Історичні передумови становлення Вселенських соборів

Відомо,  що  на світовій  арені  з’являється  досі невідома   постать  керівника  антицерковного  руху   на території  Антиохії, який  сформував  своє вчення як противагу  христологічному  та тринітарному  вченню Східної церкви.  Це  був  Арій, пресвітер  Олександрійської церкви. Арій  народився 256 року  у Лівії.  Отримав виховання  через Лукіана Антіохійського.

Потім був рукопокладений у сан диякона  Петром, єпископом Олександрійським,  ним  був  відлучений  за звинуваченням у мелитіанстві. Мабуть  пізніше Арій розкаявся, оскільки  архієпископ  Олександрійський Ахілла  здійснив  висвячення  його  на пресвітера Олександрійського. Після  Нікейського собору (325 р.) – Арія  було заслано  Ілірію із забороною повертатися  в Єгипет.

Але  імператор Констянтин  все ж таки домігся того, щоб його повернули назад. Твори Арія були знищені,  до нас вони дійшли тільки у фрагментах. Його відомий твір  під назвою «Фалія» («Бенкет») являє собою захист  його вчення  наполовину етичної , наполовину  прозаїчної форми;  винятком можуть бути декілька  фрагментів у творах  Афанасія  Великого. Хоча  воно не дійшло до наших часів. Збереглися також листи Арія  до Євсевія Нікомедійського та Олександра Олександрійського (пом. 17 квітня 326 р.).

Головними джерелами  свідчень про нього служать, крім його власних творів – твори  Афанасія, 68 та 69 – та глава  творів Епіфанія про єресі, церковні історії Сократа, Созомена, Феодорита та  Філосторія. Крім того, Арій  утворює  групу своїх послідовників, які  сформувалися  у велику течію, що носила назву самого засновника – аріанство.

Воно поширилося  по східній провінції  пізньої  Римської імперії,  стало державною версією християнства  при наступниках  імператора  Констянтина  і аж до кінця правління  Валента ІІ, а потім вже  – державною релігією германських держав до  ІV століття. Аріанство  у дечому розходилось  з основною  течією тогочасного християнства,  неправильно  інтерпретуючи саму природу Христа. Так як Арій вважав, що Христос створений Богом, по – перше – має початок свого буття, а по – друге – не рівний  Богу. А Христос – не єдиносущний Богу.

Сократ  Схоластик  зауважує,  що  причиною подібності за сутністю  Бога  – Отця та Бога – Сина  є суперечка Арія  з єпископом Олександром, який стверджував, що Свята  Трійця є  «Трійцею в одиниці». Арій сприйняв це  як спробу  поширення  єпископом монархіанського вчення  Савелія Лівійського про Святу Трійцю, як  про послідовні модуси  одиничного бога.

Сульпіцій  Север  у своїх «Хроніках» описує  погляди  аріан таким чином:

«Те, що стверджували аріани було  наступним: Бог – Отець  по побудові світу  став  причиною народження Сина, і по Своїй волі Свою сутність  втілив у іншу,  створену з нічого,  в Бога нового  та іншого; і був час  коли Син не існував». Після того  як у 324 році  імператор Констянтин  отримав перемогу  на своїм супротивником Ліцінієм  – стає єдиновладним правителем  Римської імперії.  Зарання  підписавши  з ліцінієм  документ «Міланський едикт»  – заявляє  про зрівняння  у правах  християнства  з іншими релігіями, бере курс на перетворення християнства  у державну релігію.

Імператор був зацікавлений у консолідації церкви,  хоча  по приїзді  у 324 році в місто Нікомідію   отримав протест  зі сторони аріан, які були  незадоволені  діями самого імператора,  посипалася ціла низка скарг  прибічників та  супротивників Арія. Крім того суперечки  прибічників Арія  та Афанасія  у Єгипті  набули такої жорстокої форми, що годі тільки уявити. Воно переросло у постійні сутички  на вулицях, де люди, – як стверджує  Євсевій Памфіл – стикалися один з одним , будучи жорстокими,  замахувалися  на нечестиві справи, насмілювались ображувати  образ васілевса (імператора).

Згідно римського права,  замах на зображення васілевса  вважався злочином. І для того, щоб розібратись  у цій суперечці,  яка загрожувала  політичним  і церковним розколом – імператор  посилає  в Олександрію  розібратися  у цій справі  єпископа Кордубського Осію для того, щоб вже на місці вислухати  Арія та єпископа Олександра.

У зв’язку з цим  імператор  скликає  у 325  році  у місті Нікеї (сучасна Туреччина, м.Ізнік) І Вселенський собор на якому було осуджено  аріанство та прийнято  Символ віри Афанасія Великого (Нікейський Симол), а також вчення про єдиносущність Трійці. Арія було вигнано  і відлучено від церковного спілкування. Внаслідок  імператор підтримав аріанство , яке мало дуже сильні позиції серед єпископату Сходу.

Тому Антиохійський  Вселенський  собор  341 року, від початку не визнаний  Вселенським західним єпископатом, закріпив аріанство  як офіційне вчення. Міланський собор  355 року,  який очолювало  лише 40 єпископів  не маючи  ніякого підтвердження  канонічного статусу,  не будучи визнаний сучасними церквами – закінчився остаточною перемогою аріан, а їхні супротивники – Афанасій, єпископ Олександрійський  та Люцифер, єпископ Калаританський  були вигнані з міста Константинополя. Але  у зв’язку  з постійною зміною влади в Константинополі Афанасію все ж таки вдалося утримати чітку позицію  православних християн.

Він отримує  допомогу  зі сторони  нового імператора  Феодосія  І, який був ревним супротивником вчення аріан  та самого Арія.  У 381 році  скликає собор у м .Константинополь, де  остаточно засуджується  аріанство  як єретична наука. Афанасій Олександрійський   отримує абсолютну перемогу  на своїм супротивником  Арієм.  За рішенням  собору  Арія було осуджено у  неправдивій науці, яка суперечить  догмам  Святої церкви та відлучено від  спілкування з  церквою.

Отже , донікейський період  пов’язаний  з утворенням   еретичної науки Арія,  характерний   появою різного роду  єретичних вчень на  всій території тогочасної  Римської імперії або ж за межами її території:

1)     з аріанством, 2)  македоніанством або  ж духоборством, 3) несторіанством або монофізитством,  4) євтихіанством або  ж монофеліством,  5)  іконоборством.  Як  противага  цій науці  формуються  7 Вселенських соборів , завданням яких  полягало у :

1)  Нікейський  собор 325 р. – боротьба  з  аріанством,  осудження єретичної науки  та  формулювання  Нікейського  «Символу віри», визначено дату Пасхи;

2)  І Константинопольський собор 381 р. – повторно засуджує аріанство та формулює  вчення про Святу Трійцю;

3) Ефеський  собор 431 р. – засуджує єресь несторіанства (Хрістутекон, а не Теутекон «Христородиця замість Богородиці»);

4) Халкедонський  собор 451 р. – боротьба з  монофелітом Євтихієм (заперечення вияву двох воль  у Христі: людської та божественної);

5)  ІІ Константинопольський  553 р. – остаточне  засудження  єретичної науки  монофізитів (Несторія) та монофілітів (Євтихія),  викладення  вчення  про  дві природи та дві волі  в Ісусі  Христі;

6) ІІІ Константинопольський  собор  680 -681 рр. –  поділ книг Священного Писання  та  їх внесення  до канону  Східної  церкви  та  їхнє богослужбове призначення;

7)  ІІ Нікейський собор 787 р. –  постановив визнати  сакральні предмети предмети  християнського культу, остаточно було  сформульовано  віро повчальну доктрину  Східної церкви  і закріплено  у канонічній постанові.

 Стрикалюк Богдан,  магістр  релігієзнавства