Екзистенціалізм вважають однією із найпоширеніших течій філософської думки, яка сформувалася у першій половині ХХ століття в Росії, Німеччині, Франції. На її формування вплинули праці мислителів Федора Достоєвського, Сьорана К’єркегора, Фрідріха Ніцше, Умануно, Едмунда Гусерля, Макса Шелера. Екзистенційні ідеї у філософії розвивали Гайдаггер, Ясперс, Сартр, Камю, Шестов, Бердяєв. Розрізняють два типи екзистенціалізму – релігійний та атеїстичний.Філософія екзистенціалізму займається з’ясуванням таких питань буття: існування людини, суті її життя, долі у світі. Вона набула популярності і сьогодні. Згідно з поглядами екзистенціаліста Сартра, суб’єктом, випереджаючим існуванням сутність, є людина або ж за Гайдеггером – людська реальність. За поглядами Ясперса, людське існування може розкриватися у названих ним «прикордонних ситуаціях», тобто у тих станах, у яких перебуває сьогодні людина: страждання, боротьба, жорстокість та ворожість світу.
Кожен екзистенціаліст розуміє, що у людині відсутнє визначення (сутність) до її існування – особистісного буття, що направлене до нічого (смерть) та свідомого (того, що переживає свій кінець). Людина спочатку існує у предметному світі, пізніше вона визначається. На думку екзистенціалістів, вона не може піддаватися науковому визначенню, оскільки собою нічого не уявляє, позбавлена природи, яка визначає індивідуальне буття.
Людина – проект себе самої, вона може існувати настільки сама себе реалізовує. Вона відповідає як за свої вчинки, так і за саме життя. За Сартром, є ще й другий екзистенціальний принцип – відповідальність за всіх людей. Пояснюючи сам принцип, Жан-Поль Сартр намагається підкреслити, що людина є індивідуальним суб’єктом. Істина досягнення самої себе не може бути іншою, ніж декартівське «Я мислю, отже існую». У понятті «я мислю» людина досягає себе перед обличчям іншої. Людиною відкривається цілий світ, який названо інтерсуб’єкт.
В інтерсуб’єктивному світі людина вирішує, чим вона є сама, чим – інші люди. Так, наприклад, атеїстичний екзистенціалізм дотримується принципу неіснування Бога і вседозволеності людини. Інакше кажучи, людина живе у такому світі, де немає місця релігійній надії, оскільки та помирає, тому їй краще жити без Бога. З позиції Сартра та Камю чітко видно самотність, безпомічність людини. Тому цей вислів може означати лише одне: відсутність детермінації сутності людини. Варто відмітити, що людське існування визначається через ніщо – смерть. Виходить, що людина має право свободи дій, оскільки свобода вважається екзистенцією. Основою цієї свободи, за міркуваннями екзистенціалістів, є створення людиною самої себе та її відповідальність за свої дії. Характеризуючи свободу людини через екзистенціаліста, варто вбачати особливість релігійного та атеїстичного напрямку. Для релігійного екзистенціаліста існує свобода людини у Богові, тоді ж як для атеїстичного – в людині, а не у Вищій силі. За Шестовим, свобода є пізнаною необхідністю, тому з нею потрібно змиритися і віддати себе їй у руки. Ось відмінність розуміння свободи Шестова від Сартра, який стверджував, що свобода людини полягає у ній же самій. Так, за Сартром свобода є абсолютною і проявляється у вигляді дій та загалом діяльності. Насамперед екзистенціалізм відкидає традицію свободи як пізнаної необхідності з розкриттям природних людських навичок.
Французький екзистенціаліст Сартр дотримується думки, що люди є абсолютно вільними істотами і не можна відняти зі свідомості людини свободу. У філософії екзистенціалізму простежуються дві умови: перша – вибір людиною мети, свобода волі людини; друга – досягнення людиною мети, інакше кажучи, свобода дій. Варто вважати, що в кредо екзистенціальної філософії лежить проблема вибору людини. Німецький філософ Гайдаггер підходить до цього питання по-іншому. За Гайдеггером вибір людини допускає необхідність поставити саму себе перед смертю, тобто останньою можливістю буття. Таким чином, людина опиняється перед нічим – смертю. Актом вибору перед обличчям цього «ніщо» для людини стає буття. Подібну ж думку можна віднайти у Ясперса, який стверджує, що вибір людини відбувається перед обличчям Бога, оригінальний її вибір – образ Божий у собі. Карл Ясперс також рекомендує для здійснення цього вибору звернутися до релігійної або ж філософської віри.
За Камю оригінальним спілкуванням є об‘єднання людей, направлене проти абсурдності світу. На відміну від Камю, Гайдаггер вводить поняття світу «ман». Він намагається зруйнувати екзистенційну комунікацію, ламає креативний процес. Екзистенціалісти в основному пов’язують свободу людини з відповідальністю її самої за існування. Розробленням питання існування людини почали займатися релігійні екзистенціалісти, зокрема, Микола Бердяєв, Мартін Бубер.
Згідно з філософією Бердяєва, людина є розривом в натуральному світі (мається на увазі – парадоксальна, трагічна істота), її можна зрозуміти у відношенні до того, що є вищим від неї – до Бога. Він робить людину істотою незалежною, оскільки її відносини з Богом визначаються не залежністю, а істиною свободою. Перед Богом і у зверненні до Нього людина має здатність підніматися та перемагати світ. Стосунки Бога та людини Бердяєв називає «таємницею любові». Такий процес надає вищої суті існуванню людини. У такому випадку релігійний екзистенціаліст відстоює як божественність самої людини, так і людяність Бога. Філософ також стверджує, що Бог народжується в людині, а людина, своєю чергою, народжується в Богові, тому є збагаченим її божественне життя (образ Христа за Бердяєвим).
На думку Бердяєва та інших релігійних екзистенціалістів, Бог є Духом, тому зустріч з його сутністю має відбуватися у духовному досвіді, екзистенційній комунікації, не в об‘єктивному світі. Розірвання об‘єктивного світу повинне відбутися через звільнення від рабства, прорив у вічність. У творчому акті, згідно з Бердяєвим, здійснюється звільнення самої людини від важкості об‘єктивізації світу, замкнутості. Таким чином, людська особистість – це вже свобода та незалежність у відношенні до натури, соціуму, держави. Ніщо, на думку Бердяєва, не повинно втручатися в людину, як універсум, без дозволу її самої. Людина постає як цінність, її завдання полягає у захисті своєї духовної свободи та незалежності від нації, держави. Світ є нічим у порівнянні з людською особистістю.
Людська особистість детермінована всередині, а це насамперед означає визначення людиною себе у світобудові та всесвітньому бутті. Якщо в атеїстичному екзистенціалізмі особистість є замкнутою у собі, без любові та жертви і немає виходу, то в релігійному – все це є, а також вихід з себе до інших людей. Цей вихід особистості з себе до інших вважається екзистенційним спілкуванням «Я» по відношенню до «Ти» у філософії Мартіна Бубера. Річ у тому, що Бубер розуміє відношення «Я» та «Ти» як взаємність, оскільки «Ти» впливає на людину так само, як «Я» на нього. ЦІ два поняття, на думку філософа, заповнюють піднебесний простір.
Бубер помітив ще одну особливість піднебесного простору: у ньому все інше живе у світі «Я-Ти». Людина настільки стає особистістю, якщо у ній дуже сильно розвинена подвійність відносин «Я-Ти». Замкнута у собі особистість, відокремлена від людей та Бога, руйнується, натомість вона відмовляється не від «Я», а «Ти». Тепер з‘ясовується, що релігійний екзистенціалізм демонструє людську особистість не як частину світу, а таку, яка співвідноситься до світу та Бога, визначає себе по відношенню до Бога. Можна зробити висновок: у філософії екзистенціалізму взагалі відсутня абстрактна людська природа, сутність людини, що випереджає існування.
Ще одна не менш важлива деталь у цьому питанні: екзистенціалізм неможливо розглядати як філософію бездіяльності, оскільки він визначає людину за допомогою її вчинків, наглядно демонструє, що зміни, які у ній відбуваються, безпосередньо необхідно вважати результатом не якихось механічних зовнішніх впливів, а внутрішніх життєвих принципів.
Богдан Стрикалюк
