Пробуючи шукати зв’язки правової держави і релігії, треба виходити з того, що між демократією і релігією, між демократією і вірою не існує прямих, причинно-наслідкових, або як кажуть каузальних, зв’язків. Жодна зі світових релігій, т.з. релігій особистого порятунку, в тому числі в християнство, не ставили за ціль творити на Землі якийсь порядок, не займались державами, народами, націями. І те, що якимось механізмами християнство породили західну цивілізацію, може бути одиничним явищем, явищем яке неможливо повторити хоча би через те, що світ став другим і початковий стан справ, з якого та цивілізація стартувала, відновити неможливо. Той старт відбувся на території Західної Європи і ті події стали продовженням християнства, подіями в яких віруючі-християни, не ставлячи прямих цілей реформування Церкви чи суспільства, підсилюючи формулу “спасіння вірою”, заявили – Бог все уже дав і не треба від нього ще щось вимагати чи просити.
Треба тільки самому влаштувати своє життя тут, розділити святе і профанне, державу і Церкву, світське і канонічне право. І тому зараз треба тільки якось приєднатись, не запускати в людські відносини формул, які інструменталізують віру, типу – “незалежна держава — незалежна церква”, “від побудови церкви до побудови правової держави”, “буде віра – буде держава”. Втім можна, займаючись філософським вивчення релігії і не претендуючи на винайдення якихось нових інструментальних засобів використання релігії, пробувати зрозуміти чи описати те унікальне явище, яке спричинило утворення на території Західної Європи такої ж унікальної цивілізації.
Приблизно такий напрям, з використанням елементів семіотики, феноменології і герменевтики був у свій час започаткований російським філософом А.Пятигорським. Релігія або, точніше, релігійні тексти розумілись Пятигорським через скритий за “знаковою оболонкою” первісний символізм. Ці тексти у Пятигорського служили матеріалом для герменевтики. На думку вченого “Священный текст практически во всех религиях, где он имеется, фигурирует в трех манифестациях. По смыслу содержания учения – как откровение. В отношении традиции – как инструмент передачи во времени, как продленное во времени свидетельство. И, наконец, третий, уже чисто антропологический аспект – как главный объект культа, инструмент распространения религии в пространстве” [1, С.43] Це така своєрідна динаміка, механізм існування тексту, який, за твердженням вченого, має абсолютну релігійну функціональність і надалі генерує культуру.
В подальшому питання генерації культури і роль в цьому процесі релігії побічно досліджувалось в праці, написаній А. Пятигорським у співавторстві з М. Мамардашвілі. Конкретизуючи в своїй праці “Символ и сознание” символогічні ідеї, вчені наводять своє оригінальне визначення культури. В прикінцевому розділі праці “Соотношение символических и естественно-языковых систем как фактор, определяющий характер культуры” вчені підсумково виводять, що в межах кожної існуючої культури існує певне співвідношення символізму і мовності(мови), а точніше — систем їх культурного споживання.[2, С.219] При цьому не важливо, про яку саме конкретну мовну матерію йде мова, просто в межах кожного культурно-етнічного комплексу, як при синхронному розгляді, так і в історичній перспективі обов’язково виявляється той чи інший масштаб використання символів. І далі вчені висловлюють припущення, що можливо, про культуру взагалі може йти мова тільки тоді, коли в наявності використання і символу і знаку. Справа, очевидно, в тому, наскільки сильно представлений той чи інший компонент в окремій культурі і їх співіснування, історично і антропологічно, було спочатку в будь-якій культурі. Разом з тим автори відмічають, що чим давніша культура, тим сильніше в ній відмежування використання символів від використання власне знакових систем. У найдавніших культурах область використання мови була значно чіткіше ізольована від областей людського існування, де використовувалися немовні феномени; в одних культурах більшою мірою використовувався символізм, а в інших — мова. Взагалі в цьому сенсі можна було б сказати, що кожна культура — це індивідуальний тип співвідношення символізму і мовності. Щоб побачити динаміку, яка пов’язує символи і знаки, необхідно зрозуміти їх різницю і цю різницю вчені будують на різному відношенні знаку і символу до свідомості, на намаганні показати що свідомість по різному виявляє себе в знакових і символічних ситуаціях. Виділяючи дві категорії знаків, автори зазначають, що символи не є знаками в реальному сенсі слова. Якщо знак — це щось таке, що завжди знаходиться на рівні функціонуючих дуалізм – “знак – позначення”, “суб’єкт — об’єкт”, то символи будуть виступати як деякі знакоподібні утворення. Знакоподобні, тому що вони можуть використовувати матеріальні побудови, використовувані знаками (наприклад, слова) або матеріально організовані ситуації (комунікації, зображення комунікованого: жести, просторові фігури, звукові хвилі і т. п.), абстрактно передбачувані нами в якості носіїв інформації. Символи мисляться авторами як репрезентації не предметів і подій, а свідомих посилок і результатів свідомості. При цьому символи можуть виступати як в якості прямого “позначення” свідомості, так і позначати щось предметоподібне, побічно репрезентуюче свідомість. Тобто за символом в сенсі конкретності свідомості насправді нічого не стоїть, “символи співвідносяться з розуміннями і тому оперування символом як “знаком” передбачає не реконструкцію позначуваного предмета, денотата цього знаку, а реконструкцію суб’єктивної ситуації породження, як денотата, так і знаку, тобто ситуацію розуміння” [2, С.99 – тут і далі переклад автора ]
Опис дослідниками утворення релігійним комплексом культури, яка складається із симбіозу символів і знаків, може дати розуміння як давньої події утворення цивілізації яка у них за визначення рівна культурі, так і діагностувати сучасні спроби побудови громадянських суспільств. Причому існування комплексу можливе тільки при роздільному існуванні і функціонуванні кожної його частини. Логіка цього функціонування не залежить від наших бажань, структурування живиться випадковими енергіями і у разі відсутності “поля” для перетворень або коли “поле” вже зайняте іншими знаковими, культурними структурами, релігійний текст чи комплекс опиняється в заблокованому стані. Очевидно будь-яка релігія чи її символічний апарат можуть бути названі “духовністю” тільки при наявності того, чого вони стала дійсно цією “духовністю”. Розмови про те, що сама релігія вмістилище або ємність для якоїсь “духовності”, пошуки універсальних цінностей для всіх цивілізацій, буде не зовсім вірним. Символічний апарат любої релігії це порожні знаки без змісту і справжня віра вимагає їх матеріалізації. І в даному випадку ми можемо говорити, що на території Росії християнство не матеріалізувалось, не перейшло в зовнішні цивілізовані, суспільні відносини і православ’я це якби “герметичне” християнство, замкнене саме на себе і назвати його духовною основою чого-небудь поки що неможливо. При русі того складного символічного комплексу, який існує за межами реальності, спонтанно відбувається конкретизація його в емпіриці, кристалізація його у вторинних символах, утворюються формалізовані відносини між людиною і Богом, між особами. Тобто відносини не здійснюються напряму, а між особами, між владою і населенням, між людиною і Богом існують тисячі, великих і маленьких, ними ж створених умовностей, правил, нормативів, етикету. Зовнішньо це спостерігалось як рух християнства, розділення держави і церкви, світського і канонічного права. Врешті так звана секуляризація є частиною цього процесу і, можливо, буде не зовсім вірним твердження про те, що релігія покинула суспільство чи що, навпаки, вона присутня в суспільстві. Терміни “присутність-відсутність” не описують реальну участь релігії в утворенні цивілізації чи культури, цю участь також неможливо описати науковим, раціональним апаратом. Окремо необхідно виділити і пробувати дослідити ситуації, коли при зустрічі християнства в пограничних територіях з іншими культурами, спостерігається механічне перенесення символіки і обряду на знаковий рівень цієї культури. Символи включаються в причинно-наслідковий ряд буденного життя і втрачають свої функції джерела і двигуна культури.
Очевидно, що поширену і викладену в підручниках з релігієзнавства класифікацію державно-церковних відносин, можна доповнити, або навіть замінити на більш радикальну, таку, що відповідає ролі релігії в історії цивілізації. В цій класифікації можуть бути тільки два види відносин релігії і культури, релігії і держави. Перший вид — це відносини релігії з культурою, яка утворена цією релігією і другий вид, це відносини між релігією і культурою, утвореною іншою релігією. Втім виглядає на те, що та погранична ситуація, яка зазначена вище як механічне перенесення символіки і обряду на знаковий рівень іншої культури, здатна породити інший тип державно-церковних відносин, який не описується існуючими класифікаціями.
Описуючи формування державно-церковних відносин, дослідники в цілому виходять з існування трьох видів чи станів правового статусу церкви в державах (як демократичних так і антидемократичних): теократичні державні режими, держави з конституційно визначеною традиційною релігією(конфесією) в суспільстві, держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви від держави. Іноді говорять про існування трьох систем відношень між державою і релігійними конфесіями, умовно названими системами «підпорядкування», «розділення» і «координації».
Правовий характер взаємовідносин церкви і держави в Україні проголошений режимом відокремлення держави від церкви.
Зазвичай, описуючи форми цих відносин, режим відокремлення називають третім варіантом, розташовуючи його в кінці цієї кваліфікації, за якою як сама кваліфікація так і її послідній, третій варіант, виникли в європейській історії в результаті розвитку державно-релігійних відносин в християнських країнах Західної Європи. Основною константою європейської історії, з моменту руйнування архаїчних общин і появою політично організованого суспільства, є дуалізм держави і суспільства. Цей дуалізм є наслідком процесів індивідуації, які привели до виділення індивіда зі спільноти.
Феномен роздвоєння проявляється по різному. Відчуження політичного існування від індивідуального втілюється у відділенні держави від суспільства або владарювання від співробітництва. На задній план поступово відступають елементи владарювання, держава нейтралізується і формалізується, індивід звільняється від політичних забобонів і вірувань. Процеси нейтралізації держави починаються з обособлення політичної і релігійної інтеграції. Якщо в античному полісі як релігійній общині соціальна єдність обумовлювалася в рівній мірі як політично, так і релігійно, то вже християнський монотеїзм ніс за собою кардинальні зміни, оскільки він руйнує само собою зрозумілу єдність держави і релігії і викликає до життя всеохоплюючу моралізацію і універсалізацію суспільств. [3, с.16 ] Християнська релігія, говорячи словами Гегеля, «начинает с абсолютного раздвоения… В ней субъект, спасения души, спасение отдельного человека как такового, а не только всего рода, есть существенная цель».[ 4, с.217]. Людина стає громадянином двох світів.
Саме в західному християнстві виникло розділення між «світською владою» та «владою духовною». Розкол або, драматично зазначив Анрі де Любак «рана» [5, с.127] виникла з появою Євангелія. Саме Євангелія визначила Церкву і державу як дві речі, що не мають ані спільних кордонів, ані спільних інтересів. Називаючи себе «досконалою спільнотою», Церква певною мірою дублює мирське суспільство і внаслідок цього стримує його чи намагається стримувати, тримаючи його у певних межах. Ось чому існує «нескінчений юрисдикційний конфлікт, який унеможливлює будь яку розважливу політику і цілковита неможливість остаточно вирішити кого ж слухатись – священика чи начальника».[5, с.127 ] Церква ставить людину перед двома збірками законів і надто рідко трапляється, що два законодавства узгоджуються між собою.
Різниці між «світською владою» і «владою духовною» відповідає розділення права і моралі, що обумовило своєрідність розвитку західноєвропейської державності по відношенню до решти світу. Якщо інші країни і культури прагнули до єдності світської і духовної властей, до універсальної монархії, то в Західній Європі дуалізм держави і суспільства перетворився в тріаду «держава – церква – суспільство». Перетворився в тому сенсі, що свідчить скоріше про зміну чи еволюцію відносин держави до церкви, еволюцію державних, спеціальних конституційних правових норм. Природа ж Церкви незмінна, можна говорити тільки про зовнішні зміни у видимій Церкві. Незмінними залишаються і відносини Церкви до всіх форм державного устрою, які виходять з того, що «Метою держави забезпечення спільного блага. А метою Церкви – надприродне спасіння людей. Будова і форма держави підлягають історичним змінам, а Церква має закладену Богом ієрархічну структуру».[6, с.263]
Використовуючи в побудові українського законодавства західний принцип відокремлення в цілому Церкви(релігійних організацій) від держави, розуміючи це як доконаний факт у відношеннях держави Україна з релігійними організаціями, зауважимо на застереження німецького кардинала Гьофнера що ідеальні випадки гармонійної співпраці Церкви і держави з визнанням самостійності кожної з них в історії людства є дуже рідкісним. Частіше спостерігається часткове (так зване «кульгаве») – розмежування і, як зауважує Гьофнер, впровадження навіть «кульгавого» розмежування має бути плавним, оскільки налагодження стосунків між Церквою і державою в кожному конкретному випадку повинно бути гнучким. Добавимо – налагоджування стосунків вимагає і часу. Не простого календарного фізичного часу, а історичного, заповненого конкретними подіями і фактами що вибудовували відносини конкретної конфесії і конкретної країни. Приймаючи західний принцип відділення Церкви від держави, ми повинні розуміти, що не в змозі відтворити і повторити багаторічний шлях і досвід на цьому шляху, який передував цьому принципу в історії західних країн. Таке розуміння підказує, що існує залежність від того звідки вийшов та застерігає, що механічне копіювання шляху не завжди гарантує досягнення покладеної мети.
Тому пропонується критично оцінити все що було в законодавстві України за роки незалежності прийняте і що прямо чи дотично стосувалось Церкви і релігійних організацій. Для повної картини також візьмемо аналогічне законодавство сусідньої Росії, оскільки вітчизняне законодавство часто копіює або коригує нормативні акти з відповідними актами в російському законодавстві. Та і проблеми у нас одинакові.
Аналіз почнемо з Конституції України, яка є нормативно-правовим актом найвищої сили. Все, що відноситься до Церкви і релігійних організацій, зібрано в ст.35 розділу ІІ, який має назву «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».
Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Умовно цю статтю можна розділити на дві частини, Перша – проголошує права громадянина на свободу світогляду і віросповідання, що безпосередньо відповідає назві розділу ІІ та визначається загальною метою прийняття Конституції – забезпечення прав і свобод людини та гідних умов життя. Друга частина проголошує відокремлення Церкви та релігійних організацій в Україні від держави. Частини ці різні за походженням і змістом. Право на свободу світогляду і віросповідання за часом виникнення відноситься до першого покоління прав людини які сягають витоків конституціоналізму. Ці права виходили з традиційних ліберальних цінностей, які були сформовані у процесі буржуазних революцій а потім знайшли втілення у практиці законотворчості демократичних держав. Права ці виражають так звану негативну свободу, зобов’язують державу в особі державних органів утримуватися від втручання в сферу особистої свободи, фіксують основи правового статусу особи, її юридично виражених взаємовідносин з державою. Тобто йдеться мова в першу чергу про будову держави і тому, скажемо так, Церква не залежить від існування проголошеного чи писаного такого права.
Виділена друга частина ст.35 Конституції України має інший зміст. Те, що вона розташована в розділі «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» і те, що зміст її негативний і забороняє державі втручатися у діяльність релігійних організацій, створює враження що так же, як і весь розділ ІІ, це місце відноситься до будови держави, до захисту прав і свобод. Але це другорядна мета. Звернемо увагу, що в Конституції РФ ці моменти розділені і віднесені до різних частин Конституції. Положення про те, релігійні об’єднання відділені від держави розміщено в розділі 1 «Основи конституційного ладу» а положення про гарантії свободи совісті і віросповідання розміщено в розділі 2 «Права і свободи людини і громадянина». Російський законодавець був кращим наслідувачем і вибудовуючи Конституцію за європейським зразком, свідомо чи механічно, вірно заклав принципи відносин держави і релігійних організацій. Скоріше механічно, оскільки таке наслідування і розділення не вберегло його в подальшому від тих же помилок, які допущені і українським законодавцем.
Так от, основним змістом другої частини ст.35 Конституції України є констатація існування на території держави утворення абсолютно іншої природи і призначення чим сама держава. Утворення, в яке входять громадяни держави і яке ними, по їхньому глибокому переконанню, не засноване. В цій частині ст.35 головне не невтручання, а визнання уже, до утворення держави, існування факту автономності цього утворення.
Щоб зрозуміти радикальність змісту цієї частини і її відношення до основ конституційного ладу, звернемося до підручника конституційного права. В розділі 4 підручника «Засади конституційного ладу України» розрізняється і дається визначення понять «суспільний лад», «конституційний лад» і «державний лад».[7] Зокрема, конституційний лад це встановлений Основним Законом порядок організації і функціювання інститутів держави і суспільства, система суспільних відносин, що гарантуються, забезпечуються і регулюються законами, прийнятими відповідно до Конституції. Державний лад – це всі ті відносини, які виникають у процесі організації і діяльності державного механізму. Якщо накласти ці визначення на тріаду «держава – церква – суспільство», то тоді, відповідно до принципу відділення, Церквою(релігійною організацією) буде частина суспільних відносин, суспільного ладу яка не регулюється засадами конституційного ладу.
Розміщення принципу відділення в основах конституційного ладу радикально розводить дві системи, які регулюють різні суспільні відносини. Це місце для людини як двері в другий світ, межа двох світів і двійного громадянства людини. В підручнику церковного права Ліберо Джероза зазначає, що «ставлення вірних до Церкви не ідентичне і не гомологічне відносинам між громадянином і державою. На відміну від сучасної держави всі внутрішньоцерковні відносини проявляються в Церкві як communio не згідно з діалектикою особа – інституція, а як відносини між інституцією й інституцією, тобто між особою й особою»[8, с.48]
Змісту положень про відділення і невтручання притаманна ознака своєрідного договору. Договору в тому сенсі, в якому називають суспільним договором, суспільною угодою сам процес конституціоналізму в державі. Договір між суспільством і Церквою, між державою і Церквою яка сама називає себе організмом, Тілом Христовим, Особистістю.
І ось цей зміст другої частини ст.35 Конституції України повинен був би визначати подальші відносини Церкви і держави і ці відносини, як відносини з особистістю, повинні будуватись на основі діалогу, в ідеалі на основі реального договору. Саме такий зміст має стаття 8 Конституції Італії, де говориться що відносини між релігійними конфесіями і державою визначаються законом і на основі договору з органами, які представляють ці конфесії.
Говорячи про необхідність, хоча б для законодавця, вміння вести діалог з Церквою, підкреслимо – вміння чути і розуміти Церкву. Звернемо увагу на застереження дослідників соціології знання, яке б було корисним для законодавців чи правників, що досліджують співвідношення світського і канонічного права. Досліджуючи соціальне конструювання реальності, дослідники зазначають, що поряд з реальністю повсякденного життя існують другі реальності, які виявляються конечними областями значень, анклавами, відміченими характерними значеннями і способами сприйняття. Всі конечні області значень характеризуються перемиканням на них уваги з реальності повсякденного життя. Перемикання уваги трапляються і в рамках повсякденного життя, але перемикання уваги на конечну область значень набагато глибше і вагоміше. Такою реальністю, яка створює конечну область значень, є і релігія. Тут важливо відмітити, що для опису реальності повсякденного життя і опису досвіду в конечних областях значень, в тому числі і в релігії, використовується одна мова. Тому може статися так що значенню, яке описує якийсь предмет чи ситуацію в повсякденному житті, відповідає зовсім інший предмет чи ситуація в релігії. Тобто один і той же предмет чи одна і таж ситуація і нарешті, що особливо важливе для нашої теми, один і той же термін, можуть мати по крайній мірі два існування: релігійне і нерелігійне. І вже як наслідок, відзначено: «Обычный язык, объективирующий мой опыт, укоренен в повседневной жизни и сохраняет с ней связь, даже если я пользуюсь языком для интерпретации опыта в конечных областях значений. Поэтому обычно я «искажаю» реальность последних, как только начинаю пользоваться языком для их интерпретации» [9, с.47]
Наприклад, будівля церкви в повсякденному житті, в цивільному праві – це нерухомість, приміщення яке можна використовувати як склад чи музей, передати в оренду, продати, віднести до державної власності. Згідно положень Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ці будівлі надаються релігійним організаціям в користування на договірних засадах або повертаються безоплатно у власність релігійних організацій. Законодавцем також встановлено порядок почергового користування культовими будівлями та майном двома або більше релігійними громадами за їх взаємною згодою. При відсутності згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладання з кожною громадою окремого договору.
Зрозуміло, що в такий спосіб держава з використанням термінів і методів цивільного права намагається врегулювати майнові питання релігійних організацій. Але для віруючого церква, священний храм – це «дім Бога» і як це суміщається з процедурами оренди чи почергового богослужіння? Канон 869 ККСЦ визначає церкву як святу будівлю постійно і виключно призначену для прилюдного богопочитання через її посвячення чи благословення відповідно до приписів літургічних книг. Як священне місце в результаті певних дій церква може втрачати свою святість, яка може бути відновлена певним обрядом по приписам літургічних книг.
(початкові умови)
І от для розуміння подальшої логіки розвитку подій в державно-церковних відносинах на наших територіях після прийняття Конституції необхідно виходити зі стартових умов побудови нашої держави, якими були соціальна система зі знищеним правом, примітизованими юридичними відносинами. Відомий радянський і російський учений-юрист, фахівець в області філософії права, політичних і правових знань Нерсесянц В. С. називав це становище анігіляцією права, від латинського annihilatio — повне знищення, відміна. І ця повнота була досягнута не тільки відміною правових актів а і більш глибшою, катастрофічною дією — знищенням джерел права. Доречним буде зауважити, що ця анігіляція відбулась на територіях, де безправ’я населення поєднувалося з традиційним нігілістичним ставленням до прав і свобод особистості, до правових цінностей і до права взагалі. К.Д. Кавелін в 40-х роках XIX ст. одним з перших помітив, що в російській історії особистість постійно заслонялися сім’єю, громадою, державою. Б.А. Кістяківський в своїй статті “На захист права” (1909 г.), зокрема, писав: “Притуплення правосвідомості російської інтелігенції і відсутність інтересу до правових ідей є результатом застарілого зла — відсутність якого б то не було правового порядку в повсякденному житті російського народу”(переклад мій) [10. С.358] І от надалі, в умовах диктатури пролетаріату, на зміну цьому дореволюційному правовому нігілізму прийшов не просто черговий, посилений варіант правового нігілізму, а щось якісно нове, що Нерсесянц В. С. і назвав анігіляцією права.
В цьому процесі такі ортодоксальні марксистські теоретики права як Є.Б. Пашуканіс, творчо продовжили вчення Гегеля про особистість, суб’єкт права, форми права. По Гегелю поняття особистості і абстрактного права включає в себе (в абстрактній формі) всі наступні визначення більш конкретних форм права, тобто передбачає їх наявність. “Особа містить взагалі правоздатність і витворює поняття й саму абстрактну основу абстрактного, а тому — формального права. Звідси така вимога права: будь особою й поважай інших як осіб” [11. с.52 ]
Суб’єкт (особа) тільки тому і є правовим суб’єктом (правовою особистістю, правовою особою), що уособлює правове буття, принцип права і виступає його активним носієм і реалізатором. Фігура суб’єкта права передбачає наявність права, дійсність буття права і реальну можливість його здійснення. У Гегеля поняття особистості і абстрактного права включає в себе (в абстрактній формі) всі наступні визначення більш конкретних форм права, тобто передбачає їх наявність. Звідси слідує, що поза відповідної правової ситуації, поза відношеннями між особами безглуздий і суб’єкт права і форми права. В ході критики, визначаючи буржуазне право як посліднє і саме досконале право, Є.Б. Пашуканіс писав: “Юридическое отношение — это первичная клеточка правовой ткани, и только в ней право совершает свое реальное движение. Право как совокупность норм наряду с этим есть не более как безжизненная абстракция”[10. С.45]. Характеризуючи це юридичне відношення як відношення між суб’єктами, він добавляв: “Субъект — это атом юридической теории, простейший, неразложимый далее элемент”[10. С.45]. І от оскільки то буржуазне право, про “відмирання” якого говорив Маркс, так історично і не проявилось, всі наступні розмови про “відмирання” права в ході будівництва соціалізму і комунізму були фактично безпредметними. І тоді дійсне ж право було насильно ліквідовано разом з відповідними соціально-економічними передумовами і умовами. Організаційно, а іноді і фізично, були ліквідовані відносини між суб’єктами, особливо відносин власності і товарообміну, що означало тут кінець вільної і незалежної особистості як власника товару, суб’єкта права, автономної моральної особистості. Людина перестає бути самостійним індивідом, позбавляється суспільно визнаних за нею властивостей, характеристик, визначень і статусу вільної індивідуальності (економічної, правової, моральної, релігійної і т. д.). І перетворюється в доцільну частину колективу, втрачає своє індивідуальне “я”, зливається з “масою” класу, “трудящих”, “трудового народу”. Філософ М.К.Мамардашвілі цей суспільний лад зі знищенними людськими відносинами, знищенними суб’єктами права називав “желе”. Желе, через яке проходить будь-яка довільна соціальна дія. Рух проходить все суспільне тіло, якщо суспільне тіло таке м’яке, желеподібне, він ніде не зустрічає кристалічних решіток. Результати, як правило, аморальні, бо желе піддається будь-якій довільній дії, яка пройде, не зустрівши ніяких структур, ніяких решіток. На структуру особистості, на акт, відмінний від соціального статусу людини, він не натрапить. В артикульованій структурі особистісна структура не тотожна соціальному статусу, соціальній ролі. І тому якщо довільною дією намагатися змусити людину зробити підлість, то вплив ззовні на цю артикульовану систему натрапить на кристалічну решітку присутньої існуючої особистісної структури.
І далі М.Мамардашвілі виводить діагноз, який я наведу в моєму перекладі: “...розпад і поява цілих зон розпаду соціальних зв’язків і випливаюче звідси здичавіння людини. І тоді вся ця безодня виплескується назовні, оскільки вона в зовнішньому просторі не має ніяких каналів для своєї кристалізації, руху і випадання змісту в зворотньому порядку, тобто всередину людини. Таку зону розпаду соціальних зв’язків ми чітко маємо в радянській історії, починаючи з 1917 року: спочатку зона розпаду була в Петербурзі, а потім відразу, миттєво йде лавина наслідків, все розширюється, потім — весь простір Радянського Союзу охопила зона розпаду громадських зв’язків, соціальних зв’язків, тобто зона відсутності суспільства. Я стверджую, що в 1917 році відбулося колективне самогубство суспільства і державності. Це максимально розрізане суспільство, порожній простір (на відміну від щільного), де мінімум або майже немає точок, в яких зусилля моє зав’язувалося б і штовхало б мене на піднесення мене самого наді мною самим і на оволодіння собою”[12]
І ось коли витягають стержні командно-адміністративної системи, це желе стає доступним любим, довільним і примхливим впливам, які переслідують такі ж довільні, іноді протилежні за змістом цілі. У відносинах релігійних організацій з державою це особливо проявилось, оскільки тут безпосередньо задіяна Конституція, її стаття 35. Це діє як просте положення, прямо з шкільних підручників — закони тільки регулюють суспільні відносини і ніколи не можуть їх створити. Тобто законам завжди передували суспільні відносини, які на початках утворювались і потім вже, для свого регулювання, потребували законів. І тому, оскільки у нас не існувало тих відносин, які ті імпортовані закони мають регулювати, тексти законів стають фейками, мертвими законами, в тому числі і основні, такі як Конституція. Так от, в 1991 році, коли приймали базовий релігійний закон, у нас не було “живих” релігійних організацій, церков, у нас були нульові відносини тих організацій з державою і, відповідно, у нас імітаційне відділення держави від церкви і імітаційна відповідна стаття Конституції.
В цій соціальній пустоті, з перших років після розпаду СРСР сталось так, що на державно-церковні відносини накладається проект пошуку української національної ідеї, орієнтованої найчастіше на «державницькі» цінності, на намагання негайно, зразу і сьогодні, мати українську державу. І тут стали діяти два фактори, які поза і над немічними тими відносинами, стали своєрідними їх замінниками, сурогатом. Перший — це те, що радянський режим по своїй природі був ідеологічним, який не тільки привик розглядати любу релігію перш за все як ідеологію, але і силою насаджував цю привичку на всій території країни. Після розпаду радянського режиму і в умовах ідеологічного вакууму таке відношення до релігії продовжувало залишатись пануючим і по сьогодні. По філософському визначенню ідеологія – це сукупність уявлень які служать для того, щоб з’єднувати людей разом в ті чи інші соціальні структури. Тобто на першому плані як результат ідеології є організація, яка утворена цими уявленнями. І постільки для режиму релігія була ворожою, антирадянською ідеологією, для потреб практичної боротьби складний феномен релігії був редуційований до поняття релігійної громади чи організації як свого роду мінімального осередку релігії. І в подальшому вся серія репресивних мір держави по відношенню до релігії здійснювалась саме через фізичне знищення любих організаційних форм тієї чи іншої релігії. Втім такий редукційний досвід має свою історію і теорію – досить назвати роботи Гегеля, Фейєрбаха, не кажучи вже про послідні узагальнення Дюркгейма і Вебера.
Сучасний законодавець, поставивши за мету будувати взаємовідносини з релігією чи навіть просто описати кордон чи межу в суспільстві які названі конституційним принципом відділення держави від церкви, послуговується цією уже готовою редуційованою формою. Зрозуміло, що саме реалізація прагнення встановити взаємовідносини з релігією можливе тільки за посередництвом релігійних організацій, у випадку відсутності яких держава просто не може себе усвідомити в якості суб’єкту будь якого відношення до релігії взагалі. В продовження цієї редукції, спонтанно сформувалася бюрократична термінологія, в якій релігія описувалася і регулювалася органами влади і місцевою адміністрацією. У центрі цієї термінології, застосовуваної до всіх без винятку релігій, виявилося світське право. Легкість з якою світське право перейшло свої межі може також свідчити і про штучність нашої правової системи. Так релігійні організації ставали складовими громадянського суспільства, громадськими організаціями, що надають послуги населенню. Тут вельми важливо пам’ятати, що самі релігії найчастіше користуються нав’язаним їм чужою і нерелігійною мовою державної влади і пов’язаною з нею наукою в описі релігіями самих себе. Останнє може іноді доходити до абсурду — як, наприклад, в офіційних документах церков, автори чи перекладачі яких ні в найменшій мірі не усвідомлюють, що говорять і пишуть про свою релігію на мові, несумісній по змісту і вираженню з мовою їх релігій і яка немає ніякого релігійного сенсу, тобто не є пов’язаною ні з даною релігійної традицією, ні, найменше, з міфологією і догматикою даної релігії. Разом з тим слід вказати, що феноменологія фактів і явищ релігії, описуваних на такого роду нерелігійних мовах, показує неповноту (у кращому випадку) і помилковість (а часом і безглуздість ) таких описів не тільки з точки зору описуваних релігій, але і з точки зору нехай самого елементарного наукового підходу. Вже тільки звідси прямо випливає необхідність більш ретельного феноменологічного аналізу такого роду термінів і понять. Такі описи виникають при спілкуванні, самостійному чи вимушеному, з органами влади і найчастіше авторами їх стають юридичні служби церков. В церковних документах появляються терміни «бухгалтерський і податковий облік», «юридичні особи», «право власності», «цивільний статут парафії». Самими крайніми випадками таких ситуацій є випадки, коли релігійні організації судяться за майно при зміні свого підпорядкування і звертаються до світського суду. Сама форма позовної заяви і процесуальне право змушує священників і мирян описувати життя парафії в текстах позовів виключно в термінах світського права і це особливо контрастує з тим, що фактично суть конфлікту духовна і сам конфлікт неможливо вирішити правовими методами.
Другим фактором стали вже реальні суспільні відносини, які почали складатись на нашій території післі розвалу СРСР. Якщо на сайті Верховної Ради відкрити відмінений тест Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» чи прийнятий на його відміну Податковий кодекс України то можна побачити велетенський список всіх змін до них, який передує самому тексту нормативних актів. З першого дня утворення країни майже все працездатне населення припинило платити податки або включилось в пошуки методів уникнення оподаткування і ці списки змін є хронікою безперервної, безкровної війни яка триває і по сьогоднішній день. З механічним розпадом утворення, яке називалось абревіатурою СРСР, частини які утворились, в глибині продовжували жити по тих же правилах, які підтримували життя попереднього утворення. Точніше буде сказати підтримували життя без внутрішніх правил, оскільки попереднє утворення жило без правил, винятково на централізованому управлінні. Звичайно ці відокремлені частини, проголосивши свою незалежність, приймали конституції і закони переписані чи скалькульовані з високих західних зразків. Проте зразу і паралельно цій побудові, в умовах відсутності централізованого управління в пострадянських країнах почалися процеси утворення самоорганізованих форм примітивного виживання населення. Одним з напрямків цього процесу і було те уникнення оподаткування. Тобто почала зароджуватись тіньова економіка, найбільшою частиною обороту якої є вклад від несплати податків. Сам термін «тіньова економіка» запозичений на Заході, проте в наших реаліях це явище має дещо інші особливості. Якщо там цим терміном характеризують господарську діяльність, яка розвивається поза державним обліком і контролем і протистоїть «законній» економіці яка проходить по установленим правилам, в наших умовах тіньова економіка не тільки протистоїть економіці «формальній» але в основному тільки в послідній і існує, виступаючи природнім і закономірним наслідком легальних, законних статусів суб’єктів права. Тобто крім простих і примітивних спроб укривання доходів від податків, іде безперервний процес тінізації доходів з використанням прийнятих законів і нормативних актів, участь в якому бере майже все працездатне населення. Ми показали світу масове використання небачених форм переписаних у них законів, у нас стали основними, рідкісні у них, розвиток таких галузей права як боротьба з фіктивним підприємництвом, боротьба зі зловживання правом, виявлення удаваних правочинів. Результатом і доказом таких реальних суспільних відносин є і форма існування таких базових законів, як минулий Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» чи сучасний Податковий кодекс. З першого дня їх прийняття йшов і іде безперервний процес внесення змін в тексти, ціль яких поставити перепони всім реальним і гіпотетичним способам легального використання положень актів для тінізації доходів, способам пошуків і використання шляхів уникнення оподаткування.
Далі звернемо увагу, що реальні правочини є основою цивілізованого цивільного права. Саме реальні правочини, які потім вбираються в «одяг» юридичних формулювань і понять цивільних законів і цивільних кодексів. У нашому ж випадку наша реальна машинерія фіктивних і удаваних правочинів, в силу нашого реального суспільного договору, деформує і нищить запозичене західне цивільне право. Ці фіктивні і удавані правочини використовуються для прикриття реально задуманого і проведеного правочину з метою платити меншу кількість чи об’єм податків чим у випадку фіксування реального правочину. Серед іншого, такими правочинами стали утворення об’єднань громадян-юридичних осіб, під вивіскою яких велась господарська, підприємницька діяльності і таким чином можна було отримати пільги в оподаткуванні чи зменшити об’єм податків. Сама правова система любої країни має достатньо засобів для боротьби з такими псевдоопераціями, але очевидно масштаб цього способу уникнення оподаткування, участь в ньому висококваліфікованих і професійних юристів а також нагальна необхідність після розпаду СРСР в нових умовах утримувати велетенські бюджетні апарати, подвигала нові влади в країнах СНГ на пошуки нових, законних чи законоподібних засобів. Очевидно саме така була мета у авторів Модельного Цивільного кодексу для країн-учасників СНГ. Модельний Цивільний кодекс був прийнятий в 1994 році Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасників СНГ і став використовуватись як базовий при прийнятті національних цивільних кодексів. Згідно положень Модельного ЦК в цих країнах, в тому числі і на Україні, приймалася і регулювалась одна форма існування юридичних осіб і цією формою була юридична особа-підприємство. А оскільки держава має право контролювати тільки фінансову діяльність юридичних осіб які є суб’єктами господарської діяльності, то таким чином, з метою якось поставити бар’єр цьому розвитку тіньової економіки, під державний контроль попали крім підприємств і всі громадські утворення. Очевидно те, що такі засоби порушують презумпцію невинуватості і право власності громадян, що об’єднались в громаду, відчувалось. Втім логіка реальних відносин держави і громадян творила своє право і те, що здавалось би приймалось тимчасово для подолання якихось негативів в економіці, на угоду поточному моменту — з часом відливалось в бронзі і прививалось потворними наростами на цивільному праві, на цивільних кодексах.
Так за цією логікою релігійні організації стали юридичними особами-підприємствами.
Продовжуючи тезу про перехід світським право свої межі, про штучність нашої правової системи зазначимо, що взаємне визнання автономного існування держави і церкви, визнання окремого і незалежного існування світського і канонічного права походить від різниці за своєю природою сфер діяльності церкви і сучасної держави. Ці сфери настільки різняться а самі канонічне і світське право настільки різні суспільні явища, що їх самостійне живе існування само убезпечує їх від любих спроб творити якісь гібридні суміші, від спроб методами чи описами з однієї сфери регулювати чи описувати явища і події в другій сфері. Такі спроби однаково руйнівні для обох сфер а особливо неприйнятні для світського, в нашому випадку цивільного, права. Оскільки і Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації» і Цивільний кодекс України стали відносити порядок утворення релігійних організацій-юридичних осіб виключно до цивільного права і називають відносини віруючих всередині організації цивільно-правовими, покажемо як порушуються самі основи цивільного права. Це не важко, досить відкрити любий підручник з цивільного права. Так же як і існують декларовані права в Конституції, в цивільному праві існує і діє принцип що в основі цивільних правовідносин, які регулюються цивільним правом, лежать дії в яких проявляється воля вільних суб’єктів — фізичних і юридичних осіб. В основі цивільного права лежить головний фундамент — автономія волі учасників приватноправових відносин, тобто їхній вільний розсуд щодо того, чи вступати їм у майновий оборот, з яким саме контрагентом і на яких умовах. Такі рішення учасники ухвалюють вільно, зі своєї ініціативи, на свій ризик і під власну майнову відповідальність. Вони також самі вирішують, чи здійснювати приналежні їм права. Ці дії називаються юридичними фактами і з цими фактами, як фактами реальної дійсності, чинні закони й інші правові акти зв’язують виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків, тобто правовідносин. Так от, в нашому випадку, дієздатні віруючі громадяни, що об’єдналися в релігійну організацію, не ставили мету створити юридичну особу приватного права. Вони не ставили метою створити громадську організацію, яка буде представляти й захищати їхні інтереси, надавати послуги або сприяти спільному сповіданню й поширенню віри. Більше того, у більшості випадків, по їхньому глибокому переконанню, не вони її створювали й називати їх «засновниками» це принаймні святотатство. Об’єднавши майно, вони не ставили мети створити нову приватну власність. І от, за таких обставин, всупереч реальному волевиявленню громадян, законодавець намагається назвати цивільними правовідносинами відносини, у яких немає юридичних фактів, з якими цивільне право зв’язує виникнення самих цивільних правовідносин. Також стає зрозумілим, що і наше світське право, в даному випадку цивільне, немає тих правових джерел, тих справжніх відносин між громадянами, які роблять це право “живим”. Тобто таким, при якому реальна течія подій в житті цього права унеможливлює поширення його на такі неправові явища як духовні, релігійні, сімейні союзи. Знехтувавши волею громадян-віруючих і порахувавши їх недієздатними чи неповнолітніми дітьми, такими, яким не можна довірити таку тонку справу як самостійне користування своїми конституційними правами, український законодавець створив в законодавчому полі своєрідну глуху резервацію, в якій намагається регламентувати їх духовне життя і “навчити” як правильно вірити в Бога.
(релігійний закон)
За цих умов спроби прийняти грамотний релігійний закон були приречені з самих початків а сам закон привив патології в українському цивільному праві. Спробуємо продовжити аналіз державно-церковних відносин аналізом положень Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Закон був прийнятий в 1991 році, майже одночасно з російським аналогічним законом, прийнятим в 1990 році. Приймали закони в час краху комуністичної імперії, краху самої комуністичної ідеології, в час гарячкової надії на негайне розтавання з минулим і побудову спільноти на нових ідеалах. Не випадково тому український закон в статті 1 «Завдання Закону» зазначав, що завданням цього Закону є «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви». Уже в проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» записано про завдання «остаточно подолати негативні наслідки державної політики войовничого атеїзму». Створюється враження, що у розумінні законодавця це не разова міра, а своєрідне завдання для держави, програма на роки яку держава буде виконувати збільшенням проценту громадян, охоплених тою чи іншою конфесією. Все це свідчить про ту ж утопічність, з якою ще зовсім недавно будувалось світле комуністичне майбутнє. Утопічність, згідно якої писаним законом можна досягнути любих змін у суспільстві. Результатом цього є своєрідна крайність, перебудівна наївність згідно якої можна зробити з нашої попередньої історії «пусту сторінку» і все почати з нуля. Для цього досить на риторичному рівні відректися від цієї історії, проклясти її, замінити всі негативні знаки на позитивні. І ось уже чиновник, який ще недавно ганявся по селу за колядою, сам ходить з нею, лектори з атеїзму стають релігієзнавцями, нормативний акт, який призначений регулювати відносини з релігійними організаціями, приймається шляхом механічної заміни статей попереднього положення, зміст яких містив заборону, на протилежні за змістом дозволи.
Визначимо основні моменти Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», розбір яких зробимо. А саме:
— закон визначив місце релігійних організацій в структурі суспільства;
— закон надав релігійним організаціям право набувати статусу юридичних осіб;
— закон визначив релігійні організації суб’єктами права власності;
Чи дійсно входило в наміри законодавця визначити місце релігійних організацій в структурі суспільства чи це сталось спонтанно – сказати важко. Приймаючи базовий закон, який регулює відносини держави з релігійними організаціями, необхідно було надати визначення терміну «релігійна організація», цей термін повинен також містити мету створення організації і логіка законодавця тут виглядає таким чином.
Перераховані в Конституції індивідуальні права і свободи мають своєрідне продовження, яке випливає з реалізації цих прав. Реалізуватись ці права можуть як індивідуально так і колективно і відповідно до цього, для захисту і реалізації своїх індивідуальних прав і свобод, громадяни об’єднуються в спільноти – громадські організації і партії. І виходячи з того, що серед індивідуальних прав і свобод громадянина є право на свободу совісті і віросповідання яке, в свою чергу, дозволяє громадянам об’єднуватись для колективної реалізації цього права, релігійні організації стали саме такими об’єднаннями і були прирівняні до громадських організацій. Так релігійні організації зайняли місце в структурі суспільства відведене для громадських організацій.
Початкове лаконічне визначення з Постанови ВЦИК Ради народних комісарів РСФСР від 8.04.29р. «Про релігійні об’єднання», яке визначало релігійну спілку як місцеве об’єднання віруючих громадян, об’єднаних для задоволення своїх релігійних потреб, майже дослівно повторилось в перебудованому Законі СРСР від 1.10.90р. «Про свободу совісті і релігійні організації». Після розпаду СРСР Закон уже Російської Федерації від 25.10.90р. «Про свободу віросповідування» в статі 4 зазначає, що цей закон визначає діяльність громадських організацій, створених з метою реалізації права на свободу віросповідання і відносить туди релігійні і атеїстичні громадські об’єднання. Прийнятий на заміну Федеральний закон РФ від 26.09.97р. «Про свободу совісті і релігійні об’єднання» вилучає анекдотичну прив’язку до релігійних організацій атеїстичних, повертається до лаконізму Постанови від 8.04.29р. і визнає релігійними організаціями добровільні об’єднання що утворені «в цілях спільного сповідання і поширення віри». Паралельно з цими визначеннями, існує визначення в Цивільному кодексі РФ, який теж об’єднує громадські і релігійні організації але вже за спільністю мети, сформульованої дещо по іншому. В статті 117 ЦК РФ зазначено: «Громадськими і релігійними організаціями(об’єднаннями) признаються добровільні об’єднання громадян, які об’єднались в установленому порядку для задоволення духовних або нематеріальних потреб». До цього визначення ми ще повернемося.
Український базовий закон в статті 7 визначає мету створення релігійних організацій як «задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру»
Ця строкатість у визначенні мети створює враження, що законодавці намагались, виходячи з мети організації, класифікувати релігійні організації але уже серед громадських. Створюючи громадську організацію, громадяни самостійно визначають мету організації, виходячи з того, навколо реалізації якої свободи чи відстоювання якого інтересу згуртувало їх. Діапазон тут широкий – від захисту прав меншин до збирання марок чи якихось метеликів. Звернемо також увагу на різницю, яку вкладає в поняття свободи Церква і світське право.
«У Церкві не можна говорити про свободу, випускаючи з уваги зв’язок віри. Встановлений церковний порядок і свобода мають за мету дати можливість слову і таїнству у вірі автентично і повно передавати участь у Божому бутті» [8, с.39]
Тобто свобода у релігійному змісті є поняттям яке стосується скоріше буття ніж дії. Звідси, такі дії як боротьба за свободу чи захист свобод — це дії які характеризують світське поняття свободи. З точки зору віруючого є різниця між «звільнити» і «емансипувати» чи боротися за свободу: звільнити можна тільки себе, але емансипувати чи боротися за свободу можна тільки другого.
Очевидно, що з точки зору держави, віруючим громадянам не можна довірити самостійно визначати мету своєї «громадської» організації. Як державний чиновник зможе провести реєстрацію громадської організації, яка ставить за мету такі «безглузді» цілі як, наприклад, «зв’язок між Богом і людською совістю» чи «реалізацію спасіння»? І чому немає термінів реалізації мети і не перераховані ознаки виконання цих цілей?
Як може Церква відноситись до такого зрівняння релігійних і громадських організацій?
Безперечно, що реалізуючи право на свободу совісті і віросповідання, громадяни можуть створювати організації що ставлять за мету захист прав віруючих, захист і пропаганду християнських чеснот і навіть будуть вживати в текстах засновницьких документів релігійні терміни чи символіку. Проте такі об’єднання не є релігійними організаціями. Сама Церква наголошує, що різниця між громадською спільнотою і релігійною в тому, що у громадській спільноти є лише зовнішні, відносні і тимчасові задачі і цілі.
«…Церква існує не на основі людського, а Божого рішення…» [8, с.41]
«…Церква є таїнственним, а тому одночасно видимим і невидимим, внутрішнім єднанням з Богом і людьми…Церква не є простою формою людської спільноти, подібною на інші: вона становить одну комплексну реальність, в якій поєднуються людський і Божий елементи…» [8, с.42]
Які наслідки віднесення релігійних громад до громадських організацій?
Крім розподілу конституційних прав залежно від реалізації на індивідуальні і колективні, цитований вже підручник з конституційного права наводить класифікацію прав і свобод за змістом, що ділить їх на особисті права і свободи і політичні права і свободи. Політичні права і свободи — це права які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає як громадянин держави. Ці права і свободи пов’язані з участю в суспільному житті, в управлінні державою. До політичних прав і свобод належить і право об’єднуватись в політичні партії і громадські організації. Підручник конституційного права підкреслює що це важливе право, яке безпосередньо стосується участі громадян в управлінні справами держави, гарантує право і свободу громадян об’єднуватись у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.
Гарантія цих прав і свобод передбачає, що законодавчими актами регламентується порядок їх створення та діяльності. Відповідно до цього, однотипно, Закон України «Про політичні партії» від 5.04.01р. регламентує порядок створення політичних партій, Закон України «Про об’єднання громадян» від 16.06.92р. регламентує порядок створення громадських організації і відповідно Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.91р. регламентує порядок створення релігійних організацій.
Цим самим було проігноровано зміст другої частини ст.35 Конституції України. Як вже зазначалось, зміст цієї частини, крім ствердження невтручання і незалежності держави і церкви, має другий, важливіший аспект – признання автономії релігійних конфесій. Причому принцип невтручання і незалежності є додатковий і залежний до принципу автономності. Наводячи, як приклад, зміст і тлумачення статей 7 і 8 Конституції Італії, автори книги з порівняльного церковного права зазначають, що зміст автономії означає право релігійних конфесій створювати свої організації згідно своїм статутам. Там же зазначено, знову ж з посиланням на Конституцію Італії, що ті норми церкви, релігійних конфесій, які стають діючими всередині державної структури, повинні рахуватись джерелами релігійного права Італії. Під релігійним правом автори розуміють комплекс норм, які всередині державного устрою регламентують релігійний феномен, відносини між державами і релігійними конфесіями. [13]
Ігнорування цього принципу привело до того, що держава нормативними актами намагається регулювати суспільні відносини, які вже ефективно врегульовані недержавним, канонічним правом. Внаслідок цього виникли мертві положення, статті, блоки а і іноді цілі нормативні акти, якими не користуються як релігійні організації, так іноді і державні органи. В кращому випадку організації уступають, механічно і безглуздо виконують приписи таких нормативів, продовжуючи своє подальше життя згідно своїх внутрішніх установ.
Це є складне, на законодавчому рівні втручання в діяльність релігійних організацій, яке зовнішньо проходить безслідно. Втім наслідки звичайно є. Крім безладу в головах і душах (чи не є таке втручання також і наслідком цього безладу?), таке втручання завдає шкоди церковному, канонічному, праву і, що особливо разюче зважаючи на довго тривалість такого стану речей, суперечить і завдає шкоди самому державному праву.
Доречною тут буде цитата з роздумів про Церкву Анрі де Любака:
«…до низки помилок і спотворень, що виникли протягом минулих сторіч і спричинили стільки розколів, викликали стільки запеклих суперечок, конфліктів і заворушень, і що й далі приносять руйнівні плоди, додались інші, майже невловимі, що часом непомітно захитують навіть релігійну свідомість тих, хто аж ніяк не схильні до розколу чи будь-якої з відомих єресей…Таку саму природу мають певне змішання та підміна понять, схильність до спрощень, яких не вдається цілковито уникнути сучасній апологетиці; завдяки ним Церква здається заснованою на людських принципах, їй приписують суто людські цілі, її пояснюють, вдаючись до суто людських аналогій…» [5, с.18 ]
Якими в уяві законодавця є релігійні організації-юридичні особи?
Розуміння цього нам дає вже цитоване місце з Цивільного кодексу РФ, яке хоч і не має відповідників в Цивільному кодексі України, але відображає спільну позицію, своєрідне розуміння природи Церкви і релігійних організацій законодавцями обох країн. Процитуємо ще раз, на мові оригіналу.
Статтят 117 Цивільного кодексу РФ: «Общественными и религиозными организациями (объединениями) признаются добровольные объединения граждан, в установленном законом порядке объединившехся для удовлетворения духовных или нематериальных потребностей».
Термін «релігійні потреби» вживається в базовому Законі України ««Про свободу совісті та релігійні організації» а також в послідньому проекті нової редакції Закону України ««Про свободу совісті та релігійні організації», який розроблявся Держкомнацрелігії та подавався до Кабінету Міністрів України у листопаді 2010 року.
Визначення терміну «потреби» в Цивільному кодексі немає і для розуміння того, що вкладено в цей термін, можна звернутися до підручників по психології чи економічного словника. В підручниках по психології ми знайдемо, що людська потреба – це напружено активно-спонукальний стан індивіда, створюваний випробовуваним ним недостатком в об’єктах, необхідних для його існування і розвитку. Потреба виникає в силу нестатку, потреби різноманітні, тому що людина живе і діє у світі людських відносин і об’єктів. Навряд чи станемо ми прагнення спілкування з Богом ставити в один ряд з потребами, які виникають в світі людських відносин, об’єктів і бажань. Спілкування з Богом можна також назвати духовною потребою але різниця між нею і духовними потребами, визначення яких наводять підручники з психологія така ж, як різниця між ходінням в театр чи на виставку і відвідуванням храму.
В економічному словнику читаємо: « потребности — это одна из фундаментальных категорий теоретической и прикладной экономики. Это виды продукции, товаров; услуг, вещей, в которых нуждаются люди, которые они желают, стремятся иметь и потреблять, использовать. К потребностям относят не только то, что приносит пользу, крайне необходимо для жизни, но и реальные запросы на предметы, которые могут оказаться вредными для здоровья, но потребляются людьми в силу сложившихся привычек и получаемого удовольствия, удовлетворения. Потребности разделяются на биологические и социальные, последние обусловлены общественной природой человека. Кроме того, различают насыщаемые, имеющие четкий предел, и ненасыщаемые потребности, стремление удовлетворить» [14]
Перекладаючи і застосовуючи ці визначення до термінології цивільного права, законодавець конструює термін «релігійні потреби», прирівнює їх до духовних або нематеріальних потреб і реалізує для релігійних організацій схему описану в ст.901 Цивільного кодексу. Для кращого розуміння деталізуємо цю схему.
Духовні або нематеріальні потреби у розумінні вищенаведених визначень і у розумінні цивільного права – це потреби які задовольняються споживанням нематеріальних благ що є об’єктами цивільного права. Всі об’єкти цивільного права мають визначення в цивільному праві, в Цивільному кодексі України ці визначення містяться в статтях 177 і 199. Об’єкти цивільних прав діляться на речі, майно, цінні папери і нематеріальні блага. Ті об’єкти цивільних прав, які можуть вироблятися і споживатися називаються матеріальними (речі, майно, цінні папери), ті об’єкти цивільних прав, які можуть споживатися тільки під час надання послуги — називаються нематеріальними або духовними. Наведемо визначення терміну «послуги». Згідно коментаря до Цивільного кодексу України послуга – «це дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому» або «діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб, обслуговування».
І тоді, знову ж таки у розумінні законодавця, релігійна організація яка визначена в ст.7 Закону України ««Про свободу совісті та релігійні організації» — це громадська організація-юридична особа, яка пройшла реєстрацію згідно законодавства, суб’єкт господарської діяльності який, для задоволення релігійних потреб, надає послуги замовникам-віруючим, що споживаються в процесі певної дії або здійснення певної діяльності і які мають ціну або ціну можна встановити.
Уточнимо, пройшла реєстрацію як суб’єкт господарської діяльності не в силу бажання чи волі засновників або членів організації а в силу того, що іншого механізму реєстрації в країні не існує. І справа не в недосконалому реєстраційному законі, який необхідно змінити. Реєстраційний закон є частиною цивільного права і створений у відповідності до нового Цивільного кодексу, прийнятого в 2003р. Саме в новому Цивільному кодексі були завершене те розуміння законодавцем природи релігійної організації, Церкви, яке приведене вище і цим самим продовжилось, стало найбільш значущим і досягло своєї кульмінації втручання у діяльність релігійної громади. Найбільш значуще через вагомість такого нормативного акту як Цивільний кодекс, який ще називають «другою Конституцією».
(релігійні організації як юридичні особи)
Проблема юридичної особи є однією з самих вивчених і одночасно з тим – найбільш дискусійною в літературі. Законодавство різних країн по різному вирішують цю проблему, проте можемо виділити загальну рису. В країнах з усталеними правовими традиціями, еволюція яких не переривалась катастрофічними соціальними експериментами, використовується метод нормативного(формального) регулювання, при якому не закріплюються універсальні признаки юридичної особи, а тільки вказується на тип організації, які володіють цим статусом. При цьому юридична особа є як би універсальною формою, «дужками», які охоплюють різноманітні людські об’єднання і, як стверджують деякі дослідники, юридична особа це не вид суб’єкта права, а союзна властивість, якою наділяється законодавцем та чи інша спільнота. Законодавець має перед собою сформований, готовий результат правоутворення, процесу поступового визрівання правових форм. Він їх не винаходить, а знаходить в правовій реальності. Закріплена в законі форма правової життєдіяльності є результатом функціонування всієї системи правопорядку.
На відміну від цього, законодавства країн бувшого СРСР, в тому числі і Україна, при вирішенні проблеми юридичної особи взяли за основу Модельний Цивільний кодекс для країн-учасників СНГ. Модельний Цивільний кодекс був прийнятий в 1994 році Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасників СНГ і став використовуватись як базовий при прийнятті національних Цивільних кодексів. Згідно положень Модельного ЦК в цих країнах, для отримання статусу юридичної особи, організація повинна відповідати ознакам юридичної особи і бути названою юридичною особою Цивільним кодексом або іншим законодавчим актом.
Для порівняння візьмемо право сусідньої країни – в Польщі для визнання за організацією статусу юридичної особи достатньо тільки другого критерію. Загальні приписи Цивільного кодексу Польщі не містять якої-небудь стандартної схеми регулювання, яка б відносилась до всіх юридичних осіб. Більш того, ЦК Польщі не складає самостійної основи для створення окремих видів юридичних осіб. Стаття 35 ЦК визначає: «Створення, структура і ліквідація юридичних осіб визначають відповідні приписи; у випадках і об’ємах, передбачених цими приписами, організація і спосіб діяльності юридичної особи регулюється також і її статутом». [15, с.9] Це навіть де що нагадує положення з старого Цивільного кодексу УРСР, прийнятого в 1963 році, стаття 28 якого зазначала що громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їх статутом.
Новий Цивільний кодекс вводить нову класифікацію юридичних осіб, поділивши їх на юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права.
Всі громадські утворення, в тому числі і релігійні організації, віднесені до юридичних осіб приватного права. Юридичні особи приватного права виникають на основі приватної автономії засновників і це насамперед стійке об’єднання осіб, які мають спільний інтерес у досягненні визначених цілей на основі концентрації певного майна цих осіб, що відокремлюється від них і стає майном створеної організації.
Формуючи Цивільний кодекс, законодавець опирався на реалістичні теорії юридичної особи. Суть цього теоретичного напряму зводиться до того, що природу юридичної особи вбачають не в фікції правового мислення, а в реальності її існування. Причому реальність розуміють не у фізичному значенні, а в особливому — юридичному…..
Різні статті нового ЦК дають ознаки юридичної особи і сукупно юридичною особою буде організація, що створена і зареєстрована у встановленому законом порядку і яка має такі ознаки як майнову відокремленість, самостійну майнову відповідальність, участь у цивільному обороті та в судових органах. ЦК встановлює вичерпний перелік форм юридичних осіб приватного права. Відповідно до шляхів створення (об’єднання осіб та майна, об’єднання осіб, об’єднання майна) юридичні особи приватного права можуть набувати форми товариства або установи. В свою чергу згідно ст.84 і ст.85 товариства діляться на підприємницькі і непідприємницькі і різниця між ними тільки в залежності від використання прибутку. Всі громадські організації, в тому числі і релігійні, віднесли до непідприємницьких товариств. Оскільки законодавець при визначенні товариств послуговується ще терміном «господарські товариства», використовуючи Закон України «Про господарські товариства» сформуємо чергове визначення законодавцем релігійної організації – це організація, створена на засадах угоди громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку без права його наступного розподілу між цими громадянами. Неважко зрозуміти, що при такому визначенні всі громадські утворення-юридичні особи відсутні в класифікації, яку ввів новий ЦК і визначенню непідприємницькі товариства можуть відповідати тільки підприємства, утворені громадськими об’єднаннями, в тому числі і релігійними організаціями і нова імперативна класифікація юридичних осіб одіває на всі громадські утворення організаційну-правову форму, яка їх спотворює. Продовжуючи тему кваліфікації юридичних осіб, необхідно звернути увагу на п.3 ст. 3 Господарського кодексу, де наведене визначення юридичних осіб, які не є господарськими організаціями: “Діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямовану на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання, є господарчим забезпеченням негосподарюючих суб’єктів “. Важко зрозуміти, які юридичні особи в Цивільному Кодексі співвідносяться з терміном “негосподарюючі суб’єкти” з Господарського кодексу, проте він в найбільшій мірі міг би підходить до релігійних організацій, врешті і до всіх громадських об’єднань.
Звернемо детальнішу увагу на визначення и ознаки юридичної особи що наведені в Цивільному кодексі.
В цивільному праві терміни «організація», «організаційна єдність», які містяться у визначення – це є єдине ціле зі своєю внутрішньою структурою, яке забезпечується цивільним правом при відносинах засновників чи учасників організації, трудовим правом при відносинах з робітниками організації, адміністративним правом при контролі держави за діяльністю організації. Формальним виявом організаційної єдності є установчі документи – статут чи засновницький договір. По своїй суті статут — це локальний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус юридичної особи на підставі якого вона діє; засновницький (установчий) договір – консенсуальний цивільно-правовий договір що регулює відносини між засновниками у процесі створення та діяльності юридичної особи як суб’єкта підприємницької діяльності. Обидва акти є локальними джерелами цивільного права, на основі яких виникають цивільні права та обов’язки. Ці права та обов’язки забезпечуються примусовою силою держави, мають обов’язковий характер як для засновників і уповноважених ними органів, так і для працівників підприємства.
На відміну від цього норми статутів релігійних організацій приймаються на загальних зборах і базуються на Конституції України і на базовому законі, по якому ці організації створюються і на тому що називають церковним правом. Кожна конфесія чи церква має певну систему норм, тобто правил і настанов, які регулюють відносини між віруючими. Зазначимо, що всі релігійні імперативи, їхні нормативні системи основані на ідеї обов’язку покладеного на прихильника конфесії, а не на правах що їх віруючий може мати відповідно до релігійних норм. Ці норми відрізняються від нормативних актів, прийнятих державою чи суб’єктом господарської діяльності тим, що їх рисою є морально-організаційний характер, приймаються вони добровільно, виконуються добровільно, виконання гарантовано тільки взаємною згодою і переконанням один одного і за порушення цих норм передбачена тільки статутна відповідальність.
Поняття «засновник» має різне значення у випадку «засновник підприємства» і «засновник громадського утворення». В громадських утвореннях роль засновників чисто церемоніальна, процедурна. Вони готують і подають легалізуючому органу набір документів і у випадку відмови в легалізації можуть оскаржити її до суду. В подальшому вони нічим не відрізняються від всіх членів об’єднання і по ходу діяльності можуть навіть вийти з об’єднання як члени і одночасно як засновники. Причому об’єднання навіть не замітить і не відчує їх «втрату». Так же як і всіх членів релігійної громади, які живуть статутним життям, у них на основі установчих документів не виникає ніяких цивільних прав та обов’язків. В силу цього жодним учасником релігійної організації не може бути оскаржене в суді рішення загальних зборів організації, не може бути пред’явлена вимога до суду про ліквідацію релігійної організації-юридичної особи так як це записано в п.2 ст.110 Цивільного кодексу.
В громадських утвореннях немає різниці між засновниками і учасниками і законодавство, яке регулює утворення громад, не розрізняє об’єднання засновників(учасників) в громаду чи утворення засновниками(учасниками) громади. На відміну від цього в Цивільному кодексі термін «учасники» стосується товариств, а термін «засновники» — установ. Засновниками чи учасниками юридичних осіб приватного права є фізичні чи юридичні особи які мають корпоративні права, перераховані в ст.116 ЦК. Права засновників громадського утворення визначаються тільки статутом об’єднання, ці права не є корпоративними тому що не гарантуються і не захищаються державою! Те, що майно і прибуток об’єднання не розподіляється між засновниками помилково вважається законодавчою забороною. Закон не забороняє а констатує відсутність можливості такого розподілу в силу відсутності корпоративних прав які в свою чергу відсутні через то, що статут об’єднання не є локальним нормативно-правовим актом. Також в силу правової природи статуту існуючий закон про об’єднання громадян, профспілковий закон, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» в ст.19 також не забороняють, а констатують неможливість таким організаціям самостійно займатись підприємницькою діяльністю. Майно таких організацій непридатне для повноцінного цивільного обороту. Для цього необхідно виділити частину майна, розробити для нього цивільний статут, зареєструвати згідно реєстраційного закону і пустити це майно з підприємницькою ціллю в оборот. Тому спроба в проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 21 травня 2010 року наділити релігійні громади універсальною правоздатністю і дозволити їм самостійно займатись господарською діяльністю у визначенні Господарського кодексу безглузді.
Втім якщо ми візьмемо церковне право християнських конфесій, ми не знайдемо там ні терміну «засновники» ні механізму утворення любої релігійної організації з участю «засновників», який наведений у базовому законі. Саме цей механізм утворення відноситься до одного тих безглуздих приписів, які релігійні організації відтворюють, іноді навіть цитують в канонічних документах, не вкладаючи в нього ніякого змісту. Втім зміст є і він досить шкідливий для відносин держави і релігійних організацій. Оскільки роль засновників і статуту-договору є основною при утворенні господарських товариств, відтворивши цей механізм реєстрації з участю засновників у релігійному базовому законі, законодавець прирівняв відносини віруючих у релігійних організаціях до корпоративних відносин засновників і учасників господарського товариства. Науковець В. Піддубна, обґрунтовуючи віднесення релігійних організацій до юридичних осіб приватного права, наводить цитату російського вченого І. Покровського з праці «Основные проблемы гражданского права», опублікованої ще в 1917 році:
«…в значительной степени современный вопрос об отделении церкви от государства, с юридической точки зрения, является не чем иным, как именно вопросом о перенесении всей данной области отношений из сферы права публичного в сферу права частного: удовлетворение религиозных потребностей должно быть предоставлено частным союзам верующих, которые будут регулировать свои отношения путем своих частных соглашений» [16, с.107]
Процитуємо вузівський підручник: «Частные корпорации делятся на две группы: непредпринимательские и предпринимательские. Непредпринимательскими корпорациями считаются религиозные организации, корпорации в области образования (школы, колледжи, университеты и т. п.), благотворительные фонды. Они не преследуют целей получения прибыли, а если имеют прибыль, то обращают ее для достижения цели, которая определялась в качестве основной при создании непредпринимательской корпорации.» [17, с.131]
Як бачимо, це не є «заслугою» чи відкриттям тільки вітчизняного законодавця. Ця своєрідна духовна сліпота має багаторічну історію, походить від поверхневої схожості як термінів так і будови різних асоціацій в Церкві і державі і її сліди можна знайти в наукових статтях, підручниках права. Сама ж схожість йде від того, що термін «корпорація», як і багато інших слів, які використовуються для визначення цього терміна і застосованих до нього норм, був взятий церковним правом з римського права, застосовувався Церквою до різних асоціацій як всередині Церкви так і в державі. В подальшому, при утворенні світського права, корпоративні правовідношення стали «різновидом цивільного зобов’язального правовідношення, яке реалізується виконанням зобов’язаною стороною покладених на неї обов’язків» [18, с.157 ]. В Церкві «корпорація» це в першу чергу духовне об’єднання.
(реєстрація релігійних організацій)
Наступним нормативним актом, який має відношення до релігійних організацій і який розглянемо – Закон Украйни «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» або реєстраційний закон. Закон був прийнятий в 2003 році і набув чинності 1 липня 2004 року. В історії державно-церковних відносин в Україні сама процедура реєстрації релігійних організацій виділяється в окрему бюрократичну історію, самостійну і незалежну від всієї логіки утворення і розвитку державно-церковних відносин і від завдань релігійного закону, проголошених в його статті 1. Причому навіть, за словами А. Юраша, в нас утворились фахівці у сфері державної реєстрації релігійних організацій[19].
По аналогії з громадськими організації релігійні організації діляться на ті, що мають статус юридичних осіб і такі, що не мають. Таким чином був створений штучний водорозділ між ними, причому поділ може проходити навіть всередині конфесії чи церкви. Підкреслю – штучний, який в реальності не існує. Починаючи відносини з релігійними організаціями, законодавець все ж таки повинен був увімкнути здоровий глузд і зауважити, що є організації, які існували до утворення держави і до прийняття нею якихось порядків реєстрації. Ще на початках в проектах реєстраційного закону переважав здоровий глузд, який диктував законодавцю визначення, за яким “процеси державної реєстрації суб’єктів підприємництва і ліцензування видів господарської діяльності є визначальними складовими легалізації (легітимності) підприємницької діяльності”, ставив мету “подальшого впорядкування державної системи реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності і гармонізації процедур реєстрації з європейським законодавством розроблено принципово новий проект Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності”. Втім в подальшому цей здоровий глузд якось вивітрився…. В першій редакції проект Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, поданий до Верховної Ради 1 серпня 2002 року, мав на меті регулювати лише державну реєстрацію “суб’єктів господарської діяльності” і це поняття, як узагальнююче до всіх юридичних осіб, застосовувалось по всьому тексту проекту. В подальшому процесі прийняття закону термін “суб’єкт господарської діяльності” був замінений на «юридичну особу» і таким простим методом реєстраційну процедуру було уніфіковано. Після того як набрав чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», процедура реєстрації статутів релігійних організацій отримала «подвійний» стандарт, який полягає в тому, що релігійні організації для отримання статусу юридичної особи мають проходити процес реєстрації статуту в двох інстанціях. Ця законодавча колізія криється у ст. 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» де зазначено, що релігійна організація визначається юридичною особою після реєстрації її статуту (положення) та в ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» де зазначається, що релігійні організації набувають статусу юридичної особи після їх державної реєстрації у порядку, встановленим цим Законом. Отже, прийнявши Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» держава ускладнила процес набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи, а саме «затвердженням «подвійної» процедури реєстрації, збільшенням терміну реєстрації та ускладненням процедури внесення змін до статутів (положень), тим самим зробивши крок назад у контексті удосконалення зазначеної процедури. Отже з 2004 р., релігійні організації (як, до речі, і усі інші неприбуткові громадські і благодійні організації, профспілки та інші) змушені були проходити “подвійну” процедуру державної реєстрації – з початку у державному органі у справах релігій, а потім – у державного реєстратора, як і усі суб’єкти підприємницької діяльності. Тобто самостійно реєструють статут (положення) у в два етапи.
Періодично церковні ієрархи, різні експерти, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій піднімають це питання на різних рівнях, закликають державні і законодавчі органи ліквідувати чи спростити цю громіздку і незручну процедуру. Генерувалися різні проекти і шляхи але депутати так і не змогли вирішити проблему “подвійної” реєстрації релігійних організацій, хоча у остаточній редакції реєстраційного закону, схваленого 16.03.2006 р., відповідні механізми було запроваджено щодо громадських і благодійних організацій.
Чим же поянюється “живучість” такої реєстрації? Серед кількох робіт У. Хаварівського виділимо одну, в якій він досліджує реєстрацію та набуття статусу юридичних осіб церквами та релігійними спільнотами в Словацькій Республіці. [20] Порівнюючи ці процедури в Україні і Словацькій Республіці, дослідник мимохідь зауважує, що церкви та релігійні спільноти як цілісності в Словацькій Республіці визнаються особливою категорією юридичних осіб, у яких є особливий правовий статус публічних самоврядних інституцій “sui generis” та інші права. Також важливою відмінністю (порівняно з Україною) щодо порядку утворення нової церкви є те, що у Словацькій Республіці реєструють спочатку церкву як цілісність (центральне релігійне об’єднання), а потім вона реєструє свої структурні підрозділи – юридичні особи, правовий статус яких походить від такої церкви. Тобто, напрошується висновок що, для розуміння місця релігійних організацій в законодавстві Словацької Республіки, необхідно в першу чергу звернути увагу на цивільне право Республіки, на її Цивільний кодекс. На жаль дослідником не було звернено на це увагу що, на мою думку, зменшує практичну цінність цього дослідження. Cпробуємо аналізувати процедуру реєстрації релігійних організацій, виходячи з місця, яке займають релігійні організації в цивільному праві України. А також покажемо, які наслідки для законодавства України мають зміни до релігійного закону, якими намагаються регулювати і реєструвати зміни підпорядкування релігійних громад.
Так от, згідно нашого законодавства, на реєстрацію приходить юридична особа приватного права з статутом, який відповідно до цивільного права визначає її правоздатність. По Цивільному кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд і набуває ті цивільні прав та обов’язки і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. В даному випадку таким установчим документом є статут, який повинен містити відомості про найменування, мету і предмет діяльності юридичної особи, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації юридичної, а також інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми юридичної особи, передбачені законодавством. Це, в основному, і перераховано в ст.12 релігійного закону. Але, крім цього, в статуті релігійної організації повинно бути зазаначено згідно ст. 12 вид релігійної організації, її віросповідну приналежність та місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання. Якщо перше ще можна віднести до найменування юридичної особи, яке та особа повинна мати і яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, про характер її діяльності то на друге, а саме місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання, необхідно окремо звернути увагу. Згідно цивільного права, місце любої юридичної особи в любій організаційній структурі, виникає потім, внаслідок самостійної реалізації юридичною особою своїх прав, укладання різних договорів і кооперацією з іншими юридичними особами. Така інформація ніколи не міститься і не може міститися в статуті юридичної особи. Що тоді має на увазі релігійний закон в цьому випадку? Це стає зрозумілим з наступних статтей релігійного закону. В доповнення до статті 5 релігійного закону, згідно якої держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству, стаття 8 проголошує, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. І от в цьому місці, законодавець починає утворювати гібрид канонічного і світського, в даному випадку цивільного, права. Визнавши, що згідного Цивільного кодексу України релігійні організації є юридичними особами приватного права, законодавець надалі творить релігійним законом гібридні юридичні особи з канонічним статутом, які мають відповідно гібридну правоздатність і для яких твориться гібридна процедура реєстрації. Якщо в цивільному праві юридична особа вільно і самостійно здійснює свої цивільні права, то тут, в релігійному законі, правоздатність і дієздатність її залежить від зазначеного в статуті місця в організаційній структурі релігійного об’єднання.
І от «живучість» цієї двійної процедури викликана інтуїтивним намаганням всіх учасників, які задіяні як в конструюванні цієї процедури так і її використанні, зберегти цю гібридну правоздатність. Звернемо увагу на основну різницю цих двох механізмів. Перша реєстрація, т.з. реєстрація статуту(положення) релігійної організації, прописана в затвердженому Міністерством культури Стандарті надання адміністративної послуги з реєстрації статуту(положення) релігійної організації та змін до нього затвердженому Міністерством культури наказом № 366 від 18.04.2012 а також в стандартах надання цієї ж адміністративної послуги, які розробляє кожна облдержадміністрація. Всі ці стандарти містять положення, згідно якого «у разі якщо релігійний центр (управління) входить до складу чи визнає (декларує) у будь-якій формі підлеглість у канонічних, організаційних, інших питаннях будь-яким іншим діючим в Україні чи за її межами релігійним організаціям, для реєстрації статуту (положення) цього релігійного центру (управління) додатково подається документ, що підтверджує визнання такою релігійною організацією підлеглості їй новоутвореного релігійного центру (управління), або документ, який підтверджує, що новоутворений релігійний центр (управління) входить до складу такої релігійної організації». Суть цього положення в тому, що релігійні об’єднання чи церкви, до того як пройде реєстрація статуту громади що входить в об’єднання чи церкву, можуть використати свій власний механізм утворення громади. Механізм, який регулюється внутрішніми настановами релігійного об’єднання чи канонічним правом церкви. І тоді «документ підлеглості», який подається на реєстрацію статуту, доказує що громада утворена і діє згідно внутрішніх настанов об’єднання чи канонічного права церкви. Уже при другій реєстрації, коли громада проходить процедуру входження до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, такі «документи підлеглості» недопустимі. Процедура входження регламентована Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», сам закон є частиною цивільного права і по цивільному праву юридичні особи є абсолютно вільними і на їх утворення, діяльність чи ліквідацію не може впливати воля інших фізичних чи юридичних осіб. Тобто сам механізм «подвійної реєстрації» є своєрідною запобіжною прокладкою, яка запобігає недопустимому зіткненню світського і канонічного права, конкуренції їх норм. Чисте і пряме використання тільки норм цивільного права знищить реальну церкву, пряме використання норм канонічного права в нормативі світського права знищує саме світське право. Звичайно існування такого гібриду не проходило без проблем і в першу чергу це проявилось в судах, де вирішувались конфлікти при нечисленних до Томосу переходах громад. Одні суди, вирішуючи конфлікт, намагалися віддавати перевагу цивільному праву, інші пробували брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій. В 2017 році виник конфлікт між Міністерством культури України і Українською православною церквою, приводом до якого стали вимоги Мінкульту привести у відповідність до законодавства кілька статутів структурних підрозділів УПЦ. Вимоги були абсурдні, оскільки приблизно такі ж за змістом положення, які стали джерелом конфлікту, містяться в канонічних статутах всіх християнських конфесій, які існують в Україні. Але надалі, в 2019 році, законодавець прийняв зміни до ст.8 релігійного закону, ціллю яких було проголошено захист і регуляція змін підлеглості релігійних громад, Цими змінами зобов’язано релігійні громади внести зміни до канонічних статутів, які, на думку законодавця, мали ще більше наблизити українське релігійне законодавство до світових стандартів.
(зміна підпорядкування релігійної організації)
Самий по собі текст другої частини ст.8 не містить нічого такого, що може викликати труднощі чи конфлікти на початках його застосуванні. Відповідно до всього змісту ст.8, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Від інших релігійних організацій релігійна громада відрізняється тим, що повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим, тобто громада існує без статусу юридичної особи. За таких обставин положення про право на вільну зміну підлеглості є чисто декларативним, порушити яке неможливо як і немає необхідності його захищати. Такі переходи, якщо вони проходять, проходять поза межами права, невидимі для держави і повністю регулюються церковним чи канонічним правом. Тобто громада без перешкод може міняти підлеглість щогодини і 24-и рази на добу.
Проблеми виникають потім, коли релігійна громада по власному бажанню захоче зареєструвати статут і набути статусу юридичної особи чи коли організація зразу утворилась зі статусом юридичної особи. Логіка тут така – оскільки поняття «релігійна організація» є узагальнюючим, в яке входить і поняття «релігійна громада», релігійна організація з зареєстрованим статутом має всі права і обов’язки які має релігійна громада плюс права і обов’язки організації в статусі юридичної особи. Тому право на вільну зміну підлеглості має і релігійна організація-юридична особа. А оскільки утворення і діяльність всіх юридичних осіб на сьогодні у нас регулюється цивільним правом, необхідно зміст права на зміну підлеглості юридичної особи розглянути з точки зору Цивільного кодексу України. Для досягнення своєї мети чи цілі, які описані цивільним правом, юридичні особи приватного права можуть утворювати різні союзи, входити чи виходити з таких союзів. Тобто вчиняти то, що називається зміною підлеглості. В цивільному праві об’єднання юридичних осіб може створюватись з двома цілями. Перша – це спільне провадження складної підприємницької діяльності. Приклад – промислові концерни. Друга – об’єднання для представлення і захисту спільних інтересів. Приклад — Союз хіміків України, Федерація роботодавців України. Ці утворення, входи і виходи здійснюються на основі цивільних договорів, які регламентують, регулюють входи і виходи чи підпорядкованість при здійсненні спільної діяльності.
Цивільне право дозволяє вчиняти такі дії за єдиної умови – мета юридичної особи, ідея, яка утворила і об’єднала громадян в спілку не міняється. Зрозуміло, що за такого стану речей неможливе об’єднання підприємств з благодійними чи громадськими організаціями як і неможлива зміна мети підприємства на іншу, благодійну чи громадську. За таких обставин, релігійні організації-юридичні особи, мету яким визначив законодавець як задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, по логіці закону можуть міняти підлеглість, входити в союзи тільки з організаціями, які мають таку ж мету але ці союзи будуть громадські а не релігійні організації. Такі як, наприклад, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Входження в ці союзи не вносить ніяких змін в статути громад, які увійшли в союз. Але ст.8 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» має на увазі зовсім іншу підлеглість. Це канонічна підлеглість і проголосивши, що цією статтею держава буде захищати і регулювати ці канонічні переходи, український законодавець створив черговий нежиттєвий гібрид світського і канонічного права. Термін «зміна підпорядкування» в цивільному праві має інший зміст чим той, який вкладають у нього віруючі і в реальності це означає зміну віри чи зміни у вірі частиною віруючих. Але саме цивільне право не в змозі описати і навіть не існує таких правових термінів які б описали цю зміну віри чи якісь зміни у вірі. Цивільному праву байдуже до цих змін, воно їх не бачить. З точки зору основ цивільного права воно безглузде і громада може міняти «підпорядкування» у всьому діапазоні світових релігій і культів, залишаючись згідно положень нашого релігійного закону одною і тією ж юридичною особою. Звучить це безглуздо як і безглузді наші намагання цивільним правом «захищати» чи «регулювати» такі переходи юридичної особи. Зміст це би мало тільки в тому випадку, як би ми доказували всім і переконували всіх в тому, що юридична особа може вірити в Бога.
Визначивши мету організації як задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, сфальшувавши, підмінивши реальну мету, яка об’єднала віруючих, законодавець проігнорував реальні процеси, які можуть проходити з цією метою і з цією організацією. Ці реальні процеси проходять в духовному житті людини, вони ірраціональні, не описуються мовою права і держава може тільки констатувати — існує чи не існує в реальному житті та чи інша спілка. За таких умов, при намаганні релігійної організації-юридичної особи міняти підлеглість, держава не може вникнути і не може описати зміни які проходять з ідеєю, що об’єднала віруючих в спілку, не може і не повинна вникати в метаморфози, які проходять в духовному житті віруючих. Держава може тільки констатувати, що якісь зміни в ідеї, яка утворила первинну спілку, привели до її зникнення і така юридична особа може бути тільки ліквідована. Положення про право релігійної організації-юридичної особи міняти підлеглість немає ніякого змісту в цивільному праві, є фікцією.
Врешті зміни в українському православ’ї, які виникли після вручення Томосу, привели до повної нейтралізації статті 8 релігійного закону. Сам по собі процес визнання автокефалії є позитивним як для церкви так і для історії держави. Але це тільки тоді, коли це визнання є гармонічною стадією в розвитку державно-церковних відносин. В нашому ж випадку, коли це частково роблено українським законодавцем і українським релігієзнавцем, коли воно є продовженням гібридних положень українського релігійного закону — наслідки непередбачувані. Що можна сказати про процес, який призвів фактично до нейтралізації нежиттєвих, гібридних положень в релігійному законі? З одного боку нейтралізацію можна зарахувати до позитиву, але це сталося внаслідок того, що релігійний закон в частині зміни підпорядкування став мертвим, його не виконує жодна парафія з числа тих що вже перейшли чи збираються перейти. І не тому, що парафії закононеслухняні. Закон неможливо виконати, він надалі залишився таким, що буде генерувати конфлікти. До такого стану призвели зміни в релігійному законі, прийняті Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи” від 17.01.2019. Під час його прийняття автори змін стверджували, що ці зміни приймаються на виконання рішення ЄСПЛ по справі “Свято-Михайлівська Парафія проти України” від 14 червня 2007 року і саме цими змінами в релігійному законодавстві України буде досягнуто виконання міжнародного принципу автономії громад. Але в який вже раз можна зауважити, що у відносинах держави і церков, як і в багатьох інших речах, у нас фатально проявляється неможливість гармонізації власного законодавства із ЄС. Зовнішньо ми без проблем перекладаємо міжнародні норми, цитуємо їх але складається враження що нам необхідний додатковий переклад з української на українську. Так от, рішення по справі “Свято-Михайлівська Парафія проти України” до сьогоднішнього дня залишилось незрозумілим для українського законодавця, не спричинило ніяких(!) змін у відносинах держави і релігійних організацій. В подальшому, українські суди сумлінно намагалися застосовувати рішення Європейського суду в схожих ситуаціях і в 2010 році Г. Друзенко, зібравши ці рішення, підвів своєрідний підсумок цьому застосуванню. Цей матеріал був опублікований під назвою: «МАРНІ СПОДІВАННЯ: післямова до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України».[21] Головний висновок – на основі рішення ЄСПЛ національні суди приймали рішення, які суперечили одне одному.
Що ж знайшов в тому рішенні законодавець саме зараз? Скажемо так — там немає прямих цитат але дух того складного рішення коротко можна представити так. Європейська Феміда зі здивуванням звертається до держави Україна — якщо вам потрібний цей захист права релігійних громад-юридичних осіб на зміну підпорядкування, то чому ви спинились на пів дороги? Цивілізоване вирішення цього питання повинно передбачати легальний список всіх членів громади і, згідно вашого Цивільного кодексу, облік майна, яке вніс кожен член громади. Що доможе потім цивілізовано вирішити долю майна. Адже саме доля майна парафій, а не “право” на зміну підпорядкування стало основним джерелом конфліктів при переходах парафій. Це і зробив український законодавець. Але основним мотивом в тому рішенні, який не розуміє український законодавець і релігієзнавець є оте “якщо вам потрібний”! Європейські судді дивуються і не розуміють, чому закон генерує конфлікти. Вони рахують що країна, яка ратифікувала всі ті їхні конвенції, така ж як і їхня і живуть там такі ж люди як і у них. Тобто, як у них так і у нас, стаття 35 Конституції України, як і сам релігійний закон, є результат своєрідного суспільного договору держави з віруючими, релігійними організаціями, християнськими церквами і той перехід парафій необхідний всім церквам, погоджений з ними. І от на початках в 1991 році, коли держава почала будувати відносини з церквами, вона в діалозі з ними повинна була бачити, що вони визнають своєю власністю і як нею розпоряджаються. А вони, всі християнські церкви України, визнають власниками церковного майна не громади а всю церкву. Незважаючи на те, держава, в порушення конституційного відділення, втрутилась в життя церков і сама «призначила» власниками парафії, зробила з церкви зібрання незалежних юридичних осіб з гібридними статутами, зі статутами в яких поєднала бульдога з носорогом – світське і канонічне право. Тут ми повинні признати, що міжнародні норми, як і наша переписана в них Конституція, не стали у нас джерелом права. Не став джерелом права їхній основний принцип відносин — автономія організації. Ми без проблем записали в законодавстві, в підручниках що держава визнає ту автономію, але тут знову треба перекласти на українську. Автономія це не колір і не запах і в цивілізованому значенні означає, що громада сама оприділяє себе як автономну, сама визначає свої межі і порядок створення і існування. Держава тільки потім знаходить ту автономну громаду, бачить, розуміє ці межі, поважає їх і визнає. Визнає а не призначає! Визнання державою цієї автономії є похідне від волі самої громади. Тобто у нас в реалі парафії згідно “традиції та внутрішніх настанов” не є автономними організаціями. Автономними організаціями є християнські церкви. І якщо український релігієзнавець любить міжнародне право і свій предмет релігію, то він повинен бачити і засвідчити, а також довести до законодавця, який в більшості далекий до розуміння предмету і теми закону, що автономним утворенням є самі християнські церкви як цілий організм, що це утворення не складається з незалежних і самостійних юридичних осіб.
Змінами від 17.01.2019 в релігійний закон було, між іншим, внесене наступне:
“Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).
Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.
Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення”
Тобто, згідно нового тексту закону кожна новоутворена релігійна організація, від дати прийняття змін до закону, в своєму статуті дає визначення членів організації і згідно цього визначення записує правила прийому і виключення членів організації. Надалі, разом з текстом статуту реєстратору(!) при легалізації, по прикладу цивільних юридичних осіб, необхідно подати список всіх фіксованих членів організації, які потім можуть вирішувати долю парафій і, зокрема, долю її майна. Поскільки зміни приймались поспіхом, не вирішеним залишилось питання — ті тисячі парафій, які утворені до прийняття змін, повинні вносити зміни в статуті і подавати реєстратору список членів? Закон вроді не повинен мати зворотньої дії. Але зрозуміло, що тим раннім парафіям, які утворені до прийняття змін і хочуть робити перехід, необхідно визначити список віруючих і подати його реєстратору. І от гумор ситуації в тому, що ми, як і російський законодавець, намагаємось дати законодавче визначення “віруючого”. Хоч в законі і прописано, що кожна(!) парафія сама визначає “віруючого”, але ж цим внутрішнім, канонічним визначенням надалі буде користуватися суд, користуватися в світських, правових висновках і рішеннях. Тобто, в котрий раз ми дивуємо світ своєю законотворчістю, продовжуємо творити нежиттєві гібриди світського і канонічного права.
На сьогодні жодна християнська парафія ще не навела в своєму статуті визначення віруючого християнина і очевидно цю безглузду вимогу закону не виконає жодна конфесія а у держави вже не вистачить сил і енергії “дотиснути” цей закон. Всі переходи парафій пустили на самоплив, одні переходять тихо і незамітно, одні йдуть до суду і включаються в довгий марафон судових розбірок….
Знову підсумовуючи і уточнюючи реалістичне значення терміну «релігійна організація» зазначимо, що це є колективні утворення, які об’єднані легальною метою, створені поза межами держави і буття великою мірою перебуває поза сферою правового регулювання. Для зовнішнього спостерігача це неділимі спільноти людей, непроникні для державного регулювання чи судового втручання як в силу загального конституційного принципу заборони втручання в їх діяльність так і в силу того, що їх правила внутрішньо статутного життя не є правовими нормами. При цьому це не означає повну, сектантську закритість. Принцип, записаний, наприклад, у ст.25 Закону України «Про об’єднання громадян» дозволяє органам, що проводять легалізацію чи представникам прокуратури здійснювати контроль за додержанням положень статуту, бути присутнім на заходах, що проводяться об’єднанням, вимагати необхідні документи і пояснення. Межа і цілі такого контролю задаються статтею 4 Закону України «Про об’єднання громадян», статтею 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» і ці положення не розширювальні.
Спільнота існує незалежно від персонального і кількісного складу її засновників чи учасників. І участь тих, наприклад, громадян-засновників які в кількості не менше десяти чоловік згідно ст.14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» подають на реєстрацію статут і заяву про створення релігійної організації, чисто процесуальна. Ці громадяни нічим не відрізняються від решти учасників організації і їх роль тільки в тому, що у випадку відмови у реєстрації, вони можуть оскаржити у суді рішення про відмову в реєстрації. Якщо члени організації порахують за необхідне для виконання основних статутних цілей набути цивільної правоздатності, тоді організації потрібен статус юридичної особи. Тобто статус юридичної особи може набувати легалізована організація, яка вже існує як суб’єкт права, яка вже має певну правосуб’єктність, організаційну єдність, структуру, виконавчі органи, статут. Виходячи з того, що організація створюється поза межами цивільного права і набуває статус юридичної особи для другорядних цілей, в існуючій класифікацій Цивільного кодексу України релігійні організації-юридичні особи повинні бути віднесені до юридичних осіб публічного права. Діяльність організації в досягненні статутної мети не залежить від участі в цивільному обороті, яка носить допоміжний характер. Враховуючи неможливість і заборону статтею 19 Закону №987 релігійним організаціям самостійно займатись господарською діяльністю, участь релігійних організацій в цивільному обороті зводиться до кількох простих дій, перерахувати які неважко. В більшості статус юридичної особи використовується для відкриття рахунків, де акумулюються благодійні внески та пожертви які в подальшому згідно статуту використовуються всередині організації.
(об’єднання релігійних організацій)
В самій процедурі реєстрації звернемо увагу на спроби законодавця вирішити проблему існування і реєстрації помісних церков.
В ст.7 базового Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в переліку релігійних організацій зазначені релігійні об’єднання до складу яких можуть входити всі перераховані в цій статті організації і установи. Оскільки в тексті закону відсутній порядок реєстрації таких об’єднань, можна дійти висновку, що законодавець відносить помісні церкви до релігійних об’єднань і позбавляє їх можливості набуття статусу юридичних осіб. Послідній проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 21 травня 2010 року в п.4 ст.8 зазначає, що релігійні об’єднання складаються з релігійних організацій, утворюються та набувають статусу юридичних осіб у порядку зазначеному цим законом. Уже самим об’єднанням в проекті присвячена ціла стаття 11, згідно якої релігійні громади-юридичні особи можуть створювати релігійні об’єднання і закон називає їх засновниками об’єднання.
Як видно з наведеного, законодавцю знову необхідно визначити — до яких юридичних осіб віднести релігійні об’єднання-юридичні особи.
Знову ж таки, згідно Цивільного кодексу юридичні особи можуть бути учасниками, об’єднуватись і утворювати товариства-об’єднання юридичних осіб зі статусом юридичної особи і бути засновниками установ зі статусом юридичних осіб.
Так же як і фізичні особи, юридичні особи, для захисту своїх конституційних прав, можуть утворювати об’єднання. Прикладом таких об’єднань є організації роботодавців, утворених згідно Закону України «Про організації роботодавців». В законі зазначено, що організації утворюються для здійснення і захисту своїх прав та задоволення соціальних, економічних та інших законних інтересів на основі вільного волевиявлення без будь-якого попереднього дозволу та що організації роботодавців та їх об’єднання підлягають
обов’язковій реєстрації в порядку, встановленому Законом України «Про об’єднання громадян». Як вже було зазначено, Цивільний кодекс відносить всі ці об’єднання, як створені з підприємницькими цілями так і з цілями захисту прав, до юридичних осіб приватного права. Наступною задачею законодавця було визначитись – віднести релігійні об’єднання до товариств чи установ. Ця задача вирішується довільно. В останньому проекті змін до базового закону від 21 травня 2010 року, назвавши релігійні громади засновниками релігійних об’єднань, законодавець так як би відніс релігійні організації до установ.
Втім, оскільки реєстраційний закон все ж таки говорить про реєстрацію юридичних осіб, не розділяючи їх на товариства і установи, по тексту проекту закону довільно використовуються терміни «засновники» і «засновники(учасники)». Очевидно що і при написанні останнього проекту змін до релігійного закону, автори не переймались цією різницею і просто привели його у відповідність до реєстраційного закону. Зрозуміло, що жодна з форм, описаних в Цивільному кодексі, в діючому базовому законі чи проектах змін до нього не може відноситись до існування чи формування релігійних об’єднань чи помісних Церков. Аргументи ті самі, що наводились при розгляді утворення і існування релігійних організацій. Втім є один аргумент, який відноситься тільки до об’єднань і стосується їх структури. Причому спільний як для релігійних так і для громадських об’єднань з всеукраїнським статусом.
В середовищі такого об’єднання юридичних осіб волею учасників цього об’єднання можуть формуватись вимоги не тільки до поведінки юридичних осіб, що входять в це об’єднання, а і вимоги до їхніх статутів. Тобто об’єднання самостійно розробляє типові статути для своїх членів. Оскільки ці статути розробляються і приймаються згідно внутрішнього порядку і правил самого об’єднання то і ці статути відносяться до внутрішніх статутних норм самого об’єднання. Для релігійних об’єднань ці статути є частиною церковного права, канонічного права. Стає зрозумілим що тут втрачають зміст поняття самостійний «засновник» чи «учасник» об’єднання. Об’єднання, як самостійний організм, ніби само створює своїх членів, яким законодавець потім надає статус юридичної особи. Але по факту, ці юридичні особи не мають власного, унікального статуту, не мають права самостійно вносити зміни в ці статути. Звернемо увагу, що церковне право деяких християнських конфесій має своє, власне поняття і ознаки юридичної особи, яке відрізняється від поняття юридичної особи в світському праві. Умови і порядок входження таких організацій в структуру, а також умови вибуття, які іноді можуть бути навіть примусовими, є фактично аналогічними правилам набуття і позбавлення індивідуального членства фізичних осіб. Ці правила є внутрішньо-статутними нормами, не відносяться до норм права, але їх положення необхідно вдосконалювати в статутах об’єднань і враховувати при легалізації організацій. Тобто статус юридичної особи такі організації набувають з врахуванням волі всієї організації, що неможливе з точки зору цивільного права проте повинно враховуватись. Аналогічно повинна існувати норма, яка дає можливість об’єднаній організації, при порушенні норм статуту чи інших внутрішньо статутних положень організації, виключати організаційну ланку з організації. І оскільки реєстраційний закон є частиною цивільного права, а існування таких організацій суперечить цивільному праву, любі спроби удосконалити реєстраційний закон і пристосувати його до релігійних чи громадських об’єднань деформує, наносить шкоду основам цивільного права і приводить до законодавчого втручання у внутрішню статутну діяльність релігійного чи громадського об’єднання.
Цікаво що законодавець чи державні органи звертали увагу на цю особливість існування громадських об’єднань. При ранній ще реєстрації в управліннях юстиції первинних профспілкових організацій, які входили до всеукраїнських спілок, ще до прийняття реєстраційного закону були поширені рекомендацій, якими користувались працівники управлінь при реєстрації профорганізацй. Згідно цих рекомендацій, профорганізації до листа-повідомлення про належність до всеукраїнської профспілки додавали виписку з рішення вищестоящого колегіального органу профспілки про належність організаційної ланки до даної профспілки. Другим прикладом може бути те місце з російського Федерального закону «Про свободу совісті та релігійні об’єднання», де говориться про державну реєстрацію релігійних організацій. В статті 11 закону зазначається, що при державній реєстрації місцевої релігійної організації засновники подають документ «подтверждающий ее вхождение в централизованную религиозную организацию, выданный ее руководящим центром». Втім це не виправляє ситуацію і тільки сприяє множенню непорозумінь і конфліктних ситуацій. Що, наприклад, робити якщо вищестоящий колегіальний орган профспілки або керівний орган централізованої релігійної організації через деякий час, в силу різних причин, подасть в реєстраційний орган документ про скасування належності організації до об’єднання?
В 2008 році у Верховній Раді народним депутатом України Москалем Г. Г. був зареєстрований проект Закону про Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (щодо запобігання діяльності релігійних культів деструктивного типу та тоталітарних сект). Серед іншого проект пропонував Статтю 8 доповнити новими частинами четвертою — п’ятою такого змісту:
“Релігійні громади єдиного віросповідання (конфесії) можуть утворювати тільки одне релігійне об’єднання. Якщо релігійна громада відповідного віросповідання (конфесії), не передбачає свого входження до складу вже зареєстрованих в Україні релігійних об’єднань, в статуті (положенні) цієї громади має бути зазначено про її автономію. Це положення не поширюється на ті віросповідання (конфесії), канонічні правила яких не допускають автономну діяльність релігійних громад” [22]
Як видно з тексту, цей зміст найбільше відповідає реальному статусу церков в Україні. Втім проект містив і інші зміни, за які проект критикували і не прийняли в цілому.
Окрім того, стараннями українських релігієзнавців і законодавців, нарешті і вперше в історії християнства канонічний статут церкви було приведено у відповідність до світського законодавства. Початкова редакція проекту Статуту ПЦУ містила положення:
“4. Автокефальна церква в Україні, яка має, окрім того, юридичний статус відповідно до положень Конституції та законів України, співпрацює з державними органами в межах державного та канонічного церковного законодавства, щодо служіння церковній єдності, захисту релігійної свободи, а також інших питаннях, що становлять спільний інтерес”
В кінцевій редакції це положення вилучено і у відповідності з Цивільним кодексом України і Законом України «Про свободу совісті і релігійні організації» Православна Церква України визначена як зібрання незалежних юридичних осіб-парафій, утворених відповідно до законів України:
“5. Православна Церква України складається з релігійних організацій, які мають юридичний статус відповідно до положень Конституції та законів України, співпрацює з державними органами в межах державного та канонічного церковного законодавства, щодо служіння церковній єдності, захисту релігійної свободи, а також інших питань, що становлять спільний інтерес”
Окремо зауважимо, що теза про те, що церква “складається з релігійних організацій, які мають юридичний статус відповідно до положень Конституції та законів України”, згідно тих же законів України передбачає обов’язкову наявність цивільного договору, який складається релігійними організаціями напередодні утворення церкви і в якому вони оговорюють правила спільного життя і правила входу і виходу з об’єднання кожним його членом.
Наслідком і продовженням такого законодавчого втручання є втручання державних і судових органів в діяльність релігійних організацій. В Інтернеті можна спостерігати, поки що нечисленні але такі що мають широку публіку з навколоцерковних читачів, конфлікти що виникають при дослівному виконанні законів, які мають відношення до релігійних організацій. Одним з таких був довготриваючий конфлікт між Приходом святых Жен Мироносиц і Псковською єпархією. 10 жовтня 2009 року Синод МП приймає Типовой Устав Местной религиозной организации православного прихода РПЦ МП який Приход святых Жен Мироносиц відмовляється приймати і оскаржує в церковному суді, в прокуратурі посилаючись на законодавство РФ. Наведемо найбільш типові місця з цих скарг: «Псковская епархия нарушила норму закона, предоставляющую учредителям местной религиозной организации право принимать устав религиозной организации: «Религиозная организация действует на основании устава, который утверждается её учредителями … и должен отвечать требованиям гражданского законодательства Российской Федерации» (п.1, ст.10, 125-ФЗ «О Свободе совести и религиозных объединеиях», далее 125-ФЗ). В соответствии с указанным законом, статья 26 действующего Устава Прихода подтверждает право Приходского собрания принимать Устав Прихода: «Приходское собрание принимает Устав Прихода, изменения и дополнения к нему» …Вторгаясь в компетенцию Приходского собрания и лишая граждан – учредителей прав управлять внутренними делами прихода, Псковская епархия воспрепятствовала нормальной деятельности Прихода, незаконно ограничив его права на самоуправление. Таким образом, Псковская епархия нарушила норму закона ФЗ-125, ст.10, п.1, ограничила законные права граждан РФ на добровольное объединение (125-ФЗ, ст.6, п.1; ст. 8, п.1; Устав Прихода, ст. 2) и воспрепятствовала законной деятельности религиозной организации. Действия Псковской епархии содержат признаки преступления по ст.148 УК» РФ» [23]
Другим прикладом, уже на теренах нашої країни, може бути конфлікт в Свято-Михайлівській парафії м. Києва, який пройшовши всі судова інстанції України, знайшов вирішення в Європейському суду з прав людини. Основою конфлікту є розкол в церковній громаді, в який, використовуючи діюче законодавство України, миряни втягнули державні і судові органи країни.
Твердження, що умови і порядок входження організацій в структуру, а також умови вибуття, є аналогічними правилам набуття і позбавлення індивідуального членства фізичних осіб, потребує уточнення. Фізична особа самостійно, чи по волі решти учасників, може входити чи виходити з об’єднання і ці процедури, скажемо так, залишають слід тільки в її переконаннях, ментальному житті. Але для юридичної особи, яка користується загальним статутом, входження в об’єднання може фактично співпадати, проходити одночасно з її утворенням і вихід з об’єднання для таких юридичних осіб означає їх ліквідацію. Це твердження потребує детальнішого пояснення.
Звернемо увагу на початкове положення ст.14 базового закону. Це місце можна віднести до тих, де законодавець іноді інтуїтивно відчуває особливості такого суб’єкта права як релігійна організація і об’єктивує їх. Проте на довго такої інтуїції не вистачає і це не вберігає від звичних помилкових уявлень і тверджень.
В ст.14 зазначено, що «Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію…». Тобто набуття статусу юридичної особи є другорядною ціллю, яка досягається цими діями. Статус юридичної особи набуває організація, яка вже існує як суб’єкт права, яка вже має певну правосуб’єктність, організаційну єдність, структуру, виконавчі органи, статут. Діяльність організації в досягненні статутної мети не залежить від участі в цивільному обороті, яка носить допоміжний характер. Звідси стає зрозуміла двійна природа релігійної організації. Спочатку організація утворюється згідно того, що називають внітрішньо-статутними правилами для об’єднань громадян чи канонами, нормами церковного права для релігійних організацій і потім, якщо члени організації порахують за необхідне для виконання основних статутних цілей набути цивільної правоздатності, організація проходить реєстрацію і набуває статусу юридичної особи. Зрозуміло, що ці стадії можуть співпадати, проходити одночасно, але навіть при такій одночасності двійна природа релігійної організації зберігається. При цьому, оскільки перша природа є основною – на організацію створену по внутрішнім нормам як би чіпляють ознаку юридичної особи. Також в законодавстві необхідно передбачити і можливість організації відмовитись від статусу юридичної особи, що неможливе в цивільному праві, оскільки означає повну ліквідацію організації. І от важливим наслідком цієї двійної природи є те, що вихід такої юридичної особи з об’єднання, вихід її з силового поля норм, які її утворили означає що перша її природа зникає. Припиняє своє існування суб’єкт права, який утворився по правилам об’єднання. Для назви такого суб’єкта права скористаємося терміном із базового закону і назвемо такий суб’єкт права узагальнююче — громадою. Таку громаду неможливо перенести в силове поле інших норм і ознака юридичної особи повисає як би в пустоті.
Звернемо увагу на таку особливість громади, зауважену російським вченим В.Івановим, як неділимість громади.[24, с.88] Члени громади об’єднані і усвідомлюють свою єдність навколо правомірного інтересу, нематеріальної, ідеальної мети. Ідеальність, нематеріальність мети не визнає градацій мети по ознакам, відтінкам і любий відтінок це вже інша мета і інша єдність. Єдність не ділиться – вона є або її немає і звідси громада не ділиться – вона є або її немає. Все це виключає для релігійних організацій-юридичних осіб такі процеси як злиття, приєднання, поділ, перетворення. Це процеси і терміни цивільного права, які в першу чергу регулюють майнові інтереси учасників юридичних осіб.
(власність релігійних організацій)
Третім моментом Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», розбір якого зробимо буде те, що закон визначив релігійні організації суб’єктами права власності.
Загальноприйнятим є те, що Церква не може не володіти майном, але правовий характер її відношення до цього майна залежить від статусу Церкви в державі.
Весь спектр цих відношень вкладається в діапазон від крайнього заперечення права релігійної громади бути власником будь-чого до визнання релігійної громади суб’єктом права власності.
Втім як крайні положення цього діапазону, так і любі проміжні, не можуть задовольнити Церкву. Загальним недоліком цих відношень є те, що вони будуються державою в односторонньому порядку, виходячи з поточних, тимчасових завдань, які вирішує державний апарат, із застосуванням понять і методів світського права. Навіть у тих випадках, коли законодавець проголошує, що він розрізняє внутрішнє і зовнішнє церковне право і що світські закони регулюють тільки зовнішні майнові відносини Церкви і суспільства – ці спроби невдалі хоча б через те, що сама Церква не робить такого поділу.
На сьогоднішній день в Україні релігійні громади згідно Цивільного кодексу і базового закону визнані суб’єктами приватної власності.
Згідно ст.18 «Власність релігійних громад» Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» : «Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності»
Ця конструкція повністю перенесена з цивільного права і ми зробимо розбір всіх термінів цього абзацу.
Те, що цей абзац проіснував багато років і відновлюється в кожному проекті є результатом саме того, що він не використовується ні у внутрішніх церковних відносинах ні у зовнішніх церковних відносинах і його сміливо можна віднести до уже згаданих мертвих положень законодавства. Церковне право повністю і самостійно регулює використання майна всередині Церкви. Використання назовні дуже обмежене, оскільки церковне майно фактично майже не приймає участі у цивільному обороті. І невідповідність цього абзацу реальному стану відносин стає зрозумілою тільки в рідкісних випадках, коли ним дійсно хочуть скористатись. Мається на увазі ситуація розколу в громаді чи зміни підпорядкування.
Перша частина цього абзацу – «організації володіють, користуються і розпоряджаються майном» — це так звана в цивільному праві «тріада», три правомочності, які становлять зміст права власності, характеризують його абсолютний характер і виключність стосовно всіх третіх осіб які не мають права втручатися в здійснення власником права власності на свій розсуд виконувати правомочності володіння, користування і розпорядження.
Звернемося тепер до церковних текстів.
В Католицькій Церкві власник – це церковна юридична особа, яка фактично набула майно. Кодекс Канонічного права надає можливість набувати майно і володіти ним кожній юридичній особі, що визнається як така Церквою. Проте крім цього існує інститут управителів майном. І статути юридичних осіб вказують, які акти управителі уповноважені виконувати особисто і для яких вони повинні отримати згоду компетентної влади. При цьому Римський Архієрей визнається найвищим управителем і розподілювачем усього майна Церкви, що не означає що він є його власником. За певних обставин Римський Архієрей може втручатися, сам виконувати усі акти управління майном, замінити чи відмінити всі дії цього майна.
Схожий термін “розпорядник загальноцерковних коштів” використовувала і Української Православної Церкви Київського Патріархату. В Статуті про управління Української Православної Церкви Київського Патріархату серед іншого записано, що розпорядниками коштів парафій, монастирів, духовних навчальних закладів, братств і сестрицтв, на основі підзвітності єпархіальним архиєреям, є відповідно голови парафіяльних рад разом з членами парафіяльних рад на основі підзвітності парафіяльним зборам на чолі з настоятелями парафій, намісниками або настоятелями (настоятельницями) монастирів, ректори духовних навчальних закладів, голови братств або сестрицтв разом з членами рад братств і сестрицтв. Також Статут містить пункт, яким записано, що в разі припинення діяльності парафії, монастиря, духовного навчального закладу, братства, сестринства, відповідно до зареєстрованих статутів, їх рухоме і нерухоме майно та фінанси переходять у розпорядження єпархіального управління як юридичної особи і правонаступника.
Згідно Статуту Російської Православної Церкви все майно, яке належить канонічним підрозділам РПЦ на правах власності, користування чи інших законних основах є майном Російської Православної Церкви.
В п.2 розділу XII «Майно, засоби і кошти» Статуту про управління Української Православної Церкви записано, що майно структурних підрозділів УПЦ є їхньою власністю. Проте уже в п.4 зазначено, що ці підрозділи оперативно управляють відокремленою частиною церковного майна і є підзвітними в порядку підлеглості вищому підрозділу згідно зі Статутом про управління Української Православної Церкви.
У парафіяльному правильнику УГКЦ, в арт. 155 зазначається, що у разі виходу всієї спільноти з-під юрисдикції Української Греко-Католицької Церкви законне парафіяльне майно залишається власністю правонаступника, а саме єпархії як юридичної особи.
Як видно з вищенаведеного, за власними визначеннями власником майна є Церква.
Це наголошується навіть за відсутності іноді у такого утворення, як Церква статусу юридичної особи.
І нарешті заключні слова – «належить їм на праві власності». Якою формою власності є власність Церкви?
На час прийняття базового закону на Україні згідно Закону України «Про власність» існувало три форми власності: приватна, колективна і державна і власність релігійних організацій відносилась до колективної форми власності. На сьогодні закон втратив дію і у цивільному праві розрізняють приватну власність фізичних і юридичних осіб і власність юридичних осіб публічного права, до яких відносять державу Україна, АРК, територіальні громади та створені ними суб’єкти публічного права зі статусом юридичних осіб. Цивільне право відносить релігійні організації до юридичних осіб приватного права, що було також уже прямо зазначено в послідньому проекті змін до базового закону.
Продовжуючи попередні спроби співставлення термінів закону з церковним правом, спробуємо відповісти на питання – якою ж в дійсності є власність релігійних громад?
Виходячи з того, що Церква сама себе називає Божим народом, спільнотою вірних, народом, який Бог скликає, збирає з усіх куточків землі, відмітимо, що така власність найбільш подібна до державної власності, власності юридичних осіб публічного права. Втім навіть у цивілістів таке явище викликає роздратування, рахується тимчасовим, перехідним. Видатний сучасний російський цивіліст Скловський К.І зауважує, що публічна власність виступає скоріш як не-власність. [25, с.210]
Втім найбільшу схожість власність релігійних організацій має зі спільною сумісною власністю – спільною власністю двох або більше осіб без визначення часток кожного у праві власності. Співвласники майна, що є у спільній, сумісній власності, володіють, користуються і розпоряджаються ним спільно, за згодою всіх співвласників. Досліджуючи це правове явище, російський вчений К. І. Скловський звертає увагу і наводить цитати з праць античних і сучасних мислителів, що свідчать про своєрідність такого різновиду права власності в цивільному праві, свідчать про те, що «если с содержательной точки зрения общая собственность выступает как препона обороту, то с формальной она существенно ограничивает свободу и автономию участников. Поэтому «впадение» в общую собственность никак нельзя считать нормой и ее постоянно сопровождает более или менее заметная аномалия, искажение общих правовых установлений» [25, с.251]
В іншому місці вчений говорить про неправовий зміст спільної власності: «Распространенность общей собственности не может лишить ее «чрезвычайной стеснительности» <13>, принудительности, ставящей ее на грань частного права. Это ее неправовое содержание не может быть легко помещено в обычные юридические формы.
<13> Шершеневич Г.Ф. Учебник русского граждавнского права. С.216» [23, с.252]
В тексті цитованої праці є заувага на те місце у творі Гегеля «Філософія права», де філософ говорить про особливі риси спільної власності, які межують з «неправом». [25, с.252]
Втім ця схожість спільної власності з «неправом» у випадку Церкви має більш радикальні риси. Беручи до уваги і продовжуючи те місце, де ми говоримо про необхідність віднесення релігійних організацій до юридичних осіб публічного права, які утворюються поза межами цивільного права, ми повинні визнавати що і їх власність утворюється і існує за межами цивільного права. Дослідники, які описували максимально схожу на власність релігійних організацій спільну власність, терміни «не-власність», «неправо» в більшій степені відносили до випадкових, примусових об’єднань майна чи до об’єднань, які мали ціль утворення спільного майна як факультативну, другорядну ціль. В тому ж місці праці Гегеля, де йдеться про спільну власність, він пише і про інші об’єднання: “Но может оказаться необходимым подчинить определение, касающееся частной собственности, более высоким сферам права – общественному союзу, государству, как, например, в тех случаях, когда речь идет об особенности частной собственности так называемого морального лица, о собственности мертвой руки” [26, с.104]
Нагадаємо, що в XIII столітті, на католицькому Заході установилась практика, за якою майно, яке набувала Церква, переходило «в мертву руку» (manus mortua), тобто вилучалося з цивільного обороту і закріплювалося за Церквою назавжди.
Так от, говорячи про союзи, основані на більш високому праві, Гегель мав на увазі об’єднання, основані на моральних принципах. Учасники таких об’єднань самостійно, свідомо віддають своє майно спільноті і в самій спільноті керують використанням цього майна по своїх же моральних правилах. Ця відмова не є продовженням права власності, яке говорить про абсолютну власність і вказує на те, що власник може використовувати свою власність на будь-що. Але це будь-що передбачає будь-яку ціль, що описана чи може бути описана в цивільному праві. В даному випадку, відмовляються від власності на користь ідеальних цілей, цілей що лежать за межами цивільного права. Зі сторони це виглядає як відмова від особистого права власності, свідоме, підкреслене використання майна всередині об’єднання поза межами права власності. Від цього і ці терміни – «не-власність», «неправо».
Легкість, з якою законодавець переступає межу, що розділяє світське, цивільне і канонічне право і називає власність релігійних організацій приватною власністю юридичних осіб можна пояснити двома причинами. Перша – це все та ж перебудовна гарячка, з якою законодавець кинувся ударними темпами «вибудовувати» капіталізм і з цією метою ліквідував всі форми власності які, на думку законодавця, перешкоджали розвитку капіталізму. Можна дискутувати, наскільки існуюча в старому Цивільному кодексі колективна форма власності відповідала власності релігійних організацій, але відчуваючи те, що власність релігійних організацій обмежено або зовсім не приймає участь в цивільному обороті і виходячи з того, що будівельником капіталізму у формі вільного ринку може бути тільки приватний власник, законодавець порахував за необхідне ліквідувати в Цивільному кодексі колективну форму власності. Також, виходячи з примітивного розуміння, що власника можна створити чи «призначити» законом, законодавець назвав правовий феномен власності релігійних організацій терміном з цивільного права – приватною власністю.
Друга причина такого становища – все таж, уже зазначена, відсутність розуміння існування релігії як реальності, яка відрізняється від реальності повсякденного життя але описується однією мовою, одними термінами, які можуть мати різне значення в цивільному і канонічному праві.
Процитуємо, наприклад, канон 1007 Кодексу Канонів Східних Церков:
“Церкві належить природне право набувати, володіти, управляти і відчужувати те дочасне майно, яке необхідне для досягнення її власних цілей”
Аналогічне місце в Кодексі канонічного права, канон 1254 “Католическая церковь имеет изначально присущее ей право приобретать, сохранять, управлять и отчуждать мирские вещи для достижения своих целей, независимо от мирской власти”
Порівняємо з визначенням права власності, наведене в ч.1 ст.316 Цивільного кодексу. Право власності — це право особи на річ(майно) яке вона здійснює відповідно до закону, за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Тоді як канонічне право просто констатує сам факт природного права, початкову присутність цього майна в Церкви незалежно від світської влади, до того як виникла світська влада і її право і, в принципі, до того, як сформувалось сучасне канонічне право. З такого своєрідного протиставлення власності по закону і володіння по факту звернемо увагу на таке поняття в цивільному праві, як “володіння”. Як чітка, правова система, канонічне право виникло раніше світського права і великий вплив на церковні закони мало римське право. Саме з римського права канонічне право запозичило поняття “володіння” — один з найдавніших інститутів цивілістики і є навіть припущення, що воно хронологічно виникло раніше права власності. Останнє склалося і розвивалося на основі володіння.
Ставши на Заході першою правовою системою у сучасному змісті слова, канонічне право регулювало буквально всі сторони життя духовенства а також багато аспектів життя мирян. Потім, в ході тих процесів, які називають Папською революцією, виникло сучасне положення західної церкви і її відносини зі світською владою. Кожна зі сторін, і церковна і світська, мали необхідність у власній правовій системі для забезпечення власних зв’язків. Безумовно, послідуюче формування світського права також зазнавало впливу римського права і застосовувало ті ж поняття і конструкції що і канонічне. В тому числі і поняття володіння. У своїх основних характеристиках володіння нагадує право власності: суб’єктами володіння можуть бути ті ж особи, які можуть бути власниками; його об’єктом є майно, що може стати об’єктом права власності. Водночас ці дві категорії не можна плутати. Право власності є видом прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння — відображає фактичний стан речей, а не право на речі. Розвиток права власності на основі володіння не заміняв повністю його і в праві сучасних держав ці два інститути продовжують співіснувати.
За сучасним визначенням володіння – це фактична наявність речі(майна) в певної особи(володільця) поєднана з наміром вважати дану річ своєю. Для визнання володіння необхідні два елементи – фактична наявність речі у даної особи (об’єктивний елемент) і намір останньої вважати її своєю. (суб’єктивний елемент). При цьому права у володільця не виникає. Проте парадокс володіння полягає в тому, що це факт, а не право, але даний факт захищається правом, насамперед виходячи з суспільних інтересів.
Володінню в більшій мірі, чим власності, передує уява про деякий фактичний, до правовий, чи не правовий, природній стан, в якому люди все ж таки володіють речами. Запозичене канонічним правом володіння використовувалось як у житті Церкви так і у житті мирян при захисті майна від зовнішніх посягань, фактично при захисті самої особи володільця. Проте в подальшому, в зв’язку з циркуляцією речей, з розподілом церковної і світської юрисдикції, з розвитком ринкових економік, в світському праві на основі володіння виникає право власності. Проте і в самій Церкві володіння розчиняється в використанні майна. Майно, яке вилучене з обігу, яке має внутрішньо цільове, визначене самою Церквою призначення і використовується виключно в порядку, визначеному самою Церквою — не потребує ні володільця ні власника. Термінами «власність» чи «володіння», які використовуються в церковному праві, також як і терміном «юридична особа», послуговуються якби адміністративно, тільки при регулюванні використання цього майна. Тому спроби співставити терміни базового закону з термінами канонічного права, які регулюють використання майна безглузді, поскільки в канонічному праві немає ні поняття володіння ні поняття права власності в тому змісті, яке надає їм цивільне право. В деякій мірі можна говорити тільки про використання Церквою терміну володіння при зовнішніх майнових відносинах. Самі ж визначення цитованих вище канонів можна розглядати як посил, звернення до світу, до держав зі своїми системами світських прав, врешті до самих віруючих – не втручатися у внутрішні, церковні, майнові справи, не дошукуватись у світському праві до «правових» основ володіння цим майном.
Для кращого розуміння співставимо ще форми набуття майна. Всі форми власності, визначені в ЦК, мають визначені в Кодексі способи набуття права власності, які діляться на первісні і похідні. Підстави набуття права власності – це юридичні факти. Юридичний факт – це обставини реального життя, з якими закон пов’язує виникнення, зміну чи припинення права власності. В багатьох випадках ними є правочини.
Основним способом набуття майна в Церкві є дарування. Дарування як спосіб набуття права власності є і в цивільному праві. Проте відміна від церковного в тому, що церковне дарування проходить поза межами права, тобто відсутні юридичні факти з настанням яких виникає право власності в цивільному праві. В свій час таке дарування грало особливу роль в будові архаїчних суспільств, реалізувало певні і досить важливі соціальні відносини, породжуючи соціальний зв’язок, цінний для їх учасників тим, що визначав всю будову архаїчних суспільств і далеко не тільки майнові відносини. В подальшому суспільство еволюціонувало, правові системи прийняли дарування як спосіб набуття права власності, проте воно грає маргінальну роль в сучасних кодексах. Церква ж, як спільнота про яку не можна сказати що вона «еволюціонує», зберегла в церковному праві дарування як основний спосіб набуття майна. Підкреслимо – саме спосіб набуття майна, а не спосіб набуття права власності. Причому Церква від початку свого існування і по сьогоднішній день набувала і набуває майно за межами світського права. Як конечна реальність, відмінна від реальності повсякденного життя, релігія є нормативним простором, який створює свої правила відносин з повсякденним світом, в тому числі і правила майнового обміну. Зовнішній світ виступає як джерело поступлення майна, проте поступлена річ не сприймається як юридичний зв’язок з тим, що в зовнішньому світі (не в фізичному, а сакральному і соціальному змісті), не сприймається як джерело зовнішніх обов’язків, а як гола річ, що починає нове життя по нових правилах. Перенесення речі через межу всередину нової реальності придавало їй юридичну(соціальну) якість, яку вона не могла мати до цього.
В світському праві право власності є основним і найбільш повним речовим правом. Основними ознаками цього речового права, які відділяють його від усіх інших, є його сутність, зміст та характер здійснення. Сутність – це внутрішня єдність предмета, яка прихована від безпосереднього сприйняття. У чому ж сутність права власності? З цього приводу український цивіліст Я. М. Шевченко писав: «… не завжди розуміють його сутність. Просто говорять: право власності – це володіння, користування і розпорядження. Але це не відображає сутності права власності. Сутність права власності в приналежності речі певній особі, у відносинах осіб стосовно речі. «Моє – чуже». Ось розмежувальна лінія права власності. У цьому його сутність. Зрозуміло, що ми згадали й повноваження володіння, користування, розпорядження. Але це друга сходинка. Це зміст права власності» [27, с. 27]. Останні лише тоді набувають суспільно значущого виразу, «коли вони виявляють становище власника поміж іншими людьми стосовно речі» [28, с. 26].
Отже правомочності володіння, користування та розпорядження, реалізовувати які власник може з моменту виникнення у нього права власності — це тільки зміст права власності. Використання цих же правомочностей у канонічному визначенні права власності Церкви на майно створює ілюзію існування терміну «право власності» в канонічному праві. Проте відносини між особами стосовно церковного майна, які повинні відображати сутність права власності відсутні. При пожертві майна на користь Церкви, ні віруючі ні Церква не ставили за мету створення нової власності чи нового власника. Все це майно свідомо жертводавцями виводиться зі сфери дії права, має цільове, інструментальне призначення і використовується у відповідності з місією Церкви на цілі, що лежать за межами права.
Все це повинно враховуватися державою при намаганнях застосувати до такого володіння норм права чи навіть при намаганнях просто застосовувати визначення, запозичені з права. Слід розуміти, що роль церковного права – це встановлення моральних основ керування церковним майном, за якої цінність цивілістичних конструкцій чи визначень дуже відносна. Суть керування церковним майном не у застосуванні правових конструкцій, а в здійсненні місії церкви, що є критерієм правильності прийняття рішень і здійснення тих чи інших дій з церковним майном.
Наші державно-церковні відносини це є невід’ємна частина реальності, яка складається на нашій території. Її особливість в тому що тут, географічно і ментально, відбувається зіткнення дійсних міжнародних стандартів з українською реальністю. Тут, імітуючи діалог з європейською спільнотою ми, так же фейково і імітаційно, починаємо зображати виконання тих вимог спільноти, які зазначаються в діалозі, брешемо самі собі і цілому світу, фальшуємо і перекручуємо ті перекладені на українську міжнародні стандарти. Причому іноді складається враження що це робиться не по злій волі учасників діалогу з нашої сторони а просто через те, що ми не розуміємо зміст тих стандартів і потребуємо ще якогось перекладача. Перенесені нормативи в нашому правовому середовищі співіснують з вітчизняними, які грають роль декорацій і при цьому подалі не використовуються в житті країни. І от ця правова шизофренія, при якій в головах учасників відносин співіснують протилежні, взаємовиключаючі нормативи, продовжується вже багато років, деформуючи свідомість нових поколінь учасників, які випадково чи по покликанню займаються державно-церковними відносинами. Врешті все це творить середовище симулякру. Ставши за один день вільними і віруючими, ми почали будувати демократичне суспільство імітуючи їхні минулі проблеми і тут же імітаційно їх вирішуючи. Ми поверхнево переносимо їхні терміни, слова, іноді цілі комплекси словосполучень і таким чином швидкоруч «проходимо» і «споживаємо» ці поняття, запозичені ззовні, але толком не освоєні всередині. Просто кажучи, їх не пережили і вони не мають опори у внутрішньому розвитку суб’єктів, що ними оперують. Суб’єкти насправді пропустили якісь моменти інтелектуального і духовного розвитку і ці моменти в них замінені словами. Внаслідок цього вони рахують, що такі значущі події в суспільстві як держава, правова система, відділення держави від церкви, відбулись тільки тому, що вони оперують цими словами.
Ця перенесена механіка набула непередбачувану і парадоксальну самостійну цінність. На неї витрачаються матеріальні і духовні ресурси і головний її продукт і призначення це творення грандіозної реконструкції під назвою «правова держава». Все це спостерігається як гра, в якій держава намагається переконати себе і оточуючих в своєму існуванні. Єдиним гравцем і єдиною суспільною силою тут намагається стати держава, яка по своєму, часто примітивному розумінні, ставить вистави зі сценарієм і ролями, написаними нею для різних персонажів, в тому числі є і інструментальна роль для церквів, згідно якої вони повинні “уможливити кристалізацію як християнського громадянського суспільства, так і всього суспільного організму України”.
Втім різниця з театром є. Театр, вистава – це імітація, після якої актори знімають перуки і накладні бороди, глядачі розходяться і ті і ті відчувають умовність і межу між дійством на сцені і в житті та без проблем повертаються до реальності життя. В нашому випадку ні актори ні глядачі цієї межі з реальністю не бачать в силу того, що реальні суспільні відносини, які утворили ці запозичені символи чи терміни побачити неможливо і при запозичені ці відносин втрачаються. Використовуються тільки їх знаки. В філософії такі утворення називаються симулякрами і їх треба відрізняти від імітації. В цьому просторі симулякру, який «не збігається ні з викривленністю реального, ні з викривленністю істини, ера симуляції відкривається через ліквідацію всіх референцій — гірше того: через штучне воскресіння їх у системах знаків, матеріалі ще більш в’язкому, ніж смисл, коли той пропонує себе всіляким системам еквівалентності, всіляким бінарним опозиціям, всілякій комбінаторній алгебрі. Вже не йдеться ні про імітацію, ні про повторення, ані навіть про пародію. Мова йде про субституцію, заміну реального знаками реального, тобто про операцію з попередження будь-якого реального процесу за допомогою його оперативної копії, метастабільного сигнального механізму, програмованого й бездоганного, що презентує всі знаки реального й поминає всі його несподівані повороти. Більше ніколи реальне не матиме нагоди виявити себе…»[29]
Прикладом того, як структура симулякру закриває від нас реальність є ситуація, в якій ми, оголосивши себе захисниками європейських цінностей і «правильної» віри і перенісши сьогоднішню війну в релігійне середовище, у взаємній ненависті один до одного не бачимо наскільки ми фатально і гибельно одинакові з ворожою стороною. Наше варварське релігійне законодавство скопійоване з такого ж варварського російського і у Закона № 2673-VIII від 17.01.2019, яким намагаються регулювати переходи громад, існує аналог в російському законодавстві. Мова йде про статтю 148 КК РФ, так звана стаття про «оскорбление религиозных чувств верующих», при застосуванні якої юридична громадськість Росії намагалася якось вирулити з цієї законодавчої маячні і не втратити при цьому обличчя перед світом. При цьому необхідно вирішувати безглузді з точки зору права питання – хто такі «верующие», що це за абстрактне поняття «оскорбление» і взагалі як можна «оскорбить чувства», тим більше «религиозные», а не особу. Наш Закон робить як би продовження цієї «творчості» і пропонує українське визначення «віруючого». Ним буде той, хто сам себе ідентифікує як член релігійної громади та той, що має відповідну релігійну практику. Зрозуміло, що здоровий глузд авторів проекту підказує їм, що законодавчо, та і просто по-людськи, глибину і правильність ідентифікації кожного громадянина визначити неможливо. Це все якась метафізика, якою право не займається. Тому й наголошується що основним в цьому визначенні буде «активна релігійна участь у житті громади». Визначати наскільки активна ця участь повинна сама громада і це має бути зафіксовано її внутрішніми настановами. Ну і в нашій ситуації, наскільки би не була велика та більшість, меншість завжди може доказувати що деякі члени більшості порушували внутрішні настанови, не є «дійсними» віруючими і не можуть бути зараховані до більшості. Суд в таких випадках з необхідністю буде використовувати ці настанови, тобто використовувати в своєму рішенні норми канонічного чи церковного права. Проблем немає, в світі є країни де в світському праві використовуються релігійні норми але це вже інша Конституція. В нас поки що є тільки діюча. Жартівники вже пишуть про те, що наш релігійний закон без проблем дозволяє перехід християнської громади в мусульманство. В продовження цього релігійного гумору можна запитати: при конфлікті суд нормами якого права буде користуватись — християнського чи мусульманського?
Іншим прикладом дії симулякру є те, як держава вибудовує відносини з релігійними організаціями у питаннях їх власності. Тут, як ніде інше, ці відносини є індикатором зрілості держави і суспільства, які проголошують наміри будувати цивілізовані стосунки з релігійними організаціями. Напочатку необхідно чесно признатися собі, що являє собою наша держава у “вік зрілості”. Російський вчений І. Діскін написав про економічний устрій своєї країни, що вповні відноситься і до нас — “паханат с гражданским кодексом”[30]. Цією логікою наші спільні з Росією державно-церковні відносини можемо назвати як візантійщина з європейською конституцією. Особливістю того економічного устрою є те, що в ньому відсутнє право власності і це якось впливає і на відносини з релігійними організаціями. Очевидно та легкість, з якою в нас проходять закони типу Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, в якому держава призначає “власників”, має джерело саме з цього устрою. Для розуміння примітивно можна виділити три рівня розвитку права власності. Перший, дикунський або нульовий. Якщо дикуну сказати що ця річ є власністю Джона чи Івана, він порахує тебе за божевільного. Річ може бути тверда, м’яка, кольорова, кругла, квадратна але як вона може мати признаки Джона, як це знайти, де в ній той Джон? Другий рівень, варварський, це коли власністю є те, до чого можеш дотягнутись і що можеш захистити. Третій рівень це вже цивілізовані, складні і абстрактні правові терміни, за якими навіть річ Джона, яку він передав тимчасово комусь чи загубив – все одно залишається його. І от на другому рівні вже видно шляхи до цивілізованої власності, її початки. Початок йде від того, що власністю стає те, що ти сам визнаєш своїм. Наприклад – йдеш по вулиці в черевиках і ці черевики є твої не тому, що вони нумеровані і по номеру держава указом визначила їх твоїми, а тому що ти їх сам визнав своїми. Після цього самостійного визнання держава починає ці черевики захищати як твої до тих пір, поки хтось цивілізованою і формальною процедурою не докаже протилежне. Так і тут. В 1991 році, коли держава почала самостійно створювати відносини з церквами, вона в діалозі з ними повинна була бачити, що вони визнають своєю власністю і як нею розпоряджаються. Діалог відсутній і в першу чергу по вині держави, по причині того, що держава і світське право зробили з релігійними організаціями. Держава їх просто не бачить, не чує і не розуміє а конституційний принцип відділення є фікцією. Наприклад — в реалі в нас жодна християнська церква не є те, що називають “суб’єктом”, не є суб’єктом права, церкви відсутні в правовому полі України і є якимись міфічними особами. І це при тому, що всі говорять про необхідність діалогу з церквами, про побудову майданчику для дискусій. Але ж зрозуміло, що той діалог це не є бесіда за чаєм глави церкви з українським чиновником. Така ситуація призводить до того, що українським держчиновникам, українським юристам і релігієзнавцям повністю незрозумілий статус статутів християнських церков, статутів парафій. Вони довільно маніпулюють цими канонічними(!) документами, щось використовують, щось відкидають під приводом того, що це протирічить законодавству. Якщо чесно — всі статути християнських церков і парафій повністю протирічать українському релігійному законодавству. Будемо приводити їх у відповідність? Ці статути канонічні, є елементами канонічного права, першоджерелом цього права виступає Святе Письмо і виходить так, що нам мабуть треба буде перевірити відповідність Святого Письма українському законодавству, може і привести його у відповідність законам України…
Причому ми не то що стоїмо на місці, ми навіть вдаємо якось рухатись реверсом в минулі часи і при цьому приймаємо законодавство, яке захищає мародерство. Закон № 2673-VIII від 17.01.2019, який регулює перехід парафій – це Закон Мародерів. Всі ці ламентації про захист автономії громади, про захист права свободи вибору підпорядкування, про свободу переходу громади – це все димова завіса, за якою політики і законодавці намагаються облаштувати свої недалекі і тимчасові справи. Основою конфлікту при переході парафій є власність парафії. У всі часи мародерство було ознакою військових конфліктів, при яких військові загони або банди найманців грабували беззахисне населення на територіях, статус яких тимчасово був не встановлений. Так і у нас. Використовуючи реальну війну, політики і законодавці «організували» законоподібний грабунок розділених релігійними переконаннями одних громад громадян другими громадами громадян. І це особливо вражає, оскільки мародерами стають християни і їх спільноти. Адже ж саме в християнському середовищі в давні часи виникло розділення церковного і світського права, при якому християнське середовище залишилось ізольованим місцем де панували моральні основи керування церковним майном. Збереження цього середовища здійснено радикальним відділенням від світського права і оскільки суть керування церковним майном не у застосуванні правових конструкцій, а в здійсненні місії церкви, то і успіх цієї місії став критерієм правильності прийняття рішень і здійснення тих чи інших дій з церковним майном. У нас же безглузді спільноти заполітизованих громадян, які вважають християнство просто громадським рухом з формальним моральним законодавством, притягнули в християнське середовище світське право, причому у гіршому його варіанті. Адже навіть світські юридичні особи, при виникненні конфліктів і суперечок між засновниками громади про використання майна, дають право тим громадянам, які кінцево не погодились з рішеннями громади, вийти з громади разом з тим майном, яке вони вклали. Тобто, якщо в християнській громаді не існує християнських відносин з іншими членами громади, які могли б керувати ними при залагодженні майнових питань, якщо громада «голосуванням» позбавляє участі у вирішенні майнових питань меншу кількість громади то, за відсутності християнських відносин, необхідно би мінімально зберегти хоч якусь справедливість до своїх земляків і сусідів і виключити мародерство. Якщо християнська справедливість і моральні відносини тут відсутні то тоді необхідно зберегти цивілізовану, світську справедливість. Тобто тоді, якщо церквам дійсно необхідні ті переходи парафій, в продовження світського правила про фіксоване членство в громаді, це членство необхідно доповнити таким же світським обліком внесків і пожертв кожного фіксованого члена громади. І при виключенні любого члена громади, громада повертає йому ті внески або компенсує їх.
Підсумково: наші державно-церковні відносини — це мертве середовище симулякру, утворене українським законодавцем і псевдонауковим релігієзнавством, яке проросло з музеїв і підручників атеїзму. Імпотентна ситуація, не здатна ні відобразити реальну ситуацію у відносинах ні сприяти подальшому розвитку цих відносин. Як я вже зазначав, утворюючи самостійно, без участі релігійних організацій, те «відокремлення церкви від держави», законодавець створив резервацію для релігійних організацій, в якій для того, щоб віруючий громадянин реалізував своє право “разом з іншими сповідувати будь-яку релігію, відправляти релігійні культи” у власному храмі, громаді необхідно зареєструватись як юридична особа приватного права, підприємство. Потім для включення до Реєстру неприбуткових установ та організацій релігійна організація повинна подати до контролюючого органу за основним місцем обліку реєстраційну заяву за формою №1-РН. Надалі як неплатник податку на прибуток релігійна організація має подавати до органу ДФС за місцем податкової адреси Звіт про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації. У разі порушення вимог «неприбутковості» релігійна організація є платником податку на прибуток підприємств, тобто нараховує та сплачуює податок від будь-яких доходів від своєї діяльності.
Крім того, релігійні організації мають складати та подавати фінансову звітність для різних державних інстанцій, зокрема:
— до органу ДФС – річна фінансова звітність — як додаток до щорічного Звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації.
— до органу державної статистики — річна фінансова звітність – для релігійних організацій, які за критеріями ст. 55 Господарського кодексу України щодо річного доходу та чисельності працівників підпадають під суб’єктів мікро- / малого підприємництва (форми №1-мс, №2-мс) ;
Суб’єкти мікропідприємництва це підприємства не більше 10 осіб — середня кількість працівників за рік та не більше 2 млн. євро (в еквіваленті за середньорічним курсом НБУ) річний дохід від будь-якої діяльності, суб’єкти малого підприємництва, аналогічно не більше 50 працівників та не більше 10 млн. євро річний дохід.
Існує ще статистична звітність, де передбачено подання спеціальної форми статистичної звітності № 1-громадська організація (річна) «Звіт про діяльність громадської організації», подається за рік.
Неприбуткова організація має подавати також іншу податкову звітність, перелік якої залежить від діяльності організації та наявності об’єктів оподаткування та/або декларування (у разі користування пільгами). У разі наявності нарахувань / виплат доходів на користь фізичних осіб, у т.ч. штатних працівників (та/або ФОПів – для звіту з податку на доходи фізичних осіб), заповнюється та подається:
— з податку на доходи фізичних осіб – Податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку (форма № 1ДФ), затверджена наказом Мінфіну від 13.01.2015 р. № 4 (квартальний, протягом 40 календарних днів після кварталу) та
— з єдиного соціального внеску (ЄСВ) — Звіт щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Мінфіну від 11.04.2016 р. № 441 (щомісячний, протягом 20 календарних днів наступного місяця).
В більшості, якщо не всі, це безглузді звіти і папери. Все це у нас відбувається як грандіозна реконструкція, в якій задіяні державні органи, релігійні конфесії, різні світські благодійні і псевдонаукові інституції. Це схоже на реконструкції побуту і подій Середньовіччя, які останнім часом, для залучення відвідувачів стали популярними у використанні на територіях історичних заповідників. Гурти чоловіків і жінок, в старовинному одязі і обладунках, з використанням муляжів давньої утварі на фоні тих історичних пам’яток, за невелику плату чи просто так відтворюють автентичні, в їх розумінні, сцени зі старовинного життя. Видовищно і цікаво, але ми ж з вами розуміємо, що все це немає ніякого відношення до реальних подій минулого, це музейні муляжі минулого.
Реальні ж відносини держави і релігії створюються в акті віри і не підлягають, так же як і акт віри, ніякому законодавчому регулюванню. Якщо і підлягають, то тільки специфічно і потім, після акту віри. Інакше відбудеться та же реконструкція – в цьому випадку і релігії і її відносин з державою. Саме це і відбулось в нашій державі. І от для потреб цієї реконструкції, без всякого злого умислу, з метою «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви», була створена віртуальна церква, фейк, імітація, механічна модель, якою користуються всі. Причому і самі релігійні організації, які не мають ні фізичних ні інтелектуальних сил протистояти такій «побудові» відносин. Структура цієї імітації утворена двома чинниками – створений релігієзнавством науковий опис релігії, для якого релігія це абстрактний і безособовий предмет і другий чинник — світське право, яке в продовження цього опису відноситься до релігії як до об’єкту права.
Все це схоже на дії чоловіка, який намагаючись утворити сім’ю, використовує для створення відносин з жінкою тільки підручник анатомії і фізіології людини. Безперечно, на цьому шляху і з якісним підручником можна досягти певних успіхів. Але оскільки сім’я не є тільки раціональним утворення, частково духовним союзом не об’єктів а суб’єктів права, створити сучасну сім’ю мабуть не вдасться. Так і держава, будування державно-релігійних відносин починає з підручника релігієзнавства, до використання якого приєднуються і церкви, які пропустили “прорабів” цього будівництва на свою, автономну канонічну територію. Надалі, долучивши до «будівництва» цивільне і податкове право, було «створено» релігійну організацію як громадську організацію-юридичну особу, яка пройшла реєстрацію згідно законодавства; суб’єкт господарської діяльності який, для задоволення релігійних потреб, надає послуги замовникам-віруючим, що споживаються в процесі певної дії або здійснення певної діяльності і які мають ціну або ціну можна встановити. Тобто в країні як би існують дві церкви – реальна, з життям згідно з канонічними нормами й інша, бутафорська, створена тільки на папері на догоду цій суміші наукового опису релігії з світським і канононічним правом.
(що робити?)
Уже багато правників відзначають, що положення нашої Конституції не відповідають реаліям нашого суспільства, точніше суспільним відношенням. Але ніхто не чекає, коли хтось щось змінить в Конституції чи законодавець зуміє зробити щось в тих відносинах. Люди живуть, сплять, їдять і ті реальні суспільні відносини, які складаються при цьому, проростають дивними, дикуватими і варварськими законами. Все би нічого, але їх тексти використовують терміни права кращих світових напрацювань і складається дивна ситуація. Все зовнішньо схоже як у людей а насправді повна нісенітниця. Далі це все проростає підручниками, науковими статтями, дисертаціями, дослідженнями і стає зовсім непроникним для критики, для здорового глузду врешті. Свіжим прикладом може бути реалізований на грантові гроші проект Львівського центру міжнародного права та прав людини “Сприяння релігійній різноманітності та толерантності через захист прав людини в контексті релігійних змін в Україні” за підтримки Фонду прав людини Embassy of the Netherlands in Ukraine. За його підсумками було підготовле Аналітичний звіт “Захист релігійних прав та свобод в Україні в умовах змін 2019–2020 рр.: національний та європейський досвід”.[31] Молодими людьми було зібрано і проаналізовано великий масив судової практики, але висновки, які підсумовують цей аналіз, вражають невіглаством і наївним юридичним позитівізмом. Здавалось би їх вік, те, що вони не застали реалій попереднього устрою, гарантував би їм можливість побачити і зрозуміти причини неприродності теперішнього стану державно-церковних відносин. Але так не сталось і окремого дослідження вартує та якась фатальна неможливість їм пояснити здавалось би елементарні речі. Серед іншого, нові релігійні менеджери висновують:
“Іншим проблемним питанням є питання статутів релігійних громад та їх змісту. З огляду на практику ЄСПЛ питання внутрішньої організації громади належить вирішувати самій громаді. Однак частково відповідальність за такий стан справ лежить і на державі. Як так сталося, що орган, відповідальний за реєстрацію релігійної організації погодив статут, що містить положення, які відверто суперечать національному законодавству? Безперечно, що причина – недбалість працівника, який зареєстрував відповідний статут” [31 , С.90]
І це йдеться про здавалось доступні хоча б зі сторони здорового глузду речі. Здоровий глузд міг насторожити їх, підказати їм, що такі їхні висновки ведуть до необхідності починати чергову всеукраїнську кампанію по внесенню змін до статутів всіх християнських парафій. І стає зрозумілим, що в Україні вже не найдемо жодного правника, релігієзнавця чи богослова, якому можна пояснити, що статути (положення) релігійних організацій, які описані в ст.12 релігійного закону і в Цивільному кодексі України і той статут, який приймає парафія і приносить на реєстрацію, є абсолютно різні, несумістимі документи. Перший є локальним нормативним актом, виконання якого гарантується законами України. Другий є канонічним документом і не відноситься до права.
Можна звернути увагу, що потенційний шанс виправити становище ще існує при грамотному використанні конституційного права. Саме там, в підручниках конституційного права, зазначено що “є суб’єкти, тобто учасники правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі дії конституційно-правових норм. Конституційні правовідносини безпідставно не визнаються пріоритетними і тому не визнаються пріоритетними суб’єкти й об’єкти цих правовідносин. Так, за загальною теорією, в переважній більшості, пріоритетними суб’єктами правовідносин вважаються фізичні та юридичні особи, тобто пріоритетні учасники приватно-правових відносин (цивільних, трудових тощо), тоді як пріоритетними суб’єктами конституційних правовідносин об’єктивно є спільності та організації: народ, нація, корінні народи, національні меншини, держава, органи державної влади, територіальні громади та інші суб’єкти місцевого самоврядування тощо” [32, С.462] Там же — “більшість правознавців уникають класифікації суб’єктів конституційно-правових відносин і обмежуються їх сумарним переліком. Такий методологічний підхід не вирішує проблему правосуб’єктності ряду колективних учасників конституційно-правових відносин статус яких закріплено в чинному конституційному законодавстві — національні меншини, корінні народи, зібрання виборців, зібрання громадян за місцем їх проживання, релігійні громади тощо”[32, С.464], “Суб’єкти конституційного права — це учасники суспільних відносин, наділені конституційною правосуб’єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права. Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов’язків учасників конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права і обов’язки”[32, С.465]
Повністю відповідає реальному становищу церков наступне місце з того ж підручника — “При цьому конституційна правосуб’єктність може як установлюватися, так і визнаватися нормами конституційного права. Зокрема, за рядом колективних суб’єктів конституційних правовідносин правосуб’єктність визнається і в певних випадках не потребує спеціального законодавчого закріплення”[32, С.465]
Важко пропустити і це місце підручника — “Важливим суб’єктом конституційно-правових відносин є релігійна громада, оскільки у багатоконфесійній державі, якою є Україна, саме релігійні громади виступають важливим чинником формування як загальнодержавної, так і регіональної політики. Попри те, що відповідно до ч. 3 ст. 35 Конституції церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви, порядок організації та діяльності релігійних громад визначається законодавством України, а відтак вони є повноцінними суб’єктами конституційно-правових відносин” [32, С.468]
Але очевидно, що навіть колективне цитування всіма учасниками державно-церковних відносин цих місць підручника конституційного права, не стане джерелом, початком радикальних змін в тих відносинах. Істина проста і давня — дуже легко зробити якусь дурницю, яка увійде в людські відносини і потім виявиться, що на виправлення її потрібні час, роки… Тому читанню і цитуванню підручника мабуть необхідні попередні процедури. План — сьогодні необхідно рішати практичні питання. Церкви повинні хоч якось відчути свою суб’єктність, зробити хоч якісь самостійні дії. Особливо у відносинах з державою. Ну, наприклад, в тих переходах парафій. Переходи парафій – це християнське і цивілізоване вирішення долі майна. По перше – церкви, кожна з яких рахує себе істинно християнською і кожна по канонах рахує себе власником майна а не парафію, повинні між собою(!) договорюватись про долю майна. Для цього в першу чергу(!) необхідно нейтралізувати державу(в тому числі і різні комітети), світське право і українське релігієзнавство. По своїй природі держава, люба і особливо українська, не може вирішити такі конфлікти, тому необхідно тихо саботувати релігійний закон, не звертатися до судів у випадку таких конфліктів і тримати на порядку денному майбутню відміну цього закону. Особливо ті його положення, які сприяють мародерству церков. Якщо складно це зрозуміти, то включити здоровий глузд, почуття гумору. Адже християнство якось створило західну цивілізацію, від канонів якось походить світське право і тут через дві тисячі років приходимо ми, такі самостійні і незалежні, з українським податковим кодексом і українським цивільним кодексом. Відкриваємо український підручник з академічного релігієзнавства і кажемо – Ага! Християнська Церква! Ану йди сюди, зараз ми тебе будемо реєструвати і регулювати! Далі. Церкви при угодах про майно можуть використовувати різні методи – більшість може пропонувати викупити майно у меншості, дати кошти на будову нового храму, врешті добровільне почергове, постійне чи тимчасове, використання храму. Підкреслюю – почергове по згоді двох сторін, без участі держави. В основі всіх рішень тільки договір церков, який повинні виконувати всі парафії. Незгідних, особливо буйних просто ліквідовувати рішенням церкви. Так як було у Львові з римо-католицьким храмом.[33] Не зважати на можливі матеріальні втрати, втрати духовні без цього завжди більші. Ну і тільки в тому випадку, коли церкви не договорились і християни почали квасити носи один одному, можливе специфічне, правове, конституційне(!) втручання держави. Держава може тільки стати між ворогуючими сторонами, пробувати звести по новому їх в переговори. Простіше кажучи – законсервувати конфлікт, покластись на волю Божу і чекати…
А так то, в ідеалі необхідний якби реверс в перші часи незалежності, до “нульового часу” і так пробувати «реанімувати» державно-церковні відносини, «реанімувати» статтю 35 Конституції України.
Для цього
— повністю відмінити релігійний закон;
— виходячи з того, що релігійні організації в дійсності утворюються поза межами світського права, внести зміни в Цивільний кодекс України, якими доповнити перелік юридичних осіб публічного права на початках хоча би християнськими церквами, потім розширювати до всіх релігійних і громадських організацій;
— ліквідувати безглузді облік і звітність релігійних організацій в статистичних і податкових органах;
— почати торувати шлях до конкордатів…
Назагал це мабуть утопія, для якої потрібна інша країна…
Дутчак Анатолій Васильович, м.Калуш.
Література:
- Пятигорский А.М. Избранные труды. М.: Школа «Языки русской культуры», 1996 г. 590 с.
- Мамардашвили М.К., Пятигорский А.М. Символ и сознание. Санкт-Петербург Азбука. 2011г. 320 с.
- Козловски П. Общество и государство: неизбежный дуализм. – М.: Республика, 1998.
- Гегель Г.В.Ф. Философия религии. В 2-х томах. – Т.1. – М.: Мысль, 1975.
- Анрі де Любак. Роздуми про Церкву. — К.: Дух і літера, 2010.
- Гьофнер Йозеф, Кардинал. Християнське суспільне вчення. — Львів: Свічадо, 2002.
- Конституційне право України. За редакцією доктора юридичних наук, академіка правових наук України Ю.М.Тодики – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002.
- Ліберо Джерозе. Церковне право. – Львів: Свічадо, 2001.
- Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М,: Медиум, 1995.
- 10. Нерсесянц, В. С. Философия права : Учебник — М. : НОРМА-ИНФРА-М, 1998. — 652 с.
- Геґель Ґ. В. Ф. Основи філософії права або природне право і державознавство / Пер. з нім. Р. Осадчука і М. Кушніра. – К.: Юніверс, 2000. – 329 с.
- 12. Мамардашвили М.К. Опыт физической метафизики М.: Прогресс-Традиция, 2008. — 304 с. https://libcat.ru/knigi/nauka-i-obrazovanie/filosofiya/249488-117-merab-mamardashvili-opyt-fizicheskoj-metafiziki.html#text
- 1 Франческо Марджотта Брольо, Чезаре Мирабелли, Франческо Онида. Религии и юридические системы. Введение в сравнительное церковное право. – М.: Библейско-богословский институт св.апостола Андрея, 2008.
- 1 Райзберг Б.А., Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б.. Современный экономический словарь. — 2-е изд., испр. М.: ИНФРА-М, 1999.
- 1 Богустов А.А. Юридические лица по гражданскому праву Польши //Цивилист. – 2008 — №4.
- Піддубна В. Релігійні організації як юридичні особи. //Право України. –2005-№4.
- Кашанина Т. В. Корпоративное право – М.: НОРМА–ИНФРА , 1999.
- 1 Цікало В.І. Правова природа корпоративного правовідношення // Вісник господарського судочинства. – 2006 — №4.
19.https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=409917700225887&id=100036229807988
- 20. У. Хаварівський. Реєстрація та набуття статусу юридичних осіб церквами та релігійними спільнотами в Словацькій Республіці. Режим доступу: http://religio.org.ua/index.php/religio/article/download/472/470(дата звернення 01.2021р.)9
- 21. Г. Друзенко. Марні сподівання: післямова до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України»// Юридичний журнал. № 9 — Київ : Фоліант , 2010. — С. 128-135.
- 22. ЗАКОН УКРАЇНИ Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (щодо запобігання діяльності релігійних культів деструктивного типу та тоталітарних сект) http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JF1V700A.html
- 2 http://adelgeim.livejournal.com/78384.html
- 2 Иванов В. Община как субъект права // Закон — 1994. — №5
- 2 К. И. Скловский. Собственность в гражданском праве. — М.: Статут, 2008.
- 2 Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990.
- 27. Шевченко Я.М. Основні новели проекту нового ЦК // Право України. – 1997 – №3.
- 28. Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. Проблеми вдосконалення правового регулювання права приватної власності: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002.
- 29. Бодріяр, Жан. Симулякри і симуляція / Пер. з фр. В. Ховхун. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. — 230 с.
- 30. Дискин И. Хозяйственная система России: проблемы институционального генезиса // Общественные науки и современность. 1998. N 1. С. 17. http://ecsocman.hse.ru/ons/msg/18105398.html
- 31. Аналітичний звіт “Захист релігійних прав та свобод в Україні в умовах змін 2019–2020 рр.: національний та європейський досвід” https://cutt.ly/Ejmxi1W
- Погорілко В. Ф. Федоренко В. Л. КОНСТИТУЦІИНЕ ПРАВО УКРАЇНИ. Академічний курс: Підруч.: У 2 т. — Т. 1 / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. — 544 с.
- Навколо храму Стрітення у Львові розгорівся міжцерковний конфлікт https://www.radiosvoboda.org/a/29808129.html
