Адопціоністами заперечується Свята Трійця, що більше представлене через різновид монархіанста. Так наприклад Феодотом Старшим та Феодотом Молодшим здійснювали обґрунтування. Останнім взагалі стверджувалося, що Ісус Христос не мав такої Божественної сили як у Мелхисадека. Павлом Самосатським також підтримувався адопціонізм.
Термін набув популярності в богословських концепціях Нікео – Царгородського Символу віри, де занадто підкреслювалася різниця між двома природами в Ісусу Христі – людською та божественною; в яких Христос є предвічний Син Божий, Логос, друга особа у Святій Трійці; з іншої ж сторони – Ісус перш за все є людиною, сином Діви Марії за усиновленням. Усиновлення реалізувалося після прийняття Сином Божим плоті сина Марії.
Термін адопціонізму пізніше буде використовуватися представниками Антіохійської богословської школи, зокрема Феодором Мопсуетським, Несторієм у протистоянні аполінаризму. Своє зародження адопціонізм завдячує Іспанії. У VІІІ столітті нашої ери відбувся процес відродження адопціонізму завдяки проповідницькій діяльності єпископа Еліланда та Фелікса. Постали проблеми з адопціонізмом. Папою Андріаном І було засуджено в листах застосування терміну «адопціонізм», а також актами ІІ Нікейського собору.
Франкфурстький собор 612-615 років, очолений королем Карлом Великим помітив основну помилку адопціонізму: розрізнення між поняттями «особистість» та «природа», оскільки слово «Син» не має жодного відношення до природи (божественна або ж людська), тільки до особистості Ісуса. Адопціонізм все ж таки зазнав осудження папою Левом ІІІ на соборах, які датуються VІІІ-ІХ століттям (Регенбурзький, Фріульський, Римський, Аахенський). На Аахенському соборі відбулася серйозна дискусія адопціоніста Фелікса та Алкуїна, в результаті котрої перемогу отримав останній.
Пегас
