Поема розгортається у дванадцяти книгах, що віддзеркалюють подорож Енея від зруйнованої Трої до майбутньої римської землі. Мандри героя не є лише хронікою пригод – вони набувають сакрального виміру, адже через страждання, втрати, любов і битви він виконує божественне призначення. Центральна тема «Енеїди» — це доля (fatum), що керує кожним кроком Енея, зображуючи його як ідеального носія римських чеснот: благочестя (pietas), відваги (virtus) та самопожертви. Від самого початку поеми, коли буря змушує флот Енея пристати до берегів Лівії, де він зустрічає царицю Дідону, до останньої сцени смертельного поєдинку з Турном, читацька увага утримується в просторі драматичного конфлікту між людськими пристрастями та космічним законом.
Вергілій не лише перетворює міф про Енея на фундамент державної ідеї — він проводить складну лінію синтезу між грецькою поетичною традицією та римським історичним баченням. Перші шість книг мають очевидні паралелі з «Одіссеєю» Гомера, де Еней у своїй мандрівці долає випробування морем, зустрічається з фантастичними істотами і силами природи. При цьому Вергілій використовує не просто художні запозичення, а здійснює глибоку трансформацію мотивів, вводячи в кожну пригоду концепт провидіння і майбутньої імперської місії. Його Дідона — не просто зведена у відчай закохана жінка, а символ політичного та емоційного конфлікту між особистим щастям і державною необхідністю.
У другій частині поеми — з VII по XII книги — відбувається драматичне загострення сюжету. Еней прибуває до землі, де його очікує не тільки визнання, а й опір. Латинський цар Латин спершу приймає його, та спротив Турна, нареченого Лавінії, провокує війну. У цій частині поеми Вергілій тяжіє до гомерівської «Іліади», перетворюючи воєнні сцени на арени героїчного епосного зіткнення, проте з глибоким соціально-політичним підтекстом. Конфлікт між троянцями і латинянами символізує об’єднання різних етнічних, культурних і божественних елементів, які мають злитися в єдину римську цивілізацію. У цьому Вергілій відтворює древній індоєвропейський міф, де боги родючості вступають у суперечність із богами влади та війни, щоби через союз досягти гармонії. Саме Еней — як нащадок Трої і носій божественного промислу — об’єднує ці начала, засновуючи Лавіній, з якого виведено Альба-Лонгу, а з неї — Рим.
У композиційній структурі «Енеїди» можна побачити не лише літературну геніальність, а й філософське розуміння історії як сакралізованого процесу. Подорож до підземного світу в VI книзі постає не просто як частина епічного шаблону, а як ключ до майбутнього: тут Еней зустрічає душу свого батька Анхіса, який відкриває йому візію прощі Риму — від Ромула до Октавіана Августа. Саме тут проростає найважливіший політичний ідеологічний посил: Рим не просто виник — він був призначений долею і благословенний богами. Таким чином, літературна фікція перетворюється на метафізичне підтвердження імперської влади Августа.
Іван Гудзенко
