Ідеологом емпіризму став англійський мислитель Френсіс Бекон, який мав переконання у тому, що філософія стане наукою і повинна нею бути. Бекон притримується позиції, що науки мають бути відновлені. Інтелект сприймається як вища цінність, що має практичне значення. Це підтверджується афоризмом філософа «Знання — влада». При цьому в людині є пізнавальні можливості (пам’ять, розум, уява).
Філософом класифікуються наступні науки: історія, поезія, література, мистецтво, тощо. Перша наука має за основу пам’ять, інші ж – уяву, а в теоретичних науках та філософії – розум. Необхідною умовою пізнання є виокремлення елементарних форм у самому предметі та співставлення з фактами та отриманим досвідом. Єдиним істинним методом, Бекон вважає індукцію, дедуктивний також не відкидає. Такі методи утворюються поступово із врахуванням процесу переходу від фактичних даних із нерозривністю з експериментом, досвідом. Ще одним досить важливим методом індукції Бекон висуває аналіз. З допомогою цього методу природа розчленовується у пізнавальному процесі. Через пізнання первинних простих елементів можна досягнути таємницю природи (розуміється під нею матерія) і володіти природою. Таким чином мислителем було покладено початок філософії, висловленої через дух експериментального природознавства.
На противагу емпіризму став раціоналізм Нового часу.
У цей період природознавство розглядається як математичний метод. Тому ідеалом наукового знання можна вважати математику. Так в основному положенні раціоналізму зустрічаємо наступне: досвід не є джерелом та критерієм істини, адже має ненадійність, нестійкість, змінність, а відтак єдиним на думку раціоналістів філософське знання повинно виводитися завдяки дедуктивно — раціональному методу. Даний метод був введений французьким раціоналістом Рене Декартом. Декарт відстоює позицію скептицизму – піддавання сумніву в усьому.
Скептицизм Декарта набуває методологічного характеру, а радикальний потрібен для того, щоб наблизитись до достовірної істини. Декартом висуваються наступні роздуми: у будь-якому твердженні про світ, Бога та людину з’являється сумнів. В основі декартівської філософії сумніву, був покладений принцип: мислю, значить існую. Тобто це вказує на використання у філософії Декарта раціонального методу пізнання та виведення філософських тверджень з допомогою раціонально-дедуктивного шляху з суб’єкта мислення. Декартівська філософія є дуалістичною, оскільки в ній наявні дві субстанції — матеріальна і духовна. Для першої характерна протяжність, а не мислення, тоді ж в іншій- переважає мислення, а не протяжність. Розум, на думку Декарта має здатність вилучати вищі ідеї, які настільки є необхідними та достатніми щоб осмислити природу та керувати поведінкою. Присутність таких вищих ідей в людині, філософ назвав інтелектуальною інтуїцією (внутрішнє бачення) зі звітністю та чіткістю. Мислителеві крім того належить метод та правила логіки.
У «Розмислі про метод» чітко прослідковуються основне формулювання правил, в яких розум веде до пізнання істини. Висунуті Декартом чотири правила ще раз підкреслюють запропонований ним метод. Це відомі нам методи аналізу, синтезу, умовиводу, які використовуються в науковій пізнавальній діяльності.
Тому основним шляхом який веде до пізнання усього можливого Декарт вбачає інтуїцію та дедукцію. Не менш важливою для гносеології є концепція Лейбніца. Лейбніц робить спробу поєднати раціоналізм з емпіризмом для збереження раціонального. Виведені ним дві істини перевершують попередні методи. Мислитель говорить про існування двох істин – розуму та факту. А тому вроджені ідеї Декарта виступають у нього істиною розуму.
На противагу свого опонента, стверджує про неможливість подання чіткості та звітності вроджених ідей, оскільки ті перебувають у зародковому стані інтелекту з поступовим розвитком повної свідомості. «Істини розуму» в Лейбніца складає логічне та математичне знання, так як «істини факту» (емпіричні, випадкові) виводяться шляхом дедукції. До істини факту відносить природні закони, які відкриває природознавство. Істини розуму в теорії пізнання Лейбніца чомусь стоять вище над істиною факту, присутньої в людському пізнанні.
Гносеологія не могла відірватися від кореня онтології. Адже постала проблема субстанції, якою займалися Декарт, Лейбніц , Спіноза, раціоналісти XVІІ століття. Інтересували такі питання чи субстанція є сутністю всього, вона лише одна, їх дві або ж багато. Але більшість було переконано в тому, що мислення досягає субстанції.
Богдан Пегас
