Філософія Карла Ясперса

Карл Теодор Ясперс  постає у сучасній  світовій філософії  як один  із продовжувачів  традицій  німецького  екзистенціалізму. Його  так звана  «філософія існування»  не є систематичною, «філософією», а швидше  «філософствуванням».   Стаючи  на  шлях  критики,  Ясперс  хоче раз і назавжди  закінчити з матеріалізмом та ідеалізмом.  На відміну  від  своїх попередників   проблему   буття, пізнання, людини   він  розглядає  з історичної точки зору.  Тому центральним  поняттям  філософії    Ясперса  виступає  екзистенція.  У свою чергу  поняття «екзистенції»   він  пов’язує  з трансценденцією, Богом.

Таким  чином,  трансценденція є нічим  іншим  як  вищим буттям. Тоді ж  як   екзистенція  та  свобода  є тотожними поняттями.  Одним із центральних філософських понять  ясперівської  концепції є – осьовий  час.  Тобто  настає  епоха  духовної активності,  яка  проявляється  в  усіх локальних  культурах.   На думку  Ясперса,  існуюче нове в културах «осьового  часу»  пов’язане  з усвідомленням  людиною  «буття в цілому» ,  набуття  нею можливості для  діяльності.  У такому  випадку,  людина в «осьовому   часі»  сприймається  як  істота, яка  трансцендентна,  духовна,  така, що  виходить  за межі  чуттєвої  реальності  і прагне  в майбутнє.  З допомогою цього  і  розпочинається  формування  нового способу  буття – екзистенціювання,  і з’являється  перший досвід свободи.

Свобода  охарактеризована   як не знайдена  ні  в одному  із рівнів  людського  буття (емпіричний, свідомості, духу).  Ясперсом  формулюється  важливий  принцип, за  яким  людина  або  може  існувати  як предмет дослідження, чи тільки  для  свободи.  А  тому  до кінця  пізнати  людину  наука  не  може,  а людина  у свою чергу  не є предметом  соціального  впливу,  оскільки  завжди буде  залишатися   непізнане, назване  екзистенцією. Звідси  і висновок:  пізнання  є справою науки,  тоді  ж як справою  філософії  є свобода.

В результаті  виникає  певна  антиномія:  свобода  з однієї  сторони  – це трансцендентна  необхідність,  а з іншої  – необхідність глибоко індивідуального характеру  (власна необхідність).  Щоб  вирішити  проблему антиномії,  Ясперс  вводить  вчення екзистенціальної комунікації  як універсальної  умови  буття людини.  Філософ  стверджує,  усе істотне  в людині і  необхідне для неї  забезпечується  комунікацією. За  поглядами  Ясперса комунікація є ніщо інше  як спілкування, де  людина  не грає ролі приготовленої суспільством  (батько, чоловік, вчений, політик).  В комунікативному  процесі  ми дізнаємося , хто такий  є «актор»  і про гру ролей.

Проблема істини  розглядається  німецьким екзистенціалістом  через  призму  комунікації.   Наука  не  в змозі  дати  всю істину,  бо не  може  вийти  за  межі  предметного  буття  та приєднатись  до трансценденції. Через  те  істини  науки  не  є спільними з філософськими істинами,  так  як перші  – для розуму,  а інші – індивідуальності людини.  Істина  є особистою,  власною для  кожної людини. Її критерієм  є  комунікація не як засіб  поширення  її ж самої, а  засіб досягнення.  Істина  охоплює людську сутність, здатна керувати людськими вчинками,  а людина  може  пожертвувати  життям заради  істини  не науки, але  «екзистенціальної» істини.  Її комунікативний  характер  безпосередньо поєднаний  з історичністю.

Ясперс  виділяє  важливі  в екзистенції  помежові ситуації:  боротьба, провина, страждання, смерть.  В помежевій ситуації  смерті  не є суттєвим  те, що  заповнює  життя індивіда в повсякденному.  Крім того  мислитель  ототожнює   поняття  екистенційної «свободи»  і  «вільного світу»  капіталу, конкретизує  помежеві ситуації:  атомна загроза, війна, тощо, де зберігається сам методологічний підхід,  адже за Ясперсом   мають  витоки в   «людському бутті»  та  «екзистенції».

Ним  розглядаються  два устої  суспільного життя. Перший  називає   «істинністю та глибокою  повагою до людського буття», а інший – «наукою та гуманністю»,  тотальне знання  заперечується  (науковий світогляд)  філософом і заміняється «тотальною вірою» (екзистенціальний релігійний  світогляд ).

Ясперс  вбачає  приреченість людства  на  спільну  долю та єдину віру. Також  вважає, що  історія  людства  може  закінчитися  катастрофою.  Насамперед повинно бути   встановлення  взаєморозуміння, відкритість  різноманітних соціальних  типів, релігій та  культур,  необхідних для життя людства.  Карл Ясперс  робить висновок:  роль філософії  особлива,  адже з допомогою  філософської  віри   відкриває  суть та призначення  самої історії,  а філософія  перш за все має на меті    об’єднати  людство  на  спільних  духовних  засадах.  Екзистенціальна  філософія  Ясперса  може пробуджувати  те, чого не існує,  прояснювати  і хвилювати,  але не фіксувати. Для тієї людини,  що перебуває в русі,  слугує  лише  висловлюванням, спираючись  сама на себе   для  прийняття  напрямку,   а також засобом збереження  духовних  моментів, щоб здійснити  своє життя.

В концепції філософі історії, яка знайшла своє відображення  у відомій праці Карла Ясперса «Суть та призначення історії»,  німецький  екзистенціаліст  не  сприймає  теорію культурних циклів, які  були розроблені  раніше  Шпенглером та Тойнбі, згідно якої  культури є незалежними  одна від одної.  Насправді,  Ясперс  переконував  у тому,  що людство  має  єдині  витоки та  спільну мету.  Хоч  вони нам невідомі, проте  відкриті у вигляді достовірного знання.

На відміну  від мети людства, її  суть  полягає  в  єдності,  де істотну основу складає  зустріч  людей  в єдиному дусі  всезагальної  здібності  розуміння.  Єдність  знаходить своє висловлювання  у вірі  в  єдиного Бога.   Але як стверджує  Ясперс, єдність історії  як повне  єднання  людства  не  може бути закінчене.   Насильно прикута людина до близької  мети,   позбавлена  здатності  бачення цілісності  життя, але  хоче  досягнути  такого бачення.

Крім  того, Ясперс  здійснює спробу  високого  піднесення  не тільки розуму, а й віри. Відтак  поняття «віра»  ним  істотно  перетворюється,  тому й  намагається  з однієї сторони  відрізнити  «філософську віру» від «віри одкровення», а з іншої – від знань.  За Ясперсом , філософська  віра  є  вірою  в істину, виходячи  з якої мислитель живе. Але  філософську віру, – продовжує він –  непотрібно  розуміти  як щось ірраціональне.  Філософія віри  на відміну віл філософії  одкровення,  не здійснює пропаганди,  залишаючи кожну   людину  вільну  у рішенні.

У концепції «осьового  часу»   Ясперсом підтверджується така думка: час народження  та закріплення  філософської  віри як раз  і вважається  осьовою епохою.  Визначену першість  має єдність  осьової  епохи  з історією.  Без цієї  єдності  не була б можливою  герменевтика, що об’єднує   раціоналізм  з релігійністю.  На противагу традиційному  раціоналізму нове тлумачення єдності історії  не має претендувати   на створення  універсалій, про що зазначає  Карл Ясперс. Ясперсом  навіть обмірковуються  небезпеки технічного  світу.  У такому випадку  людина  почувається безсилою,  страждає від бездуховності  оточуючого  світу,  а  «свобідна духовність»  людини  опиняється під загрозою,  що власне  протирічить  її сутності.  Єдиний  вихід  спасіння  людини і цілого  людства від  технічної небезпеки  бачить  в шляху  єдності  та комунікації,  глибокого осмислення історії.

Ясперс  каже, що  людині  потрібно  задати собі запитання: яке місце  вона   займає на землі  і в ім’я чого  буде   діяти.

Богдан  Стрикалюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Дмитрук Игорь о появлении и трансформации мистицизма

Рубрики
Ми у Facebook