І

Всупереч тому, що годинник показував сьому годину вечора, в родині відомого художника Архипа Куїнджі тільки сідали за стіл. Серпень у Петербурзі відомий білими ночами, тому день механічно становився довшим. Сьогодні на вечерю до подружжя завітав Дмитро Іванович Менделєєв з дружиною – Ганною Іванівною. Віра Леонтіївна поралась на кухні, бо прислуги в родині Куїнджі не було. Ганна Іванівна розпитувала господаря про його незвичайне прізвище. Архип Іванович із захопленням розповідав:

– Куїнджі, або Куюмджиєв, називалися мої потомки; слово це турецьке й означає «золотих справ майстер». У 1778 році з Криму в район Маріуполя були переселені ті, хто сповідував християнство. Всі вони іменувалися греками, хоча серед них існувало багато кримських татар. Таким чином, Кримське ханство ослаблялося економічно, бо основними платниками податків були саме греки, вірмени та грузини, які тримали у своїх руках практично всю торгівлю півострова. Вони були православними, тому фігурував міф звільнення християн від мусульманського гноблення. Окрім економічного ослаблення Криму, переселення греків: витісняло звідкіль українських козаків, які ще залишалися на цих землях після зруйнування Січі; заселялось Приазов’я людьми, які добре знають землеробство та скотарство. Всього в цій місцевості греками були засновані понад 20 селищ й залюднене місто Маріуполь. В одному з таких сіл під назвою Карасубазар (офіційно воно називалося Карасівка) у родині бідного шевця-грека 15 січня 1841 року я й з’явився на світ. Як й інші, мої пращури не бажаючи покидати рідні краї, їх переселили примусово. Багато хто з греків взяли мусульманство й позначилися татарами. І до сих пір в деяких селищах Південного берега татари дотримуються християнських звичаїв і мають чисто грецькі прізвища (Кафадар, Барба тощо) з надбавкою специфічного «оглу» (син).

– А назва міста Маріуполь звідкіля?

– Греки, виходячи з-під Бахчисарая, в Росію взяли з собою дорогоцінну святиню – найдавнішу чудотворну ікону Матері Одигітрії Божої Матері. Долина, де вона раніше знаходилась була, інакше кажучи, домівкою Божої Матері та з незапам’ятних часів називалася селищем Маріям, Маріанополь, Маріуполем, тобто слободою, містом Божої Матері. Зі своєю святинею греки оселитися на Кальміусі, і, згідно з бажанням всього народу, головне в Росії місто грецького суспільства, на Кальміусі, присвятили тій же Одигітрії Божої Матері … й нарекли це місто Маріуполем, яке ще називають «грецькою столицею України». Переселенці іменували свої нові поселення за назвами тих місць на території Криму, звідки вони прийшли. Так на узбережжі Азовського моря з’явилися татарські села Ялта, Ласпі, Мангуш тощо. На жаль, мої батько та мати покинули цей світ, коли я був ще п’ятирічним хлопцем, тому їх спогадів не пам’ятаю.

Віра Леонтіївна Куїнджі принесла смачні булочки зі джемом та чай. Всі присутні із задоволенням повечеряли.

Дружина художника розповіла, що її батько – обрусілий грек, купець Єлевферій (Леонтій) Шаповалов-Кетчердж, який був заможнім, продовжував справу своїх пращурів – вироблення шапок (в перекладі з татарської «кетчерджі» – шапковали).

Подружжя Куїнджі обмінялися загадковим поглядами, після чого Архип Іванович взяв до рук скрипку, а Віра Леонтіївна сіла за рояль. Чудова мелодія вальсу наповнила кімнату світлом та ароматом дивних звуків. Дмитро Іванович дивився на могутню постать друга та бачив в його очах того самого закоханого юнака, який 12 років боровся за руку майбутньої дружини та виконав всі вимоги батька дівчини – доказав своє вміння заробляти на життя, зробив собі ім’я та грошовий стан. З іншого боку дивно було бачити Архипа не біля картин, а з музичним інструментом в руці. Віру Леонтіївну зовсім не бентежило, що її слухачкою була учениця консерваторії, бо вона своєю фортепіанною грою розмовляла з коханим чоловіком. Музика та живопис дуже близькі між собою, бо мають спільний характер. Художники часто передають музику своєї душі за допомогою кольору, а композитори за сприянням звуків та ритму те, що бачать навкруги – почуття кохання, щебет птахів, шум моря, розголос вітру, красу світанку.

Після невеличкого концерту чоловіки вийшли до майстерні художника грати в шахи, а жінки продовжили бесіду.

– Чому Архип Іванович перестав експонувати свої картини? Я бачила на останній виставці його полотна «Місячна ніч на Дніпрі» та «Березовий гай». Вони зачаровують ілюзією незвичайного освітлення. Мій чоловік у журналі «Голос» написав більш художньо, що перед картиною «Місячна ніч на Дніпрі» забудеться мрійник, у художника мимоволі з’явиться своя нова думка про мистецтво, поет заговорить віршами, в мислителя народяться нові поняття, бо всякому вона дасть своє. Чи  він вирішив, що краще вже нічого не створить та гідно запам’ятатися публіці саме названими картинами? – цікавилась Ганна Іванівна.

– Архип не може не малювати. Він працює сам, постійно вчить молодь. Зараз багато часу присвячує учням (на жаль, Господь не дав нам своїх діток). Нещодавно організовував їм екскурсію до Криму – на батьківщину своїх пращурів. Одна з ранніх робіт мого чоловіка присвячена Петербургу – «Вид Ісаакіївського собору при місячному сяйві», але надихає його на створення шедеврів – красень Дніпро, гай та галявини Приазов’я, південний степ, Кримські пейзажі…Учнів він не залишає без допомоги та підтримки. «Кругом така убогість, що не знаєш, хто ситий, хто ні … Адже вони сидять, пишуть, адже тільки ми знаємо, як це важко. Картини зовсім мало кому потрібні, а їх мало хто знає … », – говорить мій чоловік. Через деякий час він ще здивує Вас новим картинами.

Через годину подружжя Менделєєвих стало збиратися додому. Дмитро Іванович нагадав присутнім, що завтра у них дома відбудеться чергова менделєєвська «середа», до якої треба ще дещо підготувати. Ці зустрічі художників, скульпторів, науковців були широко відомі у північній столиці. Під час їх проведення обговорювались художні новини, аналізувалися книги та статті щодо мистецтвознавства та різні технічні аспекти живопису.

Після уходу гостей Віра Леонтіївна повернулася до вітальні, її очі зупинились на власному портреті, який Архип Іванович намалював графітовим олівцем зразу після їх весілля. Згадалися перші враження після цієї події. У медовий місяць молоде подружжя їде не за кордон, а на острів Валаам. Під час подорожі пароплав потрапив у жорстокий шторм, загубив управління та наскочив на підводну скелю, розколовся й почав занурюватися в чорну крижану воду. Однак команда продовжувала боротися за життя людей, спустила на воду шлюпки. В одну з них Архип буквально кинув її. Довгі роки очікування возз’єднання з коханою жінкою заради того, щоб разом зустріти смерть, – такого не буде! Стрибнув слідом за дружиною, схопився за весла та доплив до берега. Монахи давнього монастиря, що знаходився на острові Валаам, поїли чаєм, заспокоювали. Цієї миті Архип та Віра зрозуміли, що за свій порятунок треба дякувати Господу. У той раз вони багато молилися. А вірне кохання вдвох несуть через все своє буття. Віра Леонтіївна впевнена, що якщо людина нещасна у сім’ї, то вона не буде щасливою ніде. Вона жодного разу не пожаліла, що переконала свого батька дати Архипу шанс боротьби за її руку та серце фразою: «Якщо не за Архипа, то тільки до монастиря». Її наречений зробив все, щоб кохана була поруч. Непомітно до вітальні зайшов Архип Іванович, обняв дружину та вони разом пішли до кухні готувати на завтра трапезу пернатими братам. Голубі, ворони, галки, горобці щоденно одержували 1– 2 французькі булки; ворони додатково отримували ще м’ясо; а вівса виходило до шести лантухів в місяць. О 12 годині, коли вдаряла гармата в Петропавлівській фортеці, до даху будинку Куїнджі прилітали крилаті друзі та Архип Іванович із задоволенням годував птахів. Ще у п’ятирічному віці Архип був захисником голубів, собак та котів від мук та страждань, які дозволяли окремі діти відносно беззахисних тварин, а потім протягом всього свого життя допомагав братам своїм меншим, бо він – чоловік і має захищати слабкіших.

ІІ

Микола Реріх та Костянтин Богаєвський повертались разом додому з Академії мистецтв. Згадували екскурсію до Криму, яку влітку 1895 року Архип Іванович Куїнджі за власні кошти організував для своїх учнів.

– Для мене ця поїздка до Криму була поверненням додому – до рідних серцю гір, моря, історичних пам’яток. Народився я в Феодосії, навчався в Івана Айвазовського та Адольфа Феслера. Вони були академічними вчителями живопису, доводилось раз за разом робити копії їх картин. Архип Іванович – інший, бо дозволяє учням експериментувати зі світлом, мати власний стиль. Головним в живописі він вважає не тон або малюнок, а відчуття гармонії життя. Хочу обговорити з ним задуми щодо епично-романтичних картин, які присвячені Кіммерії, – ділився своїми думками Костянтин.

– Куїнджі не просто вчитель живопису, він – вчитель життя, бо буває вдома у нас – своїх учнів, дає поради в особистому житті, розділяє з нами студентську трапезу. Студентська каса взаємодопомоги значною мірою підтримується Архипом Івановичем. Наше злагоджене товариство я порівнюю з майстернею епохи Відродження, де художник не ремісник, а митець, який об’єднає в собі людське (майстерність) з божественним (ідея). Між іншим, ти чув, що саме до Архипа Івановича вже в зрілому віці Іван Айвазовський привів свого онука Михайла вчитися живопису?

– Ні, про це я не чув. Але знаю, що письменник Федір Михайлович Достоєвський в одному зі своїх випусків «Щоденника» назвав картини Архипа Куїнджі «застиглою молитвою», бо в них є щось від Господа. До речі, Архип Іванович мріє про поїздку з учнями за кордон до Німеччини, Австро-Угорщини, Франції. Ти поїдеш?

– З Куїнджі я куди завгодно поїду, треба ловити момент, щоб бути поруч з Майстром, вчитися у нього.

ІІІ

Осінь 1901 року. Після двадцятирічного мовчання Архип Куїнджі знайомить у своїй майстерні своїх учнів та найближчих друзів з новими роботами: третім варіантом «Березового гаю», картинами – «Дніпро вранці», «Вечір на Україні», а також тріумфом своєї творчості – полотном «Христос у Гетсиманському саду». На картині ефект фосфоричного горіння білого вбрання Христа на тлі темно-бурих відтінків дерев, передає образу дивне враження. Це полотно показує останню ніч Христа перед стратою, його сяйво та чистоту, тобто світ йде від світла. У той час, коли сяйво приходить, темрява зникає. Сюжет твору відсилає до слів Євангелія, церковного богослужіння. Під час роботи іконописця над іконою його праця стає молитвою пензлем, таке саме враження від твору Архипа Івановича. Присутні в майстерні глядачі стояли у полотен вражені. Картини не відпускали від себе, не давали промовити ані слова, випромінювали магічне сяйво. Саме такої реакції й бажав художник.

Ввечері учні майстра обговорювали побачені полотна. Вони добре знали свого вчителя, тому знаходили причини успіху його картин не тільки в винятковій працездатності (слова – «для того, щоб стати гарним художником, треба навіть спати з альбомом й олівцем», – живописець часто їм повторював), професіоналізмі Куїнджі, а й в духовності, що притаманна цієї людині. Він постійно змагався сам з собою за кращого себе. Досягаючи вершин у творчості, художник бачив небо не тільки над собою, але одночасно й в глибині моря – тобто у себе в середині.

Молоді художники прийшли до висновку, що коли доля позбавила предків Куїнджі Батьківщини, а хлопця передчасно батьків, то саме він був вибраний Господом, щоб посадити Древо життя – древа пізнання добра через добро, вічного закону любові. Духовними джерелами росту цього Древа стали: православна віра; шефство над братами нашими меншими; кохання; музика; допомога учням й іншим бідним людям. Перелічені джерела саме й стають тим факелом, який надає сяйво картинам Куїнджі. Микола Реріх закінчив дискусію словами: «Великий, сильний, правдивий Куїнджі!».

Згодом було багато схвальних відгуків в пресі про виставку в майстерні художника, журналісти писали про картини, як про диво. Архип Куїнджі пізніше зізнавався друзям: «Пережив таке, чого не хочу переживати до смерті. Наче на хресті розп’ятий був».

IV

Помер Куїнджі 11 липня 1910 року, поряд були дружина та учні. Майно художника складали: рояль, скрипка, буфет, стіл, стільці, крісла та мольберти, етюдники, дзеркало у майстерні. Всі свої накопичення та картини Архип Іванович залишав Товариству – незалежній спілці художників. Дружині Куїнджі заповідав щорічну пенсію в розмірі 2500 рублів.

Спочатку він був похований на Смоленському православному цвинтарі у Санкт-Петербурзі. У 1952 році прах художника та пам’ятник, що встановлений на його могилі, перенесені на Тихвінський цвинтар Олександро-Невської Лаври (Некрополь майстрів мистецтв). Мозаїка на могилі за малюнком М.К. Реріха виконана мозаїстом В.О. Фроловим. У центрі орнаментальної композиції піднімається, як би втілює самого Куїнджі, могутній стовбур дерева, з чудернацькими розгалуженнями, тобто Древо життя великого митця, яке виросло завдяки духовним джерелам. Микола Реріх у своєму щоденнику надавав інше роз’яснення: цебто бічні стовбури й листя дерева символізують учнів Куїнджі, що йдуть своїми самобутніми шляхами. Цікавим є той факт, що деякі з його учнів заповідали поховати себе поруч з майстром.

Кожен раз, коли ти можеш допомогти комусь, просто зроби це і радій, що Бог відповідає на чиїсь молитви через тебе …

Автор: Кладова Олена, м. Сєвєродонецьк

Луганська область