Історія релігій, Іудаїзм        04 Вересня 2014        200         Коментування вимкнено

ЮРИДИЧНА ПРОЦЕДУРА В РАБИНСЬКИХ СУДАХ

sudПоряд із правилами, що встановлюють структуру і повноваження судових органів. Талмуд і пізніша рабиністична література містять закони, що регулюють юридичну процедуру, як цивільного, так і карного судочинства.

Цивільний суд засідав у складі трьох суддів, які одягалися в особливі мантії. Судове засідання починалося рано вранці і зазвичай продовжувалося шість годин до настання обіду (Шаб. 10а).

Спочатку засідання суду не переривалося навіть для молитви, однак пізніше закон був змінений, і перерви для молитви були дозволені  У суботу і свята суд не засідав, оскільки в ці дні не можна вести записи. У  п’ятницю й у передсвятковий ранок суд засідав тільки у випадку виняткової терміновості справи, однак неявка викликаних у суд у такі дні не підлягала покаранню.

Будь-яка людина – як чоловік, так і жінка — могла стати перед судом як позивач або відповідач, причому сторони, які позивали, повинні були представляти себе самі.Винятки складали неповнолітні, глухонімі і лунатики, яких повинні були представляти перед судом їхні попечителі, однак і в цьому випадку сторони повинні були особисто бути присутніми на розгляді, щоб судді могли скласти враження про них; рішення суду вважалося обов’язковим, тільки якщо воно було на користь таких осіб (Гіт. 52а). Для жінок-відповідачок, яким скромність не дозволяла з’являтися перед широкою публікою, було зроблене виключення: жінка могла дати показання в себе дома перед судовим переписувачем. Неєвреї — як позивачі, так і відповідачі — могли вимагати, щоб їх судили за їхнім, а не за єврейським. законодавством (Майм. Яд. 10:12). Колективний позов міг бути представлений спільно групою позивачів або кожним з них окремо У випадку колективної відповідальності кожному відповідачеві міг бути пред’явлений позов тільки на його частину боргу, якщо на ньому не лежала пряма або непряма відповідальність (наприклад, при комерційному партнерстві) за весь борг.

Щодо місця подачі позову загальний принцип говорив, що позивач “слідує за відповідачем”, тобто позов повинен бути поданий у суд у тому місці, де знаходиться відповідач. Якщо позивач знаходить відповідача в місці, де відбувається засідання суду, він може негайно подати позов у цей суд. У багатьох країнах давнє правило, відповідно до якого кожна зі сторін може зажадати, щоб справа слухалася у Великому Синедріоні, було витлумачено як право позивача вимагати від відповідача, щоб позов розглядався більш авторитетним судом, ніж суд того місця, де проживає відповідач (Санх. 316, і ін.).

Щоб відповідач не міг заздалегідь підготувати відповіді, від позивача не вимагали повідомляти подробиці позову до початку засідання (ББ. 31а). Одержавши позов, суд викликав відповідача (МК. 16а, і ін.). Повістка – у писемній або усній формі — вручалася відповідачеві судовим чиновником і повинна була містити ім’я позивача і точний час слухання справи, а також альтернативні дати слухання. Якщо відповідач не міг з’явитися в суд у зазначений час, він був зобов’язаний прибути на наступне встановлене засідання. У повістці вказувалося, що у випадку неявки в суд на відповідача буде накладено «херем». Якщо з якоїсь поважної причини відповідач не міг стати перед судом у призначений час, він повинен був надіслати судові свої вибачення і просити про відстрочку слухання справи. Якщо відповідач не з’являвся  на судове засідання і не надсилав вибачення, суд виносив особливу постанову — птиха (букв. ‘відкриття’, ‘початок’); якщо протягом тижня з дня винесення цієї постанови відповідач не прибув до суду і не оплачував витрати, зв’язані з відкриттям справи, на нього накладався херем. Суд не мав права виносити рішення з позову під час відсутності відповідача, якщо тільки правота позову не була очевидна, наприклад, у випадку, якщо позивач міг представити завірену свідками боргову розписку відповідача (БК. 126, і ін.). Суд міг винести рішення також у випадку, якщо відповідач відправився в тривалу поїздку (більше тридцяти днів), щоб уникнути того, щоб “усякий міг би взяти чужі гроші і виїхати у віддалені місця й оселитися там, а кредитори були б позбавлені всякої можливості затребувати свої гроші” (Майм. Яд. 13:1).

Вимога вислухувати “як малого, так і великого” (Втор. 1:17) була витлумачена як заборона віддавати перевагу великим позовам на шкоду малим (Санх. 8а, і ін.): позов, поданий першим, слід розглядати першим незважаючи на його величину. З цього правила, однак, є кілька винятків. Перевага повинна бути дана позову вченого, щоб не відривати його надовго від занять (Нед. 62а), однак позов сироти і удови варто розглядати перед позовом ученого, тому що розбір їхніх скарг — справжній предмет справедливості (Іс. 1:17); якщо одна із сторін — жінка, справу також варто заслухати раніше від інших, щоб не змушувати її чекати в суді  (Ієв. 100а).

Коли сторони, що позивають, з’являються перед судом, суд повинен спочатку запропонувати їм улагодити позов шляхом товариської угоди (Санх. 66). Якщо сторони не готові до компромісу, суд повинний запитати в них, чи наполягають вони на юридичній процедурі відповідно до закону або ж готові наділити суд повноваженням вирішити справу між ними шляхом компромісу (Майм. Яд 22:4, і ін.), причому суд зобов’язується зробити усе можливе, щоб переконати сторони погодитися на компроміс.

Сторони, що сперечаються, і свідки повинні стояти перед суддями і можуть сісти тільки з дозволу суду (Майм.Яд. 21:3). Однак Маймонід виражає невдоволення тим, що в післяталмудичну епоху суди дозволяють сторонам і свідкам сидіти в ході судового розгляду (Майм.Яд. 21:5). Якщо одна із сторін була одягнена багатше від іншої, її зобов’язували одягтися так само, як і опонент, перш ніж йому буде дозволено виступити перед судом, або суд повинен був завірити більш бідно одягненого в тім, що багатий одяг не робить на рішення суддів ніякого впливу.

Біблійна вимога “по правді суди ближнього твого” (Лев. 19:15) була витлумачена як вимога рівності перед судом (Шві. 30а, і ін.). Зокрема, обидві сторони повинні бути вислухані рівною мірою, обом повинен бути наданий однаковий час, обидві сторони повинні бути присутнім при юридичній процедцрі. (Швові. 31а, Санх. 76, і ін.;); у випадку, коли перед судом з’являються кілька позивачів і один відповідач або навпаки, суд пропонує їм вибрати одного виступаючого від їхнього імені, щоб дотримати рівної пропорції між сторонами. Біблійне застереження проти поблажок до жебрака і догідництва перед багатим (Лев. 19:15; порівн. Вих. 23:3) було витлумачено в такий спосіб: “Суддя не повинний співчувати бідняку, говорячи “ця людина позбавлена усього, а його суперник багатий, так чому б не допомогти бідняку?…” Суддя також не повинен бути упередженим і до багатого: коли перед ним з’являються знатний багатій і неосвічений бідняк, судді не можна вітати знатного і робити йому які-небудь почесті, щоб не пригнічувати його суперника-бідняка… А коли перед суддею з’являються двоє — доброчесний і дурний, судді не слід говорити, що один — злочинець і, цілком ймовірно, бреше, а інший — гідна людина і буде говорити тільки правду” (Тур. ХМ. 17:10).

Як правило, сторони повинні були особисто й усно представити свої докази, однак, якщо обидві сторони хотіли цього, вони могли подавати їх у писемній формі, і вже не могли відмовитися від своїх заяв. Суди нерідко наполягали на письмових показаннях, щоб позбавити сторони можливості безупинно змінювати свою позицію. Вартість запису показань, які або диктувалися судовому переписувачеві, або заносилися в заздалегідь заготовлений бланк, поділялися нарівно між сторонами (ББ. 10:4; 168а). Суддям заборонялося в будь-якій формі підказувати сторонам, як аргументувати свою позицію (Авот 1:8; Майм. Яд. 21:10, і ін.), однак суддям пропонувалося “відкривати вуста за безмовного” (Пр. 31:8), тобто допомагати тим, хто затруднявся виразити свою думку — у першу чергу сиротам і розумово відсталим людям, — сформулювати доводи (Майм. Яд. 21:11, і ін.).

У цивільній юридичній процедурі обов’язок доказу лежав на позивачеві. Це правило ґрунтувалося на презумпції, згідно з якою відповідач вважається правомочним власником тієї або іншої власності, якщо не доведене зворотнє. Однак, якщо відповідач не доводить свого виключного права на володіння, то обов’язок доказу переходить до нього, оскільки в цьому випадку він повинен підтвердити свої права.

Якщо справа не могла бути вирішена на підставі заяв  сторін, що позивають, і вимагала свідчень, у день судового слухання позивач і відповідач повинні були підготувати необхідні документи і привести свідків. Проте суд міг дати їм відстрочку до тридцяти днів для збору всіх необхідних свідчень (Санх. 3:8; БК. 1126, і ін.). Думки розходилися щодо питання, як варто діяти суддям у випадку, якщо сторони не змогли надати свідчення у встановлений термін (Санх. 3:8), однак зрештою взяла гору думка, що судові не слід надавати додаткову відстрочку (за винятком випадку, коли відомо, що свідок знаходиться на відстані більше 30 днів шляху від місця, де відбувається суд). Судове рішення могло бути переглянуте й анульоване у випадку, якщо пізніше судові надавалися нові показання свідків або документи. Якщо одна із сторін заявляла у суді, що не існує свідків або документів, які підтверджують її правоту, пізніше їй не дозволяли представити такі, оскільки в цьому випадку виникала підозра, що свідчення сфабриковані (Майм. Яд. 7:7-8, і ін.). Якщо одна із сторін заявляла, що необхідні свідки або документи існують, однак вона не може знайти їх, суд робив публічну заяву, що загрожувала накладенням херема на всякого, хто утримується від дачі показань свідків. Перед дачею показань суд попереджав свідка про наслідки клятвопорушення і про моральну порочність такого вчинку (Майм. Яд. 17:2, і ін.).

Заслухавши обидві сторони та їхніх свідків, судді радилися один з одним, причому, відповідно до талмудичної традиції, учням суддів дозволялося не тільки бути присутнім на нараді, але і брати участь у ній (Санх. 336). Першим висловлював свою думку найстарший або головуючий суддя. У ході наради будь-який суддя міг змінити висловлену ним раніше думку (Санх. 4:1). Якщо суддя не міг прийти до певного рішення, йому не слід було приховувати це, він не повинен був приносити вибачення або пояснювати причини. У цьому випадку суддівську колегію розширювали, ввівши до неї двох додаткових суддів (Санх. 3:6). Суддя, який не зміг сформувати думки, розглядався як відсутній, а двоє інших, навіть якщо вони були тієї ж думки, не складали правомочної суддівської колегії. Суд у розширеному складі (п’ять чоловік) починав нараду з початку , але не повинен був знову слухати справу. Якщо судді не могли прийняти рішення, і суддівська колегія розширювалася знову і знову і досягла встановленого максимального складу з 71 судді, а думки суддів поділялися майже нарівно, судове рішення повинне було бути винесене на користь відповідача, оскільки позивачеві не удалося переконати більшість суддів у своїй правоті. Після закінчення наради сторони запрошували стати перед суддями і голова суду повідомляв судове рішення, не відкриваючи при цьому, чи було рішення одноголосним, чи як розділилися голоси.

Кожна зі сторін могла звернутися до суду з проханням надати судове рішення і його мотиви в писемній формі (Майм. Яд. 6:6), зокрема, щоб подати апеляцію у Великий Синедріон. Такий документ повинен був бути підписаний усіма членами суддівської колегії, включаючи тих, чия думка залишилася в меншості. Судове рішення слід було винести в день слухання справи, і будь-яка відстрочка розглядалася як порушення біблійного розпорядження “Не робіть неправди в суді” (Лев. 19:15), але запис судового рішення і його юридичне обґрунтування повинні були бути видані на першу вимогу будь-якої сторони, незалежно від того, скільки часу пройшло після суду.

Суд завжди міг переглянути своє рішення внаслідок поданих йому нових свідчень або виявлених юридичних. помилок. У визначених чітко установлених випадках суддя, що допустив юридичну помилку, повинен був із власних засобів відшкодувати постраждалій стороні нанесений його помилкою збиток (Майм. Яд. 6:3, і ін.). У багатьох країнах розсіювання перегляд юридично помилкових рішень був прерогативою апеляційного суду, тобто більшою мірою — суди, на чолі яких стояли провідні вчені общини.

У той час як прийнята в цивільних судах Ізраїлю юридична процедура. більшою мірою заснована на англійському праві, у рабинських судах країни юридична процедура регулюється Положенням від 1960 року про рабинські суди, яке, хоча і засноване на талмудичному і післяталмудичному праві, у багатьох істотних пунктах відрізняється від нього і наслідує сучасні процедурні концепції (вимога письмового викладу позову, адвокатське представництво, перехресний допит сторін і ін.).

Юридична прктика, прийнята в карному суді, була відмінна від юридичної процедцри у цивільному судочинстві. Суд, що здійснював юрисдикцію у кримінальних справах, засідав у складі 23 членів. Слухання кримінальної справи велося тільки вдень і припинялося із заходом сонця (Санх. 4:1, і ін.). Якщо процес закінчувався протягом дня, виправдувальний вирок оголошували негайно, у той час як оголошення обвинувального вироку відкладалося на наступний день, оскільки існувала імовірність, що протягом ночі судді могли змінити свою думку (див. нижче). Тому судові засідання у кримінальних справах не проводили напередодні “суботи і свят (Санх. 4:1). Засідання карного суду мало такий вигляд: “Судді сиділи півколом, так що могли бачити один одного. Два судових переписувачі стояли перед ними — один із правої, інший з лівої сторони — і записували слова суддів: один записував тих, котрі висловлювалися за осуд, іншої — тих, котрі висловлювалися за виправдання. Перед суддями в три ряди сиділи учні, кожний на своєму місці. Коли місце одного із суддів залишалося незайнятим, учень, що сидів першим у першому ряді, займав його” (Санх 4:3-4, згідно Майм. Яд. 1:9). Публіка й учні повинні були приходити в суд раніше за суддів; при вході суддів (голова суду входив останнім) усі повинні були встати і стояти доти, поки голова не дозволить сісти (Тосеф., Санх. 7:8).

Суд міг заслуховувати тільки одну справу в день (Санх. 6:4) за винятком випадку, коли в одному злочині було кілька співучасників, що, будучи викритими, підлягали однаковому покаранню (Санх. 46а); якщо покарання для співучасників було різним (наприклад, у випадку перелюбства з дочкою кохена), їх судили в різні дні (Майм. Яд. 14:10).

Затримка і попереднє ув’язнення  підозрюваних згадується в Біблії (Лев. 24:12; Чис. 15:34) і входило в обов’язок стражів (шотрим, Втор. 16:18). Згідно Маймоніду, такі стражі, постачені батогами і кийками, повинні патрулювати по вулицях і ринках і доставляти в суд затриманих ними правопорушників, так само як і виконувати розпорядження суду про арешт підозрюваних (Майм. Яд. 1:1). Підозрюваний у карному злочині повинен утримуватися під арештом до суду, якщо він був пійманий на гарячому або, щонайменше, якщо проти нього існують серйозні докази ( Санх. 7:8). Обвинувачуваний у карному злочині не підлягав звільненню з попереднього ув’язнення під заставу або на поруки.

Кримінальну справу не можна була слухати під час відсутності підсудного (Санх. 796). Як видно, у процесах за обвинуваченням у вбивстві як обвинувач виступав той, на кому лежав обов’язок кровної помсти (у випадку відсутності такий суд сам призначав обвинувача), а в процесах в інших карних обвинуваченнях обвинувачем виступала особа, якій було нанесено збиток. У процесах за обвинуваченням у злочинах суспільного характеру суд виступав ініціатором судового переслідування, і юридична процедцра не передбачала обвинувача. Звичайно такі процеси порушувалися свідками, які були в суді і повідомляли його про вчинений злочин. Якщо свідки могли установити особу підозрюваного, указати його ім’я і переконати суд у наявності достатніх доказів, суд починав судове переслідування підозрюваного (Майм. Яд. 12:1). У карному процесі суд дозволяв кожному, хто бажав, виступити перед суддями на захист підсудного (Санх.). Існують свідчення, що в післяталмудичну епоху суд призначав захисників.

Відповідно до біблійного закону, засудження підсудного в карному злочині можливе тільки в тому випадку, якщо він був викритий щонайменше двома свідками (Втор. 17:16, 19:15). Свідки повинні були також завірити, що вони заздалегідь попередили обвинувачуваного про здійснення даного злочину, тобто він знав, що порушує закон (Санх. 86). На відміну від цивільної юридичної процедури карний процес починався з допиту свідків у присутності обвинувачуваного. Післябіблейске законодавство прагнуло до максимальної вірогідності показань свідків. Суд попереджав свідків, що вони будуть піддані перехресному допитові, що вони не повинні покладатися на чутки або думки і що, оскільки мова йде про людське життя, вони повинні усвідомлювати усю вагу покладеної на них відповідальності. Суд повинен був так попередити кожного свідка окремо: “Якщо ти збираєшся розповісти нам що-небудь, що ти тільки думаєш, або що-небудь, що ти чув від кого-небудь (навіть якщо ти віриш, що це дуже надійне джерело), або що-небудь, що відомо тобі почутках, або, якщо ти не знаєш, що суд перевірить твої показання, піддавши тебе перехресному допитові, тобі варто знати, що карний процес не схожий на цивільний. У цивільному процесі за помилкове свідчення свідок сплачує грошову пеню тому, кому він завдав шкоди, і після цього може йти. Але в карному процесі його кров і кров його дітей буде на ньому до кінця днів” (Санх. 4 5; Майм. Яд. 12:3). Були також розроблені детальні правила для установлення свідками особистості обвинувачуваного. Коли суд не був цілком упевнений, що свідки правильно ототожнюють підсудного, його звільнили, навіть не починаючи допиту свідків щодо суті висунутого ними обвинувачення. Свідку обвинувачення в карному процесі не дозволялося висловлюватися  проти або на захист підсудного (оскільки свідок не міг виступати як суддя). Однак після того, як свідки обвинувачення були заслухані і їхнє свідчення визнане судом вагомим, суд привселюдно закликав усякого, хто міг сказати що-небудь на користь підсудного, стати перед судом (Санх. 6:1). Обвинувачення проти підсудного могло ґрунтуватися тільки на безпосередньому свідченні очевидців, побічні докази вважалися недостатніми: будь-яке свідчення, яке спростовує не тільки показання обвинувачів, але усякий факт або обставини, здатні викликати в суддях сумнів у винності підсудного, зараховувалися на його користь. Хоча такі фактори не були достатні для виправдання, вони вважалися достатньою підставою для повторного розгляду справи — іноді чотири і навіть п’ять разів. Хоча в єврейському праві не сформульована презумпція невинності, вимоги, які повинні задовольняти обвинувальний висновок, настільки строго обмежують суддів, а можливості правомочного захисту настільки широкі і гнучкі, що винесення обвинувального вироку в рамках єврейської ЮП. набагато складніші, ніж судом, що діє на основі спростовної презумпції невинності.

Якщо заслухані свідчення суперечливі, підсудний підлягає негайному виправданню і звільненню з-під варти. Якщо ж суд знайшов, що показання свідків не містять внутрішніх протиріч і не суперечать одне одному, судді приступають до наради (Санх. 5:4). Першим повинен висловити свою думку  наймолодший за віком суддя, щоб його думка була вільною від впливу думок його старших колег (Санх. 4:2; Майм. Яд. 11:6). Це правило, у свою чергу, підпорядковане  іншому правилу, відповідно до якого судова нарада завжди повинна починатися із заслуховування думки на користь підсудного (Санх. 4:1, 5:4; Майм. Яд. 11:1, 12:3). На запитання, як що-небудь може бути сказане на користь того, свідчення проти якого були знайдені несуперечливими, законовчителі відповідали, що це правило варто витлумачувати як обов’язок суду запитати підсудного, чи може він представити якесь свідчення своєї невинності (Санх. 326, ТИ., Санх. 4:1). Судова нарада велася в присутності підсудного, якому було надане право висловлюватися на свій захист (Санх. 5:4). Однак підсудному заборонялося говорити що-небудь на шкоду собі; якщо він відкривав рот, щоб визнати свою провину або дати показання проти себе, судді змушували його замовкнути і робили йому догану (Тосеф., Санх. 9:4). (У цивільному процесі визнання підсудного прирівнювалося до показання свідків.) У випадку, якщо підсудний був нездатний захищати себе, судді повинні були зробити це за нього (Санх. 29а).

Несуперечність свідчень не була достатньою основою для визнання підсудного винним — суд повинен був прийняти рішення щодо їхньої вірогідності і вагомості, а також вирішити юридичне питання, чи є зроблений підсудним учинок кримінально карним злочином (Майм. Яд. 10:9). Якщо до кінця дня підсудний був виправданий більшістю суддів, його негайно звільняли; якщо ж більшість суддів визнала підсудного винним, продовження процесу відкладалося на наступний день (див. вище), і судді, розділившись на пари, продовжували обговорювати справу один з одним протягом ночі (утримуючись від надмірного уживання їжі й алкогольних напоїв). Якщо суддя висловився за невинність підсудного, він не міг уже змінити свою позицію, але якщо він висловився за визнання підсудного винним, йому дозволялося надалі змінити свою думку (Санх. 4:1, 5:5; Майм. Яд. 10:2, 11:1). Тому, коли наступного ранку судові переписувачі порівнювали знову висловлені суддями думки з тими, що ті висловили напередодні, число голосів на користь виправдання могло тільки збільшитися. Якщо все-таки за осуд висловилася явна більшість суддів, суд виносив обвинувальний вирок. Однак поняття “явна більшість” припускало наявність меншості, тому, якщо усі судді одноголосно висловлювалися за обвинувальний вирок, процес продовжувався, і нарада суддівської колегії тривала доти, поки щонайменше один із суддів не приходив до переконання в невинності звинувачуваного (Санх. 17а; Майм. Яд. 9:1). Вважається, однак, що це правило діяло тільки у Великому Синедріоні, який складався з 71 судді (Майм. Яд. 9:1), тоді як у звичайному суді по кримінальних справах, було 23 судді, одноголосне рішення приймалося краще, ніж рішення, винесене більшістю голосів.

Обвинувальний вирок оголошував підсудного винним і вказував “покарання, яким його піддадуть. Вирок не містив мотивів, на підставі яких суд виніс обвинувальний вирок. Оскільки підсудний був присутній на нараді суддівської колегії, він знав, думку кожного із суддів і як ця думка була мотивована. Той, кому виносився смертний вирок, вважався померлим (Санх. 716). Як бачимо, ця юридична фікція мала на меті дозволити судові виносити, а катам здійснювати смертні вироки, знімаючи таким чином з них відповідальність за убивство (Тосеф., БК 9:15).

Увесь той час, поки вирок не був приведений у дію, можна було переглянути судове рішення. На шляху із суду до місця страти глашатаї повідомляли, що всякий, кому є що сказати на захист засудженого, повинен виступити вперед і заявити про це. Справа поверталася в суд для перегляду, не тільки якщо хто-небудь виступав на захист засудженого, але і якщо сам засуджений захотів виступити знову на свій захист — за умови, однак, що йому було що сказати по суті справи (Санх. 6:1). Щоб упевнитися в останньому, засудженого супроводжували до місця страти двоє знаючих у законах учених (Майм. Яд. 13:1). Перед приведенням вироку у дію присудженому до смерті пропонувалося зізнатися в зробленому злочині для того, щоб одержати частку в *олам Ха-ба; якщо він не знав, як зробити визнання, йому пропонували повторити слова: «Нехай моя смерть відпокутує всі мої гріхи» (Санх. 6:2).ОЛАМ ХА-БА (досл. «Грядущій світ») – життя після смерті, або майбутнє життя, месіянський повік. Поняття з’явилося в юдаїзмі відносно пізно – в апокрифах елліністичної епохи. В есхатологічному вченні (вченні про кінець світу) олам ха-ба – це досконалий, справедливий світ, який буде встановлено після закінчення епохи Месії. В основі віри в прийдешній світ лежить ідея воскресіння з мертвих. Уявлення юдаїзму про олам ха-ба можна знайти, перш за все, в Агаді(Агада (казка, легенда) – збірна назва притч, легенд, проповідей і моралей, що містяться в Талмуді і Мідрашах), тому вони залишаються невизначеними і позбавленими догматичної строгості. Віра у воскресіння мертвих відноситься, відповідно до думки Маймоніда і Саадія гаонів (найвизначнішого мислителя епохи гаонов), до основ юдаїзму. Тим не менш, не існує єдиної думки, чи всі євреї потраплять в олам ха-ба або тільки праведники, чи зможуть потрапити туди праведники-неєвреї, як примирити уявлення про олам ха-ба з шеолом (Шеол-обитель мертвих в юдаїзмі) найбільш древніх книг Біблії. Залишається невизначеним, олам ха-ба – це остаточний стан людини або проміжний період між смертю і Страшним судом, після якого душі померлих потраплять в рай чи пекло.

 Д-р Анатолій  Мучник

Коментування закрито

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook