У період правління династії Мін існував цілий  комплекс імператорського палацу, який носив назву «Пурпурового Забороненого міста». Тут практично було усе від палаців, парків, павільйонів, усілякої розкоші. Хто б сюди не бажав би потрапити, отримати привілеї, звичайно, що кожен. Тому така можливість відкривалася для молодих так і старих людей, які бажали стати  євнухами.

Манери поведінки іноді нагадували жіночі, молоді говорили пискливим голосом, у ходьбі легко згиналися нахиляючись вперед, рухалися дрібними кроками. За звичай від більшості євнухів  міг доноситися неприємний запах із за проблем із сечовою не витримкою. Сюди відносилися тайцзянь – євнухи палацу, на яких покладалися різні обов’язки.

На відміну від європейських євнухів, в імператорському Китаї усі були кастровані. До китайського імператора усі відносилися шанобливо як до Сина Неба – втілення божества. Євнухам заборонялося обслуговувати та бачити божественного правителя.

Права перебування в палаці, покоях дозволялося лише довірливим особам, а для цього необхідний був інститут євнухів, які б мали стати тінню володаря Китаю. По суті такий інститут створили. Потреби палацу та охорона зосереджувалася під контролем «третіх осіб», котрими обслуговувалася сім’я з палацом імператора. При палаці нараховувалося десять чинів, п’ять рангів, двадцять чотири посади. Саме третім особам дозволялося займати чиновницькі пости.

Для них це був престиж та вигода. Мати вдалу кар’єру- значить бути ближчим до Сина Неба (так називався імператор) династії Мін, отримати владу, багато почестей, багатства.  Найбільше при палаці бажали  стати бідні і ті, що мали середній достаток.

Євнухи цього рангу несли почесну службу. Але для того, щоб стати придворним євнухом потрібно було пройти столичний екзамен, звичайно не усім це вдавалося. Євнух з успішною кар’єрою міг забезпечити свою смію, рід та покоління.

До моменту свого кастрування євнухи мали власних, а потім – прийомних. Були випадки усиновлення скопцями племінників як майбутніх правовласників та спадкоємців. І вже з середини XV століття розпочалася кастрація. Тут необхідно враховувати такі ситуації як порятунок від голоду, бідняки у такому випадку віддавали під кастрацію синів, онуків ще з дитячого віку.

Інші ж наважувалися себе самих зробити кастратами, щоб уникнути фізичної праці. Для третіх важливими стали чини, багатства.  В списки євнухів входили хлопці, підлітки, молоді та похилі чоловіки. Дві столиці імперії – Нанкін та Феньян обслуговувалися кастратами, це в основному такі місця як палаци та усипальниці.

Євнухи перейняли на себе чимало обов’язків: управління маєтками, володіннями Чжу. Вони сновигали скрізь, де тільки можна було: міста, копальні, ставали спеціальними наглядачами та керівниками. Більша частина з євнухів продовжувала пригноблене існування. На кінець династії Мін їхня чисельність при палаці імператора складала більше як десять тисяч, а в країні сягала сто тисяч.

Китайці з осторогою відносилися до кастрованих. Стверджувалося, що з їхньою допомогою відбулося падіння пізнього Ханю та Тану. З лояльністю до євнухів відносився сам імператор Мін Чжу, про що в одному і з повчань стверджував: євнухи є лише слугами, котрі мають власні функції, в дорученнях не мають потреби. За указом Міна Чжу євнухам заборонялося займатися політичними справами, залишати без відома своє місце.

Імператор Мін наказав  розмістити спеціальну мідну дошку із написом: «Приймати участь в державних справах євнухам заборонено. Хто порушить правило буде позбавлений голови». Якщо хтось із скопців розголошував державні питання – такого відразу виганяли з служби. Діяла заборона вивчення євнухами конфуціанських канонів. Для того, щоб євнуху вийти із Забороненого міста необхідно письмовий дозвіл.

На майбутнє Мін попередив інших правителів, щоб ті не допускалися прикрих помилок: цілковита довіра євнухам. Імператором були прийняті необхідні міри для повного підпорядкування євнухів слідуванням імперським правилам, а також здійснено пониження в рангах. У 1380 році в результаті змови канцлера Ху Вейюна імператор прийняв  рішення щодо скасування кабінету міністрів та канцлерів, які займали пости. В імператорських руках зосереджувалося дві влади – військова та політична.

До того ж утворено Нейге (Імператорську канцелярію), а секретарі виконували роль порадників, і не більше.  І лише при спадкоємцях важливими державними справами мають займатися імператори, а не євнухи. Зі скасуванням усього урядового апарату, не припинялися невдоволення. Потім згодом при спадкоємцях імператора Чжу євнухи стали допускатися в управлінські справи поза палацом.

З правління Чжу Ді скопці почали поступово просуватися в кар’єрному рості. З допомогою євнухів імператором здійснено державний переворот. До сановників довіри взагалі не було, тому скопці почували себе вільно. Чжу Ді надав євнухам право бути дипломатичним представництвом, вирішення воєн та укладення мирних угод, інспектування армії, очолювати війська. Чжу Ді розраховував на євнухів як міцну опору самовладдя.

Це призвело до росту євнухів, котрі перетворилися із слуг у справжніх військових намісників в прикордонних провінціях. Вони носили одяг гун, хоу (нижчий князівський ступінь), стаючи вищими за військових начальників. Євнухи могли спокійно взяти під чіткий контроль гвардію столиці, морську зовнішню торгівлю і так далі.

Зі смертю імператора питаннями займалися євнухи. Попереднім імператором Міном повідомлялося про не допуск євнухів до влади, ніхто не звернув уваги на його застереження. Практично вся влада зосередилася в руках кастратів. Після смерті Міна один із спадкоємців навіть дозволив зробити відкриття Придворної школи євнухів. Євнухів допустили до здачі державних іспитів, з метою отримання наукового ступеню. Євнухи мали повний контроль над чиновниками.

У 1420 році створюють «Дінгуан» (Східну огорожу) – один із органів секретної та пошукової служби.  Із п’ятдесяти чотирьох закладів, об’ємні  права дістає Управління церемоній. Робота цього управління полягала в накладенні резолюцій, оголошення імператорських указів. А це означало повну узурпацію влади євнухами. Імператорська канцелярія перетворюється у безвладний орган, який за погодженням євнухів нічого не робив.

Євнухи переступили дозволену межу завдяки нерозсудливим спадкоємцям: обміркування секретних справ, виголошування приговорів, милування тих, що приговорили до страти, знали про ситуацію у  столичній в’язниці. Робота євнухів проходила самостійно без усіляких сановників. Ними ж здійснювалася підготовка проектів імператорських указів, використовувалася печатка. Контролювали монополію на чай та сіль, судові справи. Утримувалася імператорська скарбниця, казна, усе їм було відомо про усипальницю імператора з сім’єю, шовкоткацькі мануфактури в містах Нанкін, Сучжоу, Ханчжоу, морські митниці, соляну промисловість.

Офіцерами Парчової охорони заарештовували чиновників і тих, хто ставав нелояльним по відношенню до євнухів. Крім того вирішували питання оснащення армії продуктами, зброєю, усім необхідним. Євнухи займали пост дипломатів, головних військових командирів, адміралів.  До таких можна зарахувати євнуха, мореплавця, дипломата, керівника сімох експедицій в Південні мора Чжен Хе.

Приймали безпосередню участь у військових діях з манчжурами. Могли бути в ролі військових та штатських інспекторів, для потреб палацу закупляли необхідні  товари, збирали податки з продажу та родовищ. Євнухи зробили непогане становище, виконуючи обов’язки інспекторів родовищ,  солі, перлин. Таким чином штатська бюрократія, військові, цензори, придворна охорона, фрейліни звужувалася.

А чим же ш займалися тоді імператори: розваги, насолоди. Такими неактивними діячами держави були Цзяньшень, Хоучжао, Хоуцун, Іцзюнь. Вони не мали жодного інтересу до державних справ, але надто близько допустили євнухів до влади. Ставали розтратниками державного майна. Розтрачання увійшло як цілком загальноприйнята річ. Розпочалася гонитва за коштовностями. По суті імператори перетворилися у таких собі бездіяльних ледарів. Як це говорить приказка : «Собака виє – караван іде». Євнухи почували себе досить зручно.

Правління азіатської деспотії вирізнялося з послідовними звідси наслідками. Усе це тривало б до безкінечності. При  відмові імператора Хоужао їхати на південь сто сім придворних були покарані у наступний спосіб: стояли на колінах перед воротами палацу, отримали тридцять ударів батогами, а коли хтось не змінював думку – від сорока до п’ятдесяти ударів.  Сто сорок шість людей покарали, одинадцять з них померли. Сановники, що намагалися відмовити імператора Хоуцуна щодо необміркованих рішень теж були покарані. Сто вісімдесят зазнали ударів придворними батогами, а дев’ятнадцять впертих, не витримавши ударів відразу ж повмирали.

Таким чином євнухи зуміли паралізувати намагання високопоставлених осіб: сановники, чиновники, науковці, цензори-контролери, Придворна академія Ханьлінь. Запропоновані останніми реформи не схвалювалися.

Імператорська влада слабшала, а в євнухів ставала набагато сильнішою. Історія підтверджує факти, коли євнухи ставали повноцінними правителями Китаю. Наприкінці XV століття імперією керував євнух Лі Гуан, але тиски, який чинився по відношенню до правителя змусив його вчинити акт самогубства.  Другий після нього Лю Цзінь теж довго не втримався при владі, закінчив трагічно як попередник. У 1510 році з ним жорстоко розправилися (порубали на шматки), а багатство конфіскували.

З 1620-1627 років імперією управляє Вей Чжунсянь, який 1628 року змушений був вчинити самогубство. Якщо ж подивитися пильніше, імператори виконували таку собі роль маріонеток при могутніх євнухах. Перед ними схилялися практично усі. Євнухи купалися в багатстві, забирали землі та власність бідних селян, вбивали орендаторів. Тобто панувало імператорське свавілля, масові грабежі населення. Жорстокості багатих євнухів не було кінця. Легко розправлялися з простолюдинами та чиновниками.

Чинення такого свавілля призвело до упадку мануфактури, майстерень, шахт тощо. Часом перевищували свої повноваження, агентами ґвалтувалися жінки. Усе так довго тривати не могло. У 1600-х роках точка кипіння народу досягла своєї вершини. Натовп розлючених представників різних професій чинив погроми та підпали податкових, інспекторських канцелярій, будинки з садибами багатих євнухів, дійшло і до вбивств агентів з підопічними євнухів.

У 1644 році весною армія селян пішла на Пекін, перелякані євнухи, розуміючи що їх чекає страта почали масово тікати. Заборонене місто зосталося порожнім. При імператорі Юцзяні залишився один євнух. Доля їхня була трагічна: обоє повісилися на ясені.

Євнухи думали, що відчуватимуть себе спокійно після усього того, що зробили, проте швидко зрозуміли, хто тут справжній господар. Їхнім прикриттям стала південна столиця Нанкін. Утворили керівництво, котре очолив Ма Шіін.

Влітку 1645 року в ході завоювання Китаю манчжурами в середовищі євнухів почалася масова паніка, адже прекрасно розуміли, що від правосуддя їм не втекти. Як тільки манчжурська армія наблизилася до міста Нанкін, євнухи всі як один кинулися тікати в південну частину Китаю. У такий спосіб манчжурці покінчили з правлінням імперії Мін та євнухами.

Пегас

Поделитесь эмоциями

Супер статья
1
Я доволен
0
Любовь
0
Так себе
0
Глупо
0

Интересно почитать:

Історія

Люблінська унія

Під Люблінською унією розуміється ніщо інше як двостороння угода держав  щодо об’єднання в єдину Річ ...

Написать комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *