Основною проблемою цього періоду  постала необхідність осмислення методів пізнання та вироблення  методології  наукового дослідження. Саме  тому західноєвропейська  філософська думка XVII століття  почала  розвиватися  у двох напрямках – емпіризму та раціоналізму як вирішення цієї  проблеми.  Перший  філософський  напрям орієнтувався  на   науковий досвід  як  джерело знання та критерій істинності.  Другий – більш зорієнтований  на таке джерело знання  та вищий критерій як  розум (лат. ratio).

Ідеологом  емпіризму  став англійський  мислитель Френсіс Бекон,  який мав переконання  у тому, що філософія стане  наукою і повинна нею бути.  Бекон   притримується  позиції,  що науки мають  бути  відновлені.  Інтелект  сприймається  як вища цінність, що має практичне значення.  Це підтверджується  афоризмом філософа «Знання – влада».  При цьому  в людині  є  пізнавальні можливості (пам’ять,  розум, уява).

Філософом  класифікуються наступні  науки:  історія, поезія,  література, мистецтво, тощо.  Перша наука  має за основу пам’ять, інші ж – уяву,  а в теоретичних науках та філософії – розум.  Необхідною умовою пізнання  є виокремлення  елементарних форм  у самому предметі  та співставлення  з фактами та отриманим досвідом. Єдиним істинним методом, Бекон вважає індукцію,  дедуктивний також не відкидає.   Такі методи утворюються поступово із врахуванням  процесу  переходу  від  фактичних даних  із нерозривністю з експериментом, досвідом.  Ще одним досить важливим  методом  індукції Бекон  висуває  аналіз.  З допомогою цього методу  природа розчленовується  у пізнавальному процесі.  Через пізнання   первинних простих елементів   можна досягнути таємницю природи (розуміється  під нею матерія)  і володіти природою. Таким чином  мислителем  було покладено початок  філософії,  висловленої через дух  експериментального  природознавства.

На противагу  емпіризму став раціоналізм  Нового часу.

У цей період природознавство розглядається  як математичний метод. Тому  ідеалом  наукового знання  можна  вважати математику.  Так в основному положенні  раціоналізму  зустрічаємо  наступне: досвід не є джерелом та критерієм істини,  адже  має  ненадійність, нестійкість, змінність, а відтак  єдиним   на думку раціоналістів  філософське  знання  повинно виводитися  завдяки  дедуктивно – раціональному  методу.  Даний  метод був  введений французьким раціоналістом  Рене Декартом.  Декарт відстоює  позицію скептицизму – піддавання сумніву в усьому.

Скептицизм Декарта набуває методологічного характеру, а  радикальний  потрібен  для  того, щоб наблизитись до достовірної істини.  Декартом  висуваються  наступні роздуми:  у будь-якому твердженні про світ, Бога та людину з’являється  сумнів. В основі декартівської філософії сумніву, був   покладений принцип: мислю, значить існую. Тобто це вказує на використання у філософії Декарта раціонального методу пізнання та виведення філософських тверджень з допомогою раціонально-дедуктивного шляху  з суб’єкта   мислення. Декартівська філософія  є дуалістичною, оскільки в ній наявні  дві субстанції  – матеріальна і духовна.  Для першої  характерна  протяжність, а не мислення, тоді ж в іншій- переважає  мислення, а не протяжність. Розум, на думку Декарта має здатність  вилучати  вищі  ідеї, які настільки є  необхідними  та достатніми щоб осмислити природу та керувати поведінкою.  Присутність таких  вищих ідей в людині,  філософ  назвав  інтелектуальною інтуїцією (внутрішнє бачення) зі звітністю та чіткістю. Мислителеві крім того  належить   метод та правила логіки.

У «Розмислі про метод»  чітко прослідковуються  основне формулювання  правил, в  яких  розум  веде до пізнання істини.  Висунуті Декартом  чотири  правила ще раз  підкреслюють  запропонований ним метод.  Це  відомі  нам  методи  аналізу, синтезу, умовиводу, які  використовуються   в науковій  пізнавальній  діяльності.

Тому  основним шляхом  який  веде  до пізнання  усього  можливого  Декарт вбачає  інтуїцію та дедукцію.  Не менш важливою  для гносеології  є концепція  Лейбніца.  Лейбніц  робить спробу поєднати раціоналізм з емпіризмом  для збереження  раціонального.   Виведені  ним  дві істини  перевершують  попередні  методи.  Мислитель говорить про існування двох  істин – розуму  та факту.  А тому  вроджені  ідеї Декарта виступають у нього  істиною  розуму.

На противагу  свого опонента, стверджує  про неможливість  подання чіткості та звітності  вроджених  ідей,  оскільки  ті перебувають у зародковому  стані  інтелекту з поступовим розвитком  повної свідомості.  «Істини  розуму»  в Лейбніца складає  логічне та математичне знання, так  як  «істини факту» (емпіричні, випадкові)  виводяться  шляхом дедукції.  До  істини  факту  відносить  природні закони, які відкриває природознавство.  Істини  розуму  в  теорії пізнання Лейбніца  чомусь  стоять вище над істиною факту, присутньої  в людському  пізнанні.

Гносеологія  не  могла відірватися  від кореня  онтології.  Адже  постала проблема  субстанції, якою займалися  Декарт, Лейбніц , Спіноза, раціоналісти XVІІ століття. Інтересували такі питання чи субстанція  є сутністю всього,  вона лише  одна,  їх дві або ж багато. Але  більшість було переконано в тому, що  мислення досягає субстанції.

Богдан Пегас