«Про душу»

Слова – це решето, яким не виловиш сутності душі. Як би не хотів, а правди втримати не зможеш –  вона неодмінно прошурхотить крізь пальці, не лишаючи нічого по собі. Не варто шукати її визначення в жодній книзі і не треба намагатися почути щось про неї з чиїхось вуст. Чи наближаємось ми до пізнання душі, чуючи: «душа – матеріальна», «душа – триєдина», «душа – є» або ж «душі – немає»?  Слова накопичуються, але за ними не відчуваєш ніякої опори. Адже я бачу своє тіло, мої органи чуття сприймають його, і, якщо вони мені не брешуть, то тіло моє дійсно існує!  душа? Якби з дитинства я не чула нічого про душу, чи спало б мені на думку, що вона є, і не просто є, а існує саме в мені? Невже я маю ще щось крім тіла, розуму, відчуттів, волі? А, можливо, розум, відчуття і воля й складають мою душу? В будь-якому разі, питань більше, ніж відповідей…

Здається мені, що душу не можна пізнати й описати. Наші слова занадто вузькі, а інших мов, окрім людських, ми не знаємо. Не можна зрозуміти, звідки вона походить і для чого слугує. Втім, можна пізнати, де є душа. Але пізнати – відчуваючи. А все, що відчуєш – то тільки твоє, поділитися цим не зможеш ні з ким.

Отже, постає питання: хто має душу? З давніх віків люди вірили, що душа – це обов’язковий атрибут живих істот – людей та тварин. Дехто вважав, що душа притаманна також і рослинам. Можливо, наявність душі можна пов’язати з рівнем розвитку істоти – не кожен живий організм здатен мати душу. Але ж наявність душі – це не результат однієї чи кількох математичних дій, а щось складне, незвідане. От, чи має душу камінь? «Раціо» неодмінно підніме на сміх таку думку, адже, як може мати душу те, що навіть живим не є? Але що скажуть відчуття? …Згадай-но, як востаннє, погожого літнього дня лягав горілиць на гарячий камінь й крізь примружені очі слідкував за біганиною сонячних променів. Все змішується – рівномірний шепіт ріки, сюрчання цвіркуна, шелест трави. Й невідомо, що саме – монотонні звуки літнього дня, насичене повітря чи цупка поверхня розпеченого каменю – викликає стійке відчуття, що все живе й неживе на сім світі, що, здавалося, існує, хоч і поряд, але порізно –  враз об’єднується в одну непорушну міць. Що камінь, який мільйони років тому виринув з надр землі, виплеканий сонцем, вітром і дощами, який зараз обпікає тобі спину – такий, як і ти. Він непорушний, бо страшна втома здолала його за довгі віки існування. Ти відчуваєш, як всередині нього щось пульсує, хоче достукатись до тебе. Тоді ти забуваєш, що вас відрізняє. Водночас, знаєш – є щось, що є спільним для вас обох. Душа, можливо? Але тут я замовкну: слова ж – як решето, сутності ними не спіймаєш…

Ірина  Пришпетлива

студентка Національного Університету

«Києво-Могилянська академія»,

 

Коментування вимкнено

  • Олег Дехтяренко

    Це найкраще есе про душу, як на мене. Настільки глибоке, змістовне та поетичне, що хочеться перечитувати знову і знову! Довершений витвір мистецтва.

  • Іван

    Як на мене Есе дуже хороше і якісне!

  • Veronika

    згодна. мені теж здається що це – найкраще есе. чудова і новаторська спроба саме відчути душу, а не намагатись визначити та дослідити її раціонально