Конфуціанством необхідно визнавати найдавнішу філософську систему та етико-релігійне вчення на Далекому Сході.

Історію виникнення конфуціанства у Стародавньому Китаї датують межею VI–V століття до нашої ери.

Щодо терміну «конфуціанство», то він європейського походження. Так місіонерами Старого Світу в кінці ХIV століття було названо соціально-політичну систему Стародавнього Китаю, безпосередньо пов’язану з засновником Кун Фу-цзи (вчителем з роду Кун). Тобто в китайській традиції сформувався філософський напрям, основоположником котрого є Конфуцій, а також так звана «школа освідчених людей».

У Стародавньому Китаї на місці  державних мужів призначалися чиновники, тому першим доводилося ставати бездомними вчителями, котрі заробляли собі на їжу викладанням стародавнього письма. Освідченими людьми освоювалися найбільш зручні території, на яких створювалися школи, протоуніверситети. За часів правління династії Чуньцю таких бездомних викладачів нараховувалося багато, особливо ж у царстві Лу – батьківщини Конфуція з поширеним його вченням.

Роздроблення в історії Китаю вважається одним із прекрасних моментів розквіту різних філософських напрямків, ідеї «ста шкіл» поступово розвивалися, конкуренції як такої не було, усе б це тривало довго якби Піднебесна не вдалася до феодалізації. Розвиток конфуціанства розпочинався в неспокійні часи, зрештою суспільство було направлене на мир. Філософія конфуціанства мала в основі первісний культ нащадків, з найбільшим шануванням першопредка народу Китаю – Шанді.

Китайці вірили, що Шанді як наполовину міфічного правителя подарувало їм Небо, тобто він є втіленням вищої наполовину божественної сили. Через те і пішла традиція назви Китаю «Піднебесна», а правителя «Син Неба».

Переходячи власне до самого конфуціанства, необхідно прослідкувати розвиток самого вчення. Головним принципом людської сутності є бажання жити та розвиватися. Отож, Конфуцій виділив головну добродійність – жень (гуманність). Із допомогою цього принципу, інакше кажучи життєвого закону визначаються взаємовідносини  сім’ї та суспільства, повага до старших та молодших віком. Для того щоб досягнути принципу «жень» людина повинна вдосконалювати свою життя, з допомогою сили розуму визволити себе від проявів негативного характеру.

Тому, суть людського буття – досягнення вищого ступеня суспільної справедливості, котра досягається розвитком позитивних якостей в людині шляхом «дао» (саморозвитку). Добродійства можна визначити за втіленням «дао» в конкретну людину. Людина, яка досягає вершини «дао» по суті перетворюється в ідеал моральності — «шляхетної людини». А відтак має доступ гармонійного поєднання з природою, світом, космосом.

За поглядами Конфуція, як для сім’ї так і держави існують єдині правила, оскільки держава є великою сім’єю, а сім’я – малою державою. Держава має захищати кожну людину, бо народне щастя – це її престиж. За Конфуцієм, дотримання ритуалу та звичаю дає можливість стійкості для суспільства перед соціальними потрясіннями, розуміння історичного досвіду та збереження мудрості нащадків.

Як стверджує вчення, що кожен має бути собою: володарем-володарем, підданий-підданим, батько-батьком, син-сином. А тому людська поведінка визначається через посаду та сімейне становище. Цебто такі соціально-етичні норми поведінки людини.

Спираючись на дві сторони – наполовину міфічність та нестабільну сучасність, Конфуцій розробляє таку філософську  систему, яка б відповідала своїй країні, направляючи волю народу на шлях розвитку та розквіту. Така світоглядна система почала знаходити відгуки в сучасного так в душах наступного покоління.

Конфуціанство не було зводом суворих правил, а стало гнучким, живлячи в собі нові знання, здійснювало свою трансформацію заради благого розвитку Піднебесної.

Зі смертю Конфуція вчення розвивали його учні та адепти. Починаючи з ІІІ століття до нашої ери існує вже десять напрямків конфуціанства. Період феодалізму Цинь Шіхуанді був змінений династією Хань.  Саме завдяки ній у ІІ столітті до нашої ери було визнано конфуціанство, а самого Конфуція як «некоронованого царя». При династії Хань конфуціанство набуває офіційного статусу, перемагаючи легізм.

Виходить, що конфуціанство стає всеохоплюючою системою в період правління Хань. У такий спосіб  виникає  ханьське конфуціанство,  досягненням котрого можна вважати систематизацію ідей, які породило «золоте століття» філософії Стародавнього Китаю (хронологічні межі V-ІІІ століття до нашої ери), а також текстологічно-коментаторського опрацювання конфуціанства та його класичного виду.

В Піднебесну  проникає буддизм (ІV століття нашої ери), що позначилось на оживленні даосизму. Спостерігався синтез даосизму з конфуціанством (торкалося вчення «сюань-сюе»- про приховане). В результаті взаємодії нових реалій, культурної асиміляції  буддизму, світогляду даосизму утворюється новий філософський напрям – неоконфуціанство.

У VІ столітті  посилюється культ вчителя Конфуція та обожествлення імператорської влади. Видається указ на будівництво храму на честь Конфу-цзи у кожному місті. Посилюється релігійний підтекст трактатів Конфуція.

Неоконфуціанський рух став справжнім проривом в Китаї. Ініціаторами неоконфуціанства стають такі діячі як Ван Тун, Хань Юй, Ліо Ао. Найбільш раннім вважається перший, так як його діяльність датується кінцем VI –початком VIІ століття нашої ери, інші ж відносяться до пізнього періоду — VIII–IX століття нашої ери.

Кінець ХІХ століття ознаменувався асиміляційною спробою впливу західної ідеї та повернення від абстрактної проблеми неоконфуціанства сунь-мінського характеру та цінь-ханської текстології до етико-соціальної тематики конфуціанства у його первинній формі. Перша половина ХХ століття характеризується створенням постнеоконфуціанства (поєднання неоконфуціанства з частино буддійської категорії зі знаннями європейської та індійської філософії, тобто це така асиміляції ідей інших культур).

Постнеоконфуціанство представлено сучасними діячами такими як Моу Цзун-сань, Тан Цзюнь-і, Ду-Вей та іншими. Ними вбачається поєднання філософії та релігійної думки. Постнеоконфуціанство  є сучасною версією творчості авторського колективу.

Офіційною ідеологію конфуціанство все ж таки залишалося в першій половині ХХ століття, духовне домінування прослідковувалося на острові Тайвань, в Сінгапурі. Цьому сприяли соціально-культурні зміни в Китаї. Але з приходом нової ідеології, попередні стереотипи китайців сильними зусиллями і стараннями намагалися змінити прихильники чужорідної конфуціанству системи.

У другій половині 70-х років ХХ століття розгортається кампанія по розгрому конфуціанства в цілому, цьому сприяла комуністична ідеологія. Піддаються критиці Лінь Бао і Конфуцій. Робляться усі можливі успішні спроби реанімації  КНР як єдиного носія національної ідеї.

На даний час здійснюється реконструкція та реставрація імператорських храмів в честь мудреця Конфуція по всьому Китаю, в туристичних сімцях встановлюють пам’ятники. Старовинний конфуціанський об’єкт зосереджений в місті Цюйфу, неподалік місце поховання Конфуція.

До того ж конфуціанство ще з VІ століття нашої ери  проникло в Японію, поширюючись на Корейський півострів. Воно зуміло інтегруватися в японській культурі, проявляючись як її менталітет, натомість  синтоїзм увібрав у себе його ідеї побудови відносин з людьми. Саме етичні, соціально-політичні ідеали конфуціанства  вплинули на міцність та розквіт Японії.

Пегас

Поделитесь эмоциями

Супер статья
3
Я доволен
0
Любовь
0
Так себе
0
Глупо
0

Интересно почитать:

Історія релігій

Клементе Галяно

Клементе Галяно – представник італійської теології, мислитель, знавець вірменської культури та духовності. Точної дати народження ...

Написать комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *