Найближчим до єпитрахилі елементом одягу за формою та використанням священиків є орар, який, згідно з візантійською традицією, носили особи нижчої духовної ієрархії на плечі. Проте існував і давній звичай, коли орар покладався на шию. Про значення і поширення єпитрахилі й ораря у давньохристиянській церкві дізнаємося з багатьох середньовічних латинських першоджерел. У практиці Вірменської та Коптської церкви (не Халкедонської ) не існувало відмінностей між ними.
Таїнство хіротонії на пресвітера, який зустрічається у його давній редакції, підтверджує, яким чином єпископ здійснював рукопокладання.
У кінці таїнства священства єпископ переносив частину задньої частини ораря навколо шиї того, кого освячують у священики, і, таким чином, перетворював орар на єпитрахиль. Тому про цю давню згадку можна прочитати у 22 та 23 правилах Лаодикійського собору.
Термін «єпитрахиль» вживається у VIII столітті, зафіксований у літургічному тлумаченні візантійської богослужбової традиції «Церковній історії», зустрічається у приписних рукописах Василія Великого та Германа Константинопольського. Останні подають символічне тлумачення вищенаведеного поняття. Єпитрахиль символізує покладені на шию Христа Спасителя узи, якими Його зв’язали, ведучи на розп’яття. Подібне символічне розуміння єпитрахилі подає святитель Симеон Фесалонікійський. Він тлумачить обряд перенесення єпископом задньої частини ораря на праву сторону як покладання ярма пресвітерського служіння, зокрема й усю повноту священства на того, над ким звершується хіротонія.
Богдан Стрикалюк
