Причина екзистенційних криз міститься в існуванні самому по собі; вони виникають, коли існування заявляє про себе, тягнеться до духу, проростає у розумі, дивиться прямо в очі людині. Глибоко відчуваючи своє існування, своє буття як прояв буття самого по собі, людина замислюється і невпинно конструює запитання. «Чи має існування сенс?», «Який сенс має існування, якщо він є?», «Чому я існую, якщо сенсу немає?», «Чи варто існувати?»… Людина усвідомлює, що її існування конечне, і прямо у вічі їй дивиться не лише буття, а й небуття. Саме через це такий стан є кризовим. Існуючи, ми знаємо про неіснування, і у нас виникає запитання «Чи існую я?».
Чи можливо з такими думками та відчуттями жити нормально? Аж ніяк. Якщо норма – це впевненість у своєму існуванні та його сенсі, сумніви її деконструюють, а повна відсутність впевненості руйнує. Але чи є впевненість нормою?
Більшість відповідає, що є. Кризове зіткнення з екзистенцією – найскладніше випробування для духу, яке викликає жах. Людство навчилося тікати від жахаючого різними способами. Ми всіма силами намагаємося жити, а не існувати, занурюємося у життя, розбудовуємо його, визначаємо його як єдину реальність, у якій ми можемо досягти великих успіхів, навіть щастя. Ми оточуємо своє життя міцними мурами, які не пропускають всередину жахіть. У нас все нормально. Голос, який шепоче, що це ілюзія, що це насправді втеча від реальності, ми якщо і чуємо, то сприймаємо як шизофренію і замість того, щоб прислухатися до нього, замикаємо у міцні грати і піднімаємо мури все вище. Щоб не допустити зіткнення з екзистенцією, ми пришвидшуємо ритм життя, ущільнюємо його плин, намагаючись не залишити жодної шпаринки. Часто існування, проникаючи у наше життя, забирає цеглини мурів, зникаючи. Тоді криза проникає всередину, але, навіть опиняючись у кризі, ми знаходимо втечу від неї, відновлюємо цеглини і повертаємось до норми.
У цій складній втечі немає місця духовному розвитку, адже, тікаючи, ми деградуємо. Уникнення кризи та навіть її «успішне» подолання не дають можливості розвитку. Частковий розвиток, звісно, можливий, адже реконструйоване після кризи життя часто якісно краще за попереднє. Але ж розвиток, який не прагне до нескінченності, також є деградацією. Кризу варто переживати. Тікати не подалі від того, що викликає жах, а бігти за своїм жахом, максимально з ним зближуватись. Лише в цьому зближенні дух розвивається.
Пережити кризу означає пропустити її всередину мурів, дати їй можливість пройти наскрізь, дозволити їй все зруйнувати. Саме тоді з неї можна вийти, а не втекти. І саме вихід з кризи є катарсисом, який може знаменуватися творінням нового у реальності. Розвинувшись духовно, повноцінно осмисливши кризу та питання, які під час неї виникають, пройшовши шлях пошуку відповідей на них, на виході людина може створити дещо прекрасне.
Втім, такий вихід не є єдино можливим. Часто, не знаходячи відповіді на екзистенційні запитання, можна зійти з розуму, почати вживати наркотики чи алкоголь, накласти на себе руки. Такий вихід спричинений неадекватним сприйняттям суспільства людей, які проходять через кризу. Це не культивується, а, навпаки, засуджується. Більшість пишається своїм способом втечі, своїми міцними мурами, своєю нормою, а тих, хто не зміг або не захотів тікати, вважає неповноцінними. Це ще один елемент їхньої втечі, адже визнати тих, хто опинився на межі, більш досконалими, означало б визнати себе недолугими, а свою складну втечу – непотрібною. Такі соціальні репресії лише ускладнюють кризу, перетворюючи її з каталізатора духовного розвитку на причину його повної зупинки.
Життя абсурдне. Існування скінченне. Смерть неуникна. Людино, щоб долучитися до Буття, впусти в себе Ніщо. Тоді на руїнах твого життя розквітнуть прекрасні квіти твого духу.
Олена Кушина
Студентка 3-го курсу Національного університету «Києво-Могилянська академія»
