навчався в Київській духовній академії. У 1920 р. емігрував разом з сім’єю до Константинополя, а у 1923 — до Парижа, де, згідно його біографії, в тому ж році закінчив філософський факультет Сорбонни.
Закінчив Паризький богословський інститут (1928 р.). У Франції захистив докторську дисертацію «Достоєвський та проблема зла» у 1942 г. (університет міста Екс-ан-Прованс). Із 1948 по 1961 рр. — викладач та член комітету, керівного Екуменічним інститутом Всесвітньої ради церков у Боссе. Із 1953 р. — професор морального богослов’я у Паризькому богословському інституті. Активний учасник екуменічного руху. Був запрошений в якості спостерігача на третю секцію засідань II Ватиканського собору. Помер у 1970 р. [6. С. 50].
У творах Євдокимов прагнув до образності мови, вважав, що потрібно бути поетом, щоб займатися богослов’ям. У книзі «Шлюб, таїнство любові» (1944 р.) він говорить про «потрійність» любові, розмірковує про таїнство шлюбного життя, що об’єднує подружжя у Христі, Який нескінченно зміцнює любов.
Робота «Жінка та порятунок світу» (1958 р.) присвячена ролі жінки в таїнстві шлюбного життя. Автор називає жінку сильною статтю в духовному житті, говорить про її призначення допомогти чоловікові усвідомити сенс свого існування.
Ряд творів Євдокимова знайомить західного читача з православ’ям, зокрема з російським богослов’ям. Так, книга «Православ’я» (1959 р.) присвячена вченню отців Церкви про людину, церковну організацію, соборність християнської громади, літургійне життя.
У роботі «Гоголь та Достоєвський, або Зішестя в пекло» (1961 р.) Євдокимов співставляє творчість двох письменників, яких об’єднувало тривожне бачення розпадання світу, передчуття грізних подій. ?. ?. Достоєвський, за образним висловом Євдокимова, був духовним сином М. В. Гоголя.
Твір «Етапи духовного життя» (1964 р.) О. Клеман, учень Євдокимова, назвав одним з його найважливіших творів, «найбільш здатним своєю напруженістю по-справжньому схвилювати читача який знаходиться в пошуку, повернути до Бога сумнівне серце. Євдокимов досягає тут вершини майстерності. У світлі пошуків та тривог сучасного Заходу він показує саме витривле та плідне в православній духовності, можна сказати, саму суть» (Етапи духовного життя. М., 2003. С. 7). У цій книзі Євдокимов представляє розвиток духовного життя людини (1-а стадія — смирення) як невпинну боротьбу, що дозволяє досліджувати глибини своєї душі занурені в морок. Він піднімає тему «внутрішнього чернецтва», самозречення без відмови від світу.
У книзі «Молитва Східної Церкви» (1966 р.) наведено французький переклад тексту літургії свт. Іоанна Златоуста з коментарем, що розкриває її багату символіку. Християнин покликаний продовжувати літургію в своєму повсякденному житті, щоб перетворити світ в осередок божественної любові. Це шлях формування «літургійної людини», для якої молитва пов’язується з палючою близькістю Бога, подібний стан не кожен здатний витримати.
У творі «Пізнання Бога згідно східної традиції» (1968 р.) Євдокимов акцентує увагу на таїнствах, які в кінцевому рахунку визначають «співнародження» в Бозі.
У книзі «Святий Дух в православній традиції» (1969 р.) Євдокимов намагається зблизити православну та католицьку традиції через вчення про Святого Духа, через звернення до загальних витоків.
Поняття краси в Біблії, у святих отців, у історії світової культури розглядається в книзі «Мистецтво ікони, богослов’я краси» (1970 р.). Інша тема цієї книги — сучасне мистецтво (та його відмінність від іконопису), в якому автор бачить порушення цілісності форм буття та людського образу.
Остання книга, видана за життя Євдокимова, «Христос в російській думці» (1970 р.), продовжує теми лекцій, прочитаних ним у Вищому інституті екуменічних досліджень в Парижі. Почавши з історії христологійної спадщини, переданої слов’янським народам Візантією, Євдокимов завершував свій курс серією портретів російських мислителів: перших слов’янофілів, М. В. Гоголя, Ф. М. Достоєвського, Л. М. Толстого, В. С. Соловйова, М. О. Бердяєва, протоієрея С. Булгакова та ін. Аналіз такого обширного матеріалу привів його до ідеї універсальності: «Мета земного існування — стати побратимом всіх людей». У Православ’ї Євдокимов знаходив екуменічні риси, яких, на його думку, в міру занурення у вчення можна виявляти все більше [5. С. 118-119].
Книга «Православ’я» починається з історичного введення. Непросто запропонувати «тайноводство» православ’я західному читачеві, вихованому на засадах католицького або протестантського благочестя.
Для католика, вихованого на вченню Декарта або Фоми Аквіната та всієї схоластичної спадщини, для протестанта, що виріс на грунті Лютера або Кальвіна, зустріч з православ’ям може бути справжнім шоком, що має подвійний наслідок, — або відштовхування від незвичної духовності, від удаваного надмірного естетизму, від давлючого ритуалізму та навіть уставництва, — або полон духовною красою, почуттям недосяжності та, разом з тим, близькістю божественної таємниці [3. С. 85].
У книзі «Таїнство любові. Таємниця шлюбу в світлі православного Передання» в руслі православного Передання, не вдаючись до полеміки, автор досліджує глибокі та тонкі питання шлюбу, руйнує помилкові міфи, що базуються на невігластві неправильного розуміння сутності подружньої єдності. «Християнство підняло подружній союз на висоту таїнства. Але ця насправді революційна піднесеність шлюбу стикається з тенденцією — розглядати шлюб лише ззовні, з точки зору суспільної користі… Сама таємниця любові, її прихована глибина, завжди єдина і особиста, залишається в тіні, не впливаючи на людські норови та звичаї» — пише П. М. Євдокимов [4. С. 36].
У книзі «Жінка та порятунок світу. Про благодатні дари чоловіка та жінки» він відкрито переглянув жіноче питання не на підставі традиційних поглядів, а на підставі Слова Божого. Ця книга тільки нещодавно була перекладена російською мовою.
Етичний катарсис, очищення від пристрастей та бажань, завершується в онтологічному катарсисі: metano і всій ікономії людини. Отже, по суті, це є відновлення первинної форми, відродження Первообразу, образу Божого [2. С. 76].
Євдокимов каже, що «Зустріч з Богом не може відбутися в стані занепалої природи. Вона передбачає попереднє відновлення в таїнстві хрещення». Це таїнство «зодягання в Христа» — «шлюбного одягу з божественного одруження» — на «шкіряний одяг» людини, яка хрестячись, стикається з Ісусом Христом та стає новим творінням в Ньому. Єдність двох природ без змішання, зміни, поділу та відділення дозволить людині через власний союз з Христом, стати богом за благодаттю.
Далі, Євдокимов вчить, що людина завжди прагне до абсолютного, але поза Христом подібність з Богом «залишається в неробочому стані». «Подібність» вступає в силу, коли людина «бере участь у священстві Христа, а не через його священні функції, але в силу свого освяченого буття». Освячення буття було розпочато в людині через таїнство помазання єлеєм, яке являється таїнством загального священства. Це помазання з печаткою дарів Святого Духа дає кожній людині місію, тому що «людина приходить в цей світ для конкретної місії, «що світ може повірити» (священницька молитва Христа, Іоанна 17:21). Для того щоб зробити це, вона повинна виконати свою священицьку місію йдучи та навчаючи всі країни та служачи Богу в кожній дії та слові. У нашому Хрещенні та Помазанні миром, «Один і тільки Христос поширюється по всьому тілу». Ми всі стали священиками. «З цієї рівності, деякі з нас обрані, відокремлені та встановлені божественним дійством, як єпископи та пресвітери».
Говорячи про два шляхи обоження, Євдокимов вчить, що «Мирянин очевидець воскресіння Христа». І як очевидець, він повинен «стати храмом, продовжувати літургію в своєму існуванні». Його роль «для свідоцтва» може бути здійснена або в монастирі або в його подружній родині. Обидва шляхи ведуть до спасіння. Вони вимагають ті ж аскетичні зусилля, тому що це вимога для кожної людини або жити в пустелі, або в теплі і затишку свого будинку. Життя в аскезі не чуже людській природі. Християнське служіння останніх днів це священство віруючих. Це покликання чоловіче та жіноче, і ченця і заміжнього. Всі вони мають один аскетичний спосіб духовного життя, життя у Христі. Всі вони живуть в п’ятидесятницьке століття дивлячись на парусію. Ці два стани не в конкуруючому настрої, але обидва аскетичні шляхи на шляху людини до Бога. Євдокимов каже, що «Євангеліє в своїй сукупності адресовано кожній людині». Цнотливість означає, що людина належить повністю до Христа, безроздільно. Для ченців, це взаємодія душі в безпосередньому відношенні, а для подружжя, участь через іпостасі шлюбу двох, які таємниче стають одним. Ченці покликані виконувати три чернечих обітниці: бідності, цнотливості (невинність) і послух. «Людина належать шлюбній любові тільки у Господа (обітниця не вступати до шлюбу), щоб бути керованим тільки від Господа (обітниця послуху), та вдаватися тільки до Бога (обітниця бідності)… Чернець відомий мучеництвом, кенозисом, жертвуванням себе для ближнього. Вінці подружжя є символом цього мучеництва, жертви.
Євдокимов вчить, що підйом та ходьба в бажаному шляху до Бога, це наше розуміння інших. Це аскеза, щоб бути проникливим та бути здатним розрізняти та робити вирішальний вибір. Наші зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб отримати дух безпристрасності, що не є нечутливістю. Безпристрасний стає повним любові. Любов панує та контролює його. Ніхто не буде мати ніякого бажання, але любов, без винятку. Споглядальна молитва та тиша це спроба отримати харизми споглядальної молитви та мовчання. Споглядальна молитва дозволяє «серцю відкривати себе в тиші перед Богом» [1].
Нестямна Любов означає Трійцю — початкове Боже Спілкування та джерело всякого спілкування: «Людина це образом Бога Трійці; за своєю природою, Церква це граничне вираження цієї істини». «Христос являється предтечею Святого Духа», і людина, пройнята енергіями Духа, стає творцем життя, справедливості та краси — вищим творінням, творінням, яке нічому не служить, але все освячує, — як Бог, будучи не чим іншим, як тільки святістю. Всякий мирянин, який присвятив себе «внутрішньому чернецтву», повинен стати «літургійною людиною», яка прагне перетворити культуру в «ікону Царства Небесного».
Тут роздуми Павла Миколайовича спрямовані, з одного боку, до ікони, до краси зміненої особи, єдиного можливого «доказу» про Бога для сучасної людини, та, з іншого боку, на місію, притаманну жінці, яка покликана — за образом Богородиці (Теотокос), — перед демонізацією історії, що виходить від чоловічого прагнення до все більшої влади і дієвості, — «взяти життя під своє материнське заступництво, прийняти в свої обійми та підняти до Бога».
Врешті-решт, П. М. Євдокимов вважав, що справжня місія Православ’я полягає в тому, що воно має протистояти «новим богословствуванням» не через непросвітлений інтегризм, а через дослідне богослов’я Воскресіння: «Віра розширює наші можливості сприйняття та розкриває Воскресіння як абсолютний факт, який виявляє «прославлену тілесність» Христа. Ця тілесність перетворює полон простору та часу в вічне свято зустрічі, в Любов, яка віддає себе та перетворює».
Вельми важко викласти багатство думки П. М. Євдокимова, однак можна відзначити деякі віхи. Він спробував об’єднати натхнення Святих Отців, пророчі погляди російських релігійних філософів з пошуками та запитами сучасного Заходу. Він вважає, що граничне очищення (розкриття) атеїзму призводить нас або до безодні або до Хреста, до «мовчання Бога», та до «нестямної Любові» живого Бога, який дає Себе вбити (умертвити), щоб навіть те пекло, в яке ми себе ув’язнюємо, змогло розкритися для Світла Божого, якщо тільки ми це захочемо [7. С. 95–97].
Хижняк Ярослав
Література:
- El-Murr J., deak. Pavlos Evdokimov (1901–1970). Generals Thoughts. [Электронныйресурс]. URL: http://orthodoxoasis.com/files/vitamins/Paul%20Evdokimov%20-%20General%20Thoughts.pdf (дата обращения 10.09.15.).
- Евдокимов П. Женщина и спасение мира. Минск, 1999.
- Евдокимов П. Православие. Пер. с ф?. (Серия «Современное богословие»). М.: Из-во ББИ, 2012: илл.
- Евдокимов П. Таинство любви. Тайна супружества в свете православного Предания. Париж, 1944.
- Евдокимов. М., прот. Евдокимов Павел Николаевич // Православная энциклопедия. М., Т. XVII. С. 118–119.
- Зернов Н.М. Русское религиозное возрождение ХХ века. Париж: Ymca-Press, 1991.
- Клеман О. Памяти П.Н. Евдокимова // Православная мысль. Париж, 1971. Вып. 14. С. 95–
