Тому серцевиною християнського одкровення стає таємниця Боговтілення, підґрунтя на якому зображений Христос Спаситель й іконопис також. Існує виняток: не усіляке зображення може бути релігійним, лише таке, що відповідає церковній доктрині, тобто догмату.
Як відомо православна традиція ставиться до ікони з великою повагою. Вона не тільки прикрашає храм, є предметом шанування, а за церковним вченням носить різні назви: «Біблія для неграмотних», «живописне Євангеліє», «безсловесна проповідь» тощо.
Якщо ж брати до уваги історію розвитку християнства, то не можливо упустити момент його зародження в іудейському суспільстві, де друга заповідь пророка Мойсея забороняла образотворче мистецтво. Поява цього ж мистецтва характерна періодом ІІ століття нашої ери, коли вперше у християнських катакомбах виникають символічні образи. Із затвердженням християнства як свобідної державної релігії документом візантійського імператора Костянтина Великого – Міланським едиктом, розпочато храмове будівництво, прикрашення культових будівель з допомогою мозаїк, фресок, ікон.
Символічні зображення на думку святих отців Церкви є яскравим поясненням віри, а не простою декоративністю. Василій Великий називає ікону «мовчазним живописом так само як Євангельське слово для слухання». Тоді ж як Нілом Сінайським підтверджується необхідність зображень Старого та Нового Завіту, щоб людина не освічена, не здатна читати Священне Писання, розглядаючи живописне зображення, усвідомлювала мужній подвиг тих, що матеріальні речі замінили духовними, вічними.
Сучасній пересічній людині, здатній надавати естетичну оцінку образотворчому мистецтву це не завжди зрозуміло. Якщо ж говорити про іконоборців та іконошанувальників, то питання торкалося не художньої творчості, а віросповідання.
Оросом Сьомого Вселенського собору стверджується, що не художник є творцем ікон, а отці церкви. Для того, щоб зображення не йшло всупереч догматам було вироблено особливу мову – канон. Каноном постановлено: Христа Бога нашого, на іконах зображувати тільки в людській природі замість старозавітного агнця, щоб через це, споглядаючи Бога Слова, приходимо до спогадів Його життя у тілі, Його страждання та спасительної смерті і що через цей образ відбулося викуплення світу».
Іконою продемонстровано не тільки образ Божий, а й людський, оскільки людина створена за «образом Божим» (Бут.1:27), її призначення – осяяння світлом Божої слави. Тому кожен із нас є тією іконою, якій не потрібна реставрація, розчистка, скріплення, зняття шару.
Людське життя має вдосконалюватися морально і духовно. Кожен із нас повинен займатися, доки не просвітиться образ, замислений Божественним художником. Споглядання ікон – погляд у майбутнє життя, в якому ми «зодягнемося в Христа»,- за словами апостола Павла (видозміна життя). Ікона є образом у майбутньому житті.
Формалізму не достатньо, адже ікона є своєрідним посланням для нас, проповіддю, закликом. Це вікно у духовний, блаженний світ, невидимий для людського ока. У сприйняті людської свідомості жести святих, що зображені на іконі – символічно-смислові знаки на шляху до вічного Небесного Царства.
Ікона – це зовсім інший світ, в якому інший час, простір, де тінь відсутня у світлі, є лише день, життя, любов. Це нове небо і нова земля, де Бог усе наповнює. Яскравим прикладом можуть слугувати священні зображення у ранньохристиянських катакомбах: печери, усипальниці мучеників. Серед сакральних зображень можна зустріти настінні фрески Доброго Пастиря, який на свої плечах несе вівцю, Богородицю з Младенцем на руках в осяяних вінках , дванадцять апостолів, Різдво Ісуса Христа і поклоніння трьох волхвів, чудо нагодування Христом п’ять тисяч народу, воскресіння Лазаря; із старозавітних: Ноїв ковчег з голубкою, жертвоприношення Авраамом Ісаака, Мойсей з жезлом та скрижалями, Іона, якого викинув кит на берег, Даниїл у лев’ячому рові , три отроки у Вавилонській печі.
Пегас
