Саме їх мало би заставити задуматись те місце Концепції, де йдеться про обов’язки церкви (релігійних організацій) перед державою. Втім необхідно визнати, що по своїй природі це місце споріднене з тими місцями базового релігійного закону, призначенням яких є регулювання створення і діяльності релігійних організацій, в тому числі і церков.
Зазначену вище категорію людей повинно би здивувати те, що держава намагається регулювати створення і діяльність деяких релігійних організацій чи зобов’язувати до чогось організації, які утворились раніше самої держави і навіть раніше мови на якій держави видають свої конституції чи інші нормативні акти що мають відношення до релігії чи церков. Більше того, частина цієї категорії людей знайома з текстами, які переконливо доказують що деякі держави самі складно походять від релігійних організацій що врешті свідчить про відсутність просто почуття гумору у тих громадян цих держав, які стають авторами нормативних актів, що намагаються регулювати діяльність цих релігійних організацій.
Неважко здогадатись, що розділ «права і обов’язки» появився у авторів Концепції в результаті задуму створити щось на зразок всеоб’ємного «українського» варіанту конкордату, в якому, виходячи зі структури типового правового договору, обов’язково присутні такі елементи договору як розділ «права» так і розділ «обов’язки». Безперечно задум створити чи прийняти конкордат у відношенні з релігійною організацією є по своїй суті і демократичним і прогресивним. Втім у нашому випадку вся прогресивність вичерпується тільки фактом наміру. Основною особливістю конкордату з релігійною організацією в державі, яка проголошує відділення держави від релігії є те, що такий договір не може бути створений ні в полі світського ні в полі канонічного чи церковного права. Взаємне визнання автономного існування держави і церкви, визнання окремого і незалежного існування світського і канонічного права походить від різниці за своєю природою сфер діяльності церкви і сучасної держави. Ці сфери настільки різняться, що люба спроба створити конкордат в полі світського права («український» варіант) чи канонічного безглузді і завдають шкоди при любих варіантах як світському так і канонічному праву.
Очевидно, що таке розуміння існування «обов’язків» церкви подвигло сучасних релігієзнавців до створення своєрідного набору закликів до церков, в яких їх закликають «надихати, спасати, виривати із сірої буденщини та яскравості вічного телесвята до чогось свого національного, життєво важливого для суспільства», «взяти на себе відповідальність за суспільне лідерство хоча б на часи необхідних суспільних трансформацій», стати «провідною силою громадянського суспільства», «Мойсеями та Ааронами цього суспільства». І тут люди з розвиненим «релігійним слухом» можуть зауважити, що релігія не займається державами, націями, народами і не може мати ніяких обов’язків відносно них. Церква займається тільки людиною, творить нову людину-віруючого і ця місія і її «якісне» виконання, без будь-яких інших додаткових обов’язків з боку церкви, є безумовною гарантією утворення і існування доброї держави чи нації.
Якщо б доводилось шукати максимально об’ємний, влучний символ, який би увібрав всі сторони сучасного стану державно-релігійних відносин на Україні, я взяв би постать Галини Лозко, інтерв’ю з якою недавно розміщено на сайті РІСУ. Я вперше дізнався про цю людину, доктора філософських наук, етнолога, релігійного діяча, волхвиню Зореславу.
Важко зрозуміти, як в межах сфери однієї свідомості співіснують такі різні структури свідомості – «філософ», «релігієзнавець», «віруючий Рідної віри». Реальне існування кожної з цих структур протирічить, не допускає в сфері однієї свідомості присутності і існування іншої структури. Інакше це буде клініка. Очевидно це можна пояснити тільки тим, що все це існує в цьому випадку тільки як знаки без змісту, реконструкції. Причому реконструкція кожної структури – «філософа», «релігієзнавця», «віруючого». В залежності від життєвої ситуації чи співрозмовника. Це так як набуті популярності в послідній час на теренах музеїв і заповідників реконструкції побуту і подій Середньовіччя. Гурти чоловіків і жінок, в старовинному одязі і обладунках, за невелику плату чи просто так, розігрують перед відвідувачами різні епізоди і сцени з минулого життя. Видовищне і цікаве, але ми ж з вами розуміємо, що все це немає ніякого відношення до реальних подій минулого…
Співвідношення структур свідомості і соціальних структур, їх незалежне існування і коеволюцію гарно описано в працях Нікласа Лумана. Втім він не міг передбачити чи спостерігати цікаві і виняткові випадки, коли необхідно зрозуміти і описати створення, результати існування і еволюції таких псевдоструктур свідомості. Неважко здогадатися, що багато імітаційних процесів в побудові правових держав на теренах СНГ саме зв’язані чи засновані на таких структурах.
Так і відносини держави і релігії у нас відбуваються як грандіозна реконструкція, в якій задіяні державні органи, релігійні конфесії, різні світські благодійні і псевдонаукові інституції. Реальні відносини держави і релігії створюються в акті віри і не підлягають, так же як і акт віри, ніякому законодавчому регулюванню. Якщо і підлягають, то тільки специфічно і потім, після акту віри. Інакше відбудеться та же реконструкція – в цьому випадку і релігії і її відносин з державою. Саме це і відбулось в нашій державі. Все це спостерігається як гра, в якій держава намагається переконати себе і оточуючих в своєму існуванні. Вистава зі сценарієм і ролями, написаними державою для різних персонажів, в тому числі і для церкви. Плодом цієї вистави, організованої без всякого злого умислу, з метою «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви», стала віртуальна церква, фейк, імітація, механічна лялька якою користуються всі. Причому і самі релігійні організації, які не мають ні фізичних ні інтелектуальних сил протистояти такій «побудові» відносин. Структура цієї імітації утворена двома чинниками – науковим описом релігії, для якого релігія це абстрактний і безособовий предмет, створений релігієзнавством і другий чинник — світське право, яке в продовження цього опису відноситься до релігії як до об’єкту права.
Все це схоже на дії чоловіка, який намагаючись утворити сім’ю, використовує для створення відносин з жінкою тільки підручник анатомії і фізіології людини. Безперечно, на цьому шляху і з якісним підручником можна досягти певних успіхів. Але оскільки сім’я не є тільки раціональним утворення, частково духовним союзом не об’єктів а суб’єктів права, створити сучасну сім’ю мабуть не вдасться. Так і держава, будування державно-релігійних відносин починає з підручника релігієзнавства, до використання якого приєднуються і церкви. Надалі, долучивши до «будівництва» цивільне і податкове право, було «створено» релігійну організацію як громадську організацію-юридичну особу, яка пройшла реєстрацію згідно законодавства; суб’єкт господарської діяльності який, для задоволення релігійних потреб, надає послуги замовникам-віруючим, що споживаються в процесі певної дії або здійснення певної діяльності і які мають ціну або ціну можна встановити. Тобто в країні як би існують дві церкви – реальна, з життям згідно з канонічними нормами й інша, бутафорська, створена тільки на папері на догоду суміші цивільного права і наукового опису релігії. Існує в безглуздих механізмах реєстрації із засновниками, які її фактично не засновували, в податкових і фінансових звітах, в правових механізмах утворення, ліквідації, поділу і захисту майна.
Реальна, унікальна подія розділення держави і церкви, створення межі між ними, відбувшись в певний історичний час розвитку цивілізації, не залишилась одноразовою подією. Смисловий комплекс, що утворився при цьому, якби переміщується в часі, пропонуючи свої символи, дії, тексти і, саме головне, структуру новим і новим поколінням людей. Переміщується таким чином, що щоразу заново створюється структура в діях, вчинках і словах кожного, хто скористається ним. Причому відновлюється так, що і кожен раз із того, хто скористається ним, творить нову людину-віруючого, якби заново створює структуру вибору для віруючого і продовжує розділення держави і церкви. Тому кажуть що розділення держави і церкви в першу чергу проходить через віруючого. Синонімом цього смислового комплексу в релігії є священний текст. Причому текст фігурує не як культурна категорія, тому що ні в одній релігії поняття культури не існувало. Поняття культури могло виникнути тільки потім, коли ця релігія спостерігалась зі сторони і рахувалась основою чи стимулом для тої чи другої культури. Священний текст практично у всіх релігіях, де він є, фігурує в трьох маніфестаціях. За змістом змісту вчення — як одкровення. У відношенні традиції — як інструмент передачі в часі, як продовжене в часі свідчення. І, нарешті, третій, уже чисто антропологічний аспект — як головний об’єкт культу, інструмент поширення релігії в просторі.
В нашій же ситуації, коли ми намагаємось створити цю межу держави і церкви, ми фактично як би намагаємось вирішити ті проблеми, що людство вирішувало до нас. Але фальшивість нашої ситуації в тому, що такої проблеми в нас не існує. Ми фактично імітуємо як проблему так і самі державно-церковні відносини. Так, як для прикладу, не існує проблеми і її вирішення в нашому суспільстві, яка була озвучена в одному інтерв’ю тоді ще Місцеблюстителя УПЦ(МП) Митрополита Онуфрія. Виходячи з своїх зовнішніх спостережень західного суспільства, він говорить про зіткнення інтересів економічних, політичних, духовних Заходу і Сходу, вважає що сьогоднішні західні цінності не тотожні із християнськими і не освячені Законом Божим, а тільки людськими бажаннями. На його думку, на протилежність Заходу, православна церква відроджує віру Христову і зміцнює Церкву Його?. Відносно проблем, які стоять перед західною цивілізацією, Митрополит правий і ці проблеми в якійсь мірі торкаються і нас. Але біда в тому (спільна біда православних наших країн) що з тієї історичної (просторової, часової) точки, в якій ми знаходимося, ту проблему можна тільки бачити; ну і щось пропонувати. Вирішити її неможливо. Вирішиться вона тільки з тієї точки, в якій знаходиться західна цивілізація, в яку вона прийшла всім своїм розвитком, своєю еволюцією – зародження християнства, перемога християнства, відділення держави від церкви, утворення західної християнської цивілізації, секуляризація(!) і сьогоднішня точка з тією проблемою, яку озвучує Митрополит і яка їхньою ж цивілізацією усвідомлюється. Що з того вийде – ніхто передбачити не може і зрозуміло тільки одне – цю проблему їх цивілізація вирішить тільки сама. Якщо ж говорити про нашу точку, в якій ми всі знаходимося разом з Митрополитом то, скажемо так – в точку вирішення проблеми ми вже попасти не зможемо. Примусовий, владний перехід з язичества в християнство, симфонія влад, 70-річне нищення всіх організаційних форм релігії, фатальний пропуск(!) стадії секуляризації і ми, знову ж скажемо так, – опинилися ніби в точці «Палестина перед початком нашої ери». Якісь проповідники, колективні, сектантські, іноді напівбожевільні рухи і утворення. Вроді би утворилась ситуація вибору. Але біда в тому що у «базарі» пропозицій, на рівні з іншими пропозиціями, принизливо розташоване і християнство і вибору вже повторити неможливо. Релігію взагалі не вибирають. І у випадку з християнством, воно повинно вибрати нас, звернути увагу на наші проблеми. Причому ці проблеми мають бути особливими, граничними – ну типу таких як проблема розрізнення добра і зла. На всі інші, навіть такі як утворення нації чи будівництво держави, до яких посліднім часом релігієзнавці активно закликають долучитися християнські церкви, Бог мабуть уваги не звертає…
І якщо продовжити вислів одного з послідніх російськомовних філософів, який говорив про невдачу християнства на наших землях, очевидно це сталося через те, що ми поки-що ніколи не рішали проблеми, які б привернули увагу християнства…
Анатолій Дутчак
Правник профкому «Лукор- Карпатнафтохім», м. Калуш