Україна Релігійна

Аналіз постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року по справі № 910/10011/19[1]

 

Присвячується 30-й річниці з дня прийняття Закону України   “Про свободу совісті і релігійні організації”

            Згідно Єдиного державного реєстру судових рішень  09.04.2021 було опубліковано вступну та резолютивну частини постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року по справі № 910/10011/19 і тільки  05.05.2021 повний її текст. Враховуючи ранг цієї Постанови і суть цієї справи, можна без сумнівів стверджувати, що рішення цього складу суддів внесе значні зміни в ландшафт українських державно-церковних відносин. Незалежно від того, в якому стані би вони, ці відносини, не були.

Спробуємо зробити попередній аналіз. Зміст справи — конфлікт при зміні канонічного підпорядкування релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви»

Перше, що виділимо в цьому рішенні.

Велика Палата Верховного Суду, яка є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, до складу якого входить двадцять один суддя Верховного Суду, згідно статті 45 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” з метою забезпечення однакового застосування судами норм права здійснила перегляд судових рішень у касаційному порядку по справі № 910/10011/19 і прийняла Постанову. А оскільки згідно вже статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”  висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, висновки викладені в постанові в першу чергу є обов’язковими для суб’єктів владних повноважень, які проводять реєстрацію релігійної організації і застосовують при цьому відповідні положення  Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі — Закон № 987-ХІІ). Саме застосування процедури цієї реєстрації, яка описана в  Законі № 987-ХІІ, колегія суддів виклала по новому.

Зокрема, в Постанові зазначено наступне. Згідно ст.14 Закону № 987-ХІІ для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим — до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР. Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень). Також  відповідно до статті 15 Закону № 987-ХІІ в редакції від 23 квітня 1991 року рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством Української РСР. Далі колегія суддів відзначає, що на момент прийняття цього закону не існувало господарських чи арбітражних судів, не було прийнято Господарського процесуального кодексу.(надалі — ГПК) Натомість на час прийняття Закону № 987-ХІІ ЦПК містив главу 31-А, в порядку якої розглядались спори громадян і юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних правовідносинах. Так, відповідно до статті 248-1 ЦПК (в редакції 1963 року) громадянин має право звернутися в суд із скаргою, якщо вважає, що діями службової особи ущемлені його права. У суд може бути оскаржено дії, одноособово здійснені службовими особами від свого імені або від імені органу, який вони представляють. Отже, на час прийняття Закону існувало інше процесуальне законодавство, якому положення Закону № 987-ХІІ в редакції 1991 року кореспондували. У подальшому Верховною Радою України було прийнято ГПК, який згодом, зазнавши змін, був викладений у редакції від 16 серпня 2020 року. Відповідними нормами цього процесуального закону було визначено юрисдикцію спорів між юридичною особою та її учасником (засновником, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. У той же час відповідні зміни до Закону № 987-ХІІ внесені не були. Тобто, колегія суддів відзначає неузгодженість між чинними нормативно-правовими актами,  їхнє протиріччя  з  одного й того самого предмета регулювання, в теорії права відоме як колізія норм права. Колізія норм    права    вирішується   шляхом   вибору   того нормативного акта,  який  має  бути  застосований  до  конкретного випадку (юридичного факту). Існує і  декілька  способів,  за  якими   можливо   визначити нормативно-правовий акт, яким слід керуватися. Перелік цих способів можна знайти, наприклад,  у листі Міністерства юстиції № 758-0-2-08-19 від 26.12.2008.[2]  Зокрема, одним із способів є визначення який нормативно-правовий акт є загальним а який спеціальним і при розбіжності    між    загальним    і    спеціальним нормативно-правовим  актом  перевага надається спеціальному.  Колегія суддів Великої Палати в п.46 Постанови визначає, що ГПК є спеціальним нормативним актом, до предмета регулювання якого входить, у тому числі, визначення юрисдикції та підсудності судових спорів. Водночас визначення юрисдикції і підсудності спорів не є і не може бути предметом регулювання Закону № 987-ХІІ а тому положення Закону № 987-ХІІ є застарілими та не відповідають чинному процесуальному законодавству.

Що стосується суті цього спору, то фактично підставою позову є незгода релігійної організації з рішенням загальних зборів членів релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленим протоколом від 23 лютого 2019 року № 1. Із цього вбачається, що у позивача наявний спір не з державним реєстратором, а порушення своїх прав він убачає в ухваленні відповідного рішення загальними зборами членів релігійної організації про зміну канонічної підлеглості та у прийнятті нової редакції статуту. Положеннями пункту 3 частини першої статті 20 ГПК визначено, що до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи. Зазначено, що у своїх постановах Велика Палата Верховного Суду неодноразово визначала критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикціями, визнавши юрисдикцію господарського суду у справах про спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи. Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства.

Аналіз постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року по справі № 910/10011/19[1]

А далі трохи складніше. Колегія суддів визначає, що в цьому випадку спір може бути тільки тоді, коли порушена правова визначеність. Тобто, порушена правова визначеність виникає тоді, коли є два статути — попередній, з яким організацію ввели в Єдиний державний реєстр (надалі — ЄДР) і зареєстрований статут, який на думку позивача, прийнятий з порушенням попереднього. Складність в розумінні цього місця в Постанові виникає через те, що колегія суддів не вживає поширене в українських державно-церковних відносинах таке визначення, як “подвійна реєстрація”. Віддамо їм належне — суддівська етика мабуть просто не дозволяє їм використовувати чи згадувати в своїх текстах цей неякісний законодавчий продукт, який до того ж існує на рівні якогось непрофесійного сленгу. Колегія суддів виходить з простого визначення Цивільного кодексу — ті корпоративні, майнові відносини, права і обов’язки  учасників юридичної особи(засновників, акціонерів, членів), у тому числі учасника, який вибув, чи зміни в цих відносинах, які потім можуть оспорюватись чи захищатись в суді, виникають тільки після внесення відомостей в ЄДР. В пункті 95 Постанови зазначається, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі. Отже, судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах.

Далі, в пункті 97 Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 987-ХІІ держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту вичерпує свою дію з моменту внесення таких змін або доповнень до статуту (прийняття статуту в новій редакції). Тобто, після внесення змін в ЄДР.

Виходить на те, що ті всі багаторічні баталії, критика, пропозиції, законодавчі проекти відносно цієї української законодавчої аномалії можна рахувати вичерпаними. Абсурдність цієї процедури, в якій намагалися об’єднати такі різні правові процедури як “реєстрація” і “експертиза” відчувалась завжди і про цілі її збереження я вже писав. Що тепер можуть робити з цією, існуючою ще в тексті закону, процедурою. Очевидно, якщо залишиться бажання її використовувати, результати цієї “реєстрації” чи “експертизи” може тільки враховувати або не враховувати той орган виконавчої влади, який уповноважений вести ЄДР. Але зрозуміло одне — грамотно застосовуючи норми матеріального права, норми цивільного права, колегія суддів “нейтралізувала” ст.14 Закону № 987-ХІІ. Втім залишиться проблема, яку цією реєстрацією намагались вирішити — необхідність вказувати і, очевидно, необхідність доказувати чи перевіряти зазначене в статуті релігійної громади місце громади в організаційній структурі релігійного об’єднання. Це є загальна проблема відсутніх в Цивільному кодексі т.з. ієрархічних структур, коли статус юридичної особи громадське утворення набуває тільки при входженні в цю структуру-юридичну особу. Схожі проблеми є в законодавстві про громадські об’єднання, в профспілковому законодавстві де існують галузеві профспілки. Первинні організації профспілок переважно утворюються по галузевому принципу і існують в якості юридичних осіб тільки тоді, коли входять в структуру галузевої профспілки і використовують один, загальний, статут галузевої профспілки на всіх. Громадські об’єднання зі статусом юридичної особи можуть мати відокремлені підрозділи, які утворюються за рішенням відповідного керівного органу громадського об’єднання згідно із статутом. Відокремлені підрозділи громадського об’єднання зі статусом юридичної особи можуть мати своє положення, якщо це передбачено статутом громадського об’єднання. Положення про відокремлений підрозділ громадського об’єднання не може суперечити законам та статуту громадського об’єднання. При такому порядку утворення правоздатність цих підрозділів реально стає частково залежною від волі всієї організації, стає обмеженою. В Цивільному кодексі такої правоздатності не існує, такі юридичні особи не описані і при намаганнях творити такі ієрархічні структури виникає необхідність враховувати т.з. внутрішні настанови структури і творити гібриди правових норм з внутрішніми нормами організацій. Надалі виникають проблеми з існуванням цих гібридів, вони стають нежиттєвими. Тобто, маючи на папері, по Цивільному кодексі повну правоздатність, яка дає їм можливість брати участь  у будь-яких цивільних правовідносинах, такі гібриди з реально обмеженою правоздатністю в  правовому житті створюють проблеми як для себе так і для інших учасників відносин. В  житті буває так, що ту реально існуючу обмежену правоздатність своїх підрозділів громадське  об’єднання з необхідністю буде намагатись використати. Наприклад, поведінка підрозділу почне суперечити статуту  об’єднання і при вичерпанні всіх можливостей вплинути,  об’єднання постане перед необхідністю виключити підрозділ зі своєї структури. Після такого виключення підрозділ повинен позбутися статусу юридичної особи, ліквідуватися. В галузевих профспілках це взагалі може вчинятися простою дією. Організація просто знімає з обліку первинну організацію, яка вчиняє якісь серйозні проступки і це означає, що та первинна позбавляється права користуватися статутом, стає юридичною особою без статуту. Але ні в Цивільному кодексі ні в Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» механізмів ліквідації таких юридичних осіб не існує.

Ну і іноді особливо вражаючим, майже анекдотичним при певних ситуаціях, стає життя таких гібридів, утворених уже в релігійному законодавстві із суміші цивільного і канонічного права.

Окремо звернемо увагу на те, яка роль в таких судових процесах департаментів інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій, управлінь у справах національностей та релігій облдержадміністрації. Часто після відміни їх розпоряджень по реєстрації статутів, ці підрозділи ОДА самостійно надалі подають апеляційні, касаційні скарги на відміну рішення першої інстанції. Чиї права чи інтереси в таких позовах відстоюють ці підрозділи? Можна доказати існування в цих підрозділах представництва держави але як ці релігійні розколи порушують права держави? Також неможливо вивести права для цих підрозділів представляти одну з сторін розколу. Згідно процесуального права повинен бути нормативний акт, в якому прямо вказується право на таке представництво. Візьмемо, наприклад,  положення про Департамент інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій Хмельницької обласної державної адміністрації.[3] В цьому судовому процесі ОДА сама виступає в ролі подальшого позивача. Згідно цього положення Департамент, ну і сама ОДА, сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань, налагодженню взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань та конфесій, вирішенню спірних міжцерковних питань, прове­денню богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, паломництву віруючих. З такого “сприяння” неможливо вивести формулу участі в якості позивача в таких судових суперечках ні ОДА ні її підрозділів. Візьмемо інший підрозділ, управління у справах національностей та релігій Вінницької обласної державної адміністрації, яке виступає позивачем в судових процесах по справі № 139/656/19, зміна підпорядкування релігійної громади Храму Успіння Пресвятої Богородиці с.Жван Мурованокуриловецького району Могилів-Подільської єпархії Української Православної церкви. В положенні про управління у справах національностей та релігій Вінницької облдержадміністрації вже міститься більше положень про його можливості.[4] Втім самими першими є записані завдання управління, якими є  забезпечення прав громадян на свободу світогляду і віросповідання; контроль за дотриманням законодавства щодо прав національних меншин, свободи світогляду і віросповідання та про релігійні організації, узагальнення практики його застосування; сприяння, у межах компетенції, реалізації гарантованого громадянами права на свободу совісті. Як ці завдання можна сумістити в таких судових процесах? Адже в дійсності в громаді відбувся релігійний розкол, кожна сторона віруючих рахує що порушені саме її права. І от в цій ситуації ОДА чи її підрозділ приймає безглузде рішення — арбітрує і вирішує захищати права саме тієї сторони, де більшість громадян-віруючих.

Врешті можливий ще такий варіант, в якому ОДА чи її підрозділ може виступати позивачем. Здійснюючи цю “експертизу-реєстрацію” статуту релігійної громади, ОДА чи її підрозділ в подальшому, при судовій відміні результатів цієї процедури, як юридичні особи можуть прийти до висновку про надання шкоди їх діловій репутації такою відміною і судом будуть намагатися її відновити. Але це вже інше судочинство.

Повернемось тепер до теперішнього стану після прийняття цієї Постанови  самої  релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви. Згідно тексту Постанови судової колегії рішення громади про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту громади свою дію не вичерпало, тобто до кінця не доведено. Це підтверджує і запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань. Згідно запису громада на сьогоднішній день існує як РЕЛІГІЙНА ГРОМАДА СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ПАРАФІЇ СЕЛА СУТКІВЦІ ЯРМОЛИНЕЦЬКОГО РАЙОНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ,  керівником юридичної особи є СТЕПАНИШИН ВОЛОДИМИР ОЛЕГОВИЧ. Можна здогадатись що це і є той настоятель парафії Степанишин В. О., який звернувся з первинним позовом до Господарського суду міста Києва про визнання розпорядження ОДА від 27 березня 2019 року № 213/2019-р протиправним та його скасування. Звернемо увагу, що від дати цього розпорядження громада функціонує уже два роки і якщо в цей час коштами громади розпоряджаються нові люди, які допущені до майна громади згідно змін до статуту і цього розпорядження то в них і в керівництва банку, якщо банк згідно змін до статуту уже вніс зміни до рахунку громади, можуть бути неприємності.

Щоб завершити зміну підпорядкування, громада повинна внести зміни до ЄДР і тільки тоді цей конфлікт, якщо інша сторона не примириться, може мати судове вирішення. Але тепер, після прийняття цієї Постанови, як я писав — ландшафт змінився — і зробити це можна тільки у відповідності до нової редакції Закону № 987-ХІІ від 17.01.2019. Зміна  канонічного підпорядкування, яка здійснюється шляхом внесення відповідних змін до статуту може здійснитись тільки як зміна особистих майнових і немайнових прав членів релігійної громади.  Повернемося знову до запису в ЄДР. Згідно запису в переліку засновників (учасників) юридичної особи зазначено — ЧЛЕНИ РЕЛІГІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ. І все. Тобто з самого початку процедура реєстрації юридичної особи не завершена, корпоративні відносин між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами) не встановлені, майнових і немайнових прав члени релігійної громади не набули. Як можна внести зміни у відносини коли вони взагалі не встановлені? Мається на увазі відносини і права конкретних громадян, які повинні бути зазначені в ЄДР. І нова редакція Закону № 987-ХІІ так і зазначає. Громада перед(!) переходом повинна мати вже в статуті чи внести змінами в статут порядок  чи правила прийому і виключення членів організації. Потім згідно цього порядку створити поіменний, легальний  список членів організації і цей список повинен бути введений в ЄДР. Законність проведених зборів і прийнятих змін до статуту можна перевірити тільки на основі цього списку. І цю перевірку робить чи реєстратор чи надавач послуг чи врешті суд. Це і повинна зробити релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району. Але анекдотичність нашої ситуації в тому, що і ці зміни, які необхідні робити перед переходом, теж повинні робити поіменовані члени громади. Тобто, виходить на те, що згідно положень Цивільного кодексу України юридична особа приватного права не утворена і ніякі зміни в статуті неіснуючої юридичної особи провести неможливо.

Тут, в черговий раз вилазить абсурдність нашого релігійного закону, який намагається запустити в життя гібриди світського і канонічного права, юридичні особи з гібридною правоздатністю. Ці гібриди нежиттєві і це доказує простий аналіз судової Постанови. Взявши для цих гібридів канонічні статути християнських парафій, ми запустили їх в цивільний оборот. Але ці статути так і залишились канонічними, придатними тільки для внутрішнього життя парафії. При намаганнях влаштувати життя гібридів у зовнішньому правовому світі, намаганнях доказати що вони мають право разом з майном покинути внутрішнє правове поле, яке створило їх статути, ми натикаємось на непереборні, врешті анекдотичні ситуації.

Що можна ще передбачити наслідками прийняття цієї Постанови? Те, що це складне рішення може радикально поміняти ландшафт українських державно-церковних відносин, можливо і перебільшене. Той стан тих відносин на такому рівні, що ні поміняти їх чи просто переварити цю Постанову в цьому стані важко, майже неможливо. Адже ж зрозуміло, що в нас жодна парафія не перейшла відповідно до законодавства, жодна парафія не існує відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань».  Очевидно це так і залишиться. Потенціал переходів вичерпується. Ті що перейшли тихо-мирно, в цьому гібридному статусі до пори до часу так і будуть існувати. Ті конфлікти, що ще існують, так існувати і будуть поки не потомляться всі учасники. Можливо комусь вдасться  попасти в Страсбург. Ну і що? Чи перший раз, вже звикли

Втім є ще один шанс, шанс використати цю Постанову як початок реанімації державно-церковних відносин в Україні. Цю Постанову можна використати як ультиматум всім християнським церквам, що існують в Україні. Ну якщо не ультиматум то початок діалогу з церквами. І от на початках давайте запитаймо їх — чи вам дійсно потрібні ці переходи і те, щоб держава захищала і регулювали ці переходи? Якщо потрібні, якщо ви згідні про цьому поступитися своїми традиціями та внутрішніми настановами, канонічним правом то завершіть утворення юридичних осіб-парафій, приведіть статути своїх парафій у відповідність до Цивільного кодексу, до цивільного права. Для захисту і регулювання цих переходів у держави немає і не може бути іншого права. Якщо ні — то давайте почнемо діалог з пропозиції повністю відмінити Закон України “Про свободу совісті і релігійні організації”, який був прийнятий рівно 30 років тому. Існування цього закону завдає шкоди не тільки церковному праву а і завдає не меншої шкоди світському, державному праву.

Анатолій Дутчак

1.https://reyestr.court.gov.ua/Review/96695006

2.https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0758323-08#Text

3.https://www.adm-km.gov.ua/?page_id=77826

  1. http://www.vin.gov.ua/upravlinnia-u-spravakh-natsionalnostei-ta-relihii/polozhennia

 

Яка твоя реакція?

Радість
0
Щастя
0
Любов
0
Не завдоволений
1
Тупо
0

Интересно почитать:

Также в категории:Україна Релігійна