У цьому контексті політеїзм, магічні практики, культові обряди та локальні божества становили основу світогляду народів, що населяли ці простори. Незважаючи на різноманіття форм релігійної поведінки, можна простежити певні спільні риси, які були поширені в усіх кутках доісламської Аравії. Вони засвідчують наявність спільного культурного ґрунту, сформованого як автохтонними традиціями, так і впливами сусідніх цивілізацій.
У значній частині регіону релігійна віра асоціювалася із поклонінням небесним тілам — зіркам, планетам, Місяцю та Сонцю, які уявлялися як джерела родючості, життєвої енергії або каральної сили. Божественні постаті часто уособлювали природні стихії, а в межах конкретних племінних утворень формувалися власні пантеони. Найвідомішими з них є Аллат, аль-Узза та Манат — жіночі божества, культ яких був поширений серед племен Західної Аравії, особливо в районі Хіджазу. Інші локальні боги, наприклад Хубал, виконували роль «вищих» покровителів у конкретних містах, таких як Мекка. Водночас значну роль відігравали сакральні об’єкти, як-от камені, дерева, джерела та печери, які служили точками контакту зі світом надприродного.
Археологічні й епіграфічні джерела як основа реконструкції
Сучасні знання про релігії доісламської Аравії спираються переважно на археологічні свідчення, серед яких вирізняються наскельні малюнки, кургани, релігійні споруди, залишки іригаційних систем та численні епіграфічні пам’ятки. До найдавніших артефактів належать малюнки, вирізьблені на скелях, що зображують сцени полювання, ритуали та фігури тварин. Відомі зображення биків і страусів можуть свідчити про ранній культ родючості та аграрного циклу. Розмаїття стилів та тем вказує на тісне переплетення міфології та повсякдення, а також на багатовікову традицію ритуальної репрезентації духовного світу.
Графіті, які зустрічаються вздовж караванних шляхів, дають уявлення про побут кочівників, їхні релігійні звернення, подяки богам та описи подій. Часто вони містять імена, родові ланцюги та звернення до божеств, а також вказівки на жертовні практики. Важливим джерелом є також монументальні написи, вигравірувані в осілих районах, зокрема в Південній Аравії. Вони містять записи про будівництва храмів, укладання договорів, військові перемоги та акти присвячення богам. Ці написи дозволяють визначити структуру релігійної влади, її зв’язок з політичною елітою та економікою.
Особливий інтерес викликають документи, знайдені на маленьких дерев’яних паличках у Ємені, які містять особисту кореспонденцію, контракти та свідчення про приватне життя. Вони дають змогу простежити елементи побутової релігійності, звернення до богів у приватних справах, вірування щодо долі, удачі, хвороб та захисту.
До важливих іконографічних джерел належать статуї, барельєфи, печатки та монети, що зберегли зображення божеств, культових тварин і ритуальних сцен. Усі ці дані формують мозаїчну, але цілісну картину духовного життя арабських племен до поширення ісламу.
Ісламська традиція та зовнішні джерела
Іслам, категорично відкидаючи ідолопоклонство та багатобожжя, позначив попередню епоху терміном «джахілія» — доба невігластва. Однак навіть у рамках цієї риторики були збережені численні елементи ритуального характеру, які іслам пристосував до монотеїстичного контексту. Наприклад, хадж до Кааби в Мецці має свої витоки ще в доісламських паломництвах. Сам Коран містить полеміку з язичницькими віруваннями, одночасно демонструючи знання про місцеві релігійні уявлення.
Серед письмових джерел особливу цінність мають твори мусульманських авторів раннього періоду. Так, «Книга ідолів» Ібн аль-Кальбі містить описи багатьох божеств, місць культу та релігійних практик. Аль-Хамдані у своїй енциклопедичній праці «аль-Ікліль» систематизував знання про історію та вірування південних арабів, зокрема єменських племен. У цих працях збереглися назви божеств, ритуалів, місць поклоніння та навіть фольклорні сюжети.
Зовнішні свідчення залишили ассирійські та вавилонські літописи, у яких згадуються походи на північну Аравію та контакти з племенами регіону. Зокрема, відомо, що Навонаїд — останній цар Нововавилонського царства — переніс свою резиденцію до оазису Тайма’, намагаючись контролювати караванні шляхи. У цих джерелах згадуються імена арабських правителів, їхні міста та навіть окремі культи. Давньоєврейська традиція також залишила згадки про контакти із царицею Савською та дари, що включали ладан — продукт, тісно пов’язаний із релігійною практикою Аравії.
Класичні автори — Геродот, Пліній Старший, Птолемей — писали про географію Аравійського півострова та окремі звичаї його мешканців, хоча часто з великим ступенем узагальнення. Лише в пізнішу епоху, починаючи з XIX століття, завдяки розвитку археології, з’явилася можливість верифікувати ці повідомлення.
Починаючи з 1970-х років, активізувалися наукові дослідження релігійної культури доісламської Аравії, виявляючи глибину та складність її духовної традиції. Незважаючи на зникнення пантеонів та культів після приходу ісламу, їхній вплив відчутний у структурі релігійної уяви, ритуалістиці, символіці та соціальній організації арабського суспільства. Таким чином, вивчення цієї епохи відкриває ключ до розуміння духовних трансформацій регіону та довготривалих змін, які призвели до виникнення нової, уніфікованої релігійної системи — ісламу.
Іван Гудзенко
