Центральна теза «Діалектики просвітництва» полягає в тому, що просвітництво містить у собі власну протилежність. Намір звільнити людину від міфу і страху через раціональне пізнання обернувся новою формою міфології — пануванням технічної та інструментальної раціональності.
Розум, який мав служити емансипації, став засобом контролю над природою і людьми. У цьому сенсі модерна цивілізація, замість визволення, породжує нові, більш витончені форми залежності.
Діалектика як метод критики
Адорно і Горкгаймер свідомо використовують діалектику як метод аналізу, але не в класичному гегелівському значенні системного розвитку. Для них діалектика є способом виявлення внутрішніх парадоксів модерної культури, її суперечностей і прихованих форм насильства.
Цей підхід зберігає зв’язок із гегелівською традицією, у межах якої суперечність розглядається як ключ до розуміння розвитку. Філософські витоки такого мислення простежуються у філософії Гегеля та гегельянства, але у Франкфуртській школі діалектика набуває переважно негативного, критичного характеру.
Критика масової культури
Однією з найвпливовіших ідей Адорно і Горкгаймера стала концепція індустрії культури. Масова культура, на їхню думку, перестає бути сферою творчості і самовираження. Вона функціонує як промислова система виробництва стандартних смислів, що формують пасивного споживача.
Індустрія культури сприяє уніфікації мислення, знижує здатність до критичного судження і підтримує існуючий соціальний порядок. Розвага стає продовженням праці іншими засобами, а свобода — ілюзією вибору між однаковими продуктами.
Розум, влада і техніка
У «Діалектиці просвітництва» особливу увагу приділено взаємозв’язку розуму і влади. Інструментальний розум прагне ефективності та контролю, поступово витісняючи етичні та рефлексивні виміри мислення. Техніка стає не нейтральним засобом, а формою соціальної організації.
Ця критика раціональності продовжує лінію марксистської соціальної критики, але водночас виходить за межі економічного аналізу. Саме такий зсув характерний для післякласичного розвитку німецької філософії у ХХ столітті.
Моральний вимір критичної теорії
Попри песимістичний тон, «Діалектика просвітництва» не є нігілістичним текстом. Адорно і Горкгаймер прагнуть зберегти можливість критичного мислення, яке не підпорядковується логіці тотального контролю. Їхня філософія містить етичний імпульс — захист людської гідності та автономії.
Критична теорія має не давати готових рецептів, а підтримувати постійну рефлексію щодо умов свободи у сучасному суспільстві.
Праця Адорно і Горкгаймера стала одним із найвпливовіших текстів філософії ХХ століття. Вона визначила подальший розвиток критичної теорії, культурної критики та соціальної філософії. Її ідеї активно використовуються в аналізі масової культури, медіа, технологій і сучасних форм влади.
Іван Гудзенко
