А давайте поговоримо про пузатий полив’яний глек,
якого немає на цьому столі,
а найперше –
про ті по-жіночому щедрі й лагідні темночервоні квіти півоній,
які ніколи в ньому не стояли
І запитання, означене як назва цієї статті, і пропозиція, винесена в епіграф, можуть видатися дивними: хіба може щось водночас існувати і не існувати, і чи є сенс говорити про якийсь глек, якого нема на столі, і про квіти, що відсутні в тому глеку?
А проте, якщо не поспішати з висновками, то можна з не меншим подивом виявити, що все наше життя здебільшого якраз і складається з того, що існує і не існує водночас. Наприклад, воно, наше життя, не лінійне, а дискретне. Що це означає? Це означає, що воно може перерватися у будь-який момент. Із кожного попереднього моменту не випливає з необхідністю кожен наступний момент. Будь-якої хвилини кожен з нас може померти, і єдине, на чому тримається наше життя, — це уповання або віра в те, що цього не станеться саме зараз, у даний конкретний момент, і що, сказавши “А”, ви все-таки встигнете сказати і “Б”.
Вважається, що, за визначенням, віра – це те, що спирається лише на себе саму, і що цим вона відрізняється від знання. Однак, подібно до того, як знання спирається на факти, віра теж має свого референта. Таким референтом по відношенню до віри виступає можливість. Ми віримо у продовження нашого життя в кожен наступний момент, оскільки вважаємо, що маємо для цього певні можливості. У цьому випадку, визначаючи, що таке ці можливості, ми зазвичай посилаємося на ті фізичні дані, які наразі маємо, на наше бажання жити і на відсутність на даний момент якихось фатальних для життя зовнішніх чинників. Проте, оскільки наше життя сповнене різних, як ми кажемо, випадковостей (в тому числі й прикрих), то навіть знаючи про всі свої фізичні можливості, ми ніколи не можемо бути стовідсотково упевненими в тому, що наше життя не урветься наступної миті. І це той бік наших можливостей, який тісно пов’язаний з невизначеністю (а відтак – з вірою).
Отже, з одного боку, можливості завжди пов’язані з чимось фізичним і існуючим, а з другого боку, з чимось невизначеним, про що ми не можемо сказати, що воно існує, або що воно не існує (або можемо сказати, що воно існує і не існує водночас).
Однак схоже, що ми “відкрили велосипед”. Звичайно, скажете ви, можливість – це і є невизначеність, адже, коли щось визначається, то воно перестає бути можливим, а стає дійсним. І крапка.
Все це так, але мова якраз про те, що таке ця невизначеність, у якому світі вона перебуває до того, як стати дійсністю: у фізичному, ідеальному, абстрактному, віртуальному чи ще якомусь? Якщо ця невизначеність живе лише у нашому розумі і стосується лише майбутнього (буде / не буде, може бути / не може бути), то чому наша мова сповнена такими зворотами, як “це могло статися, але не сталося”, “це могло бути, якби…”, “він міг би це зробити” або “можливо, що…”, “імовірно, що…” і т. п. Що означають ці звороти? На що ми посилаємося або на що вказуємо, використовуючи ці звороти? Якщо це просто вербальні формули, закладені в логіці нашої мови (щось подібне до сполучників, вигуків чи висловлення сумніву), то чому ці формули або посилання на можливості та можливі ситуації відіграють у нашому житті таку велику роль? Наприклад, у судочинстві при визначенні вини підсудного суд завжди керується визнанням того, що підсудний міг би вчинити інакше, ніж він вчинив. Тобто суд посилається на можливу ситуацію, в якій підсудний не скоїв того, що він скоїв. Та й ми самі, використовуючи, наприклад, такий зворот, як “якби не…, то…”, передбачаємо таку можливу ситуацію, а заразом і цілий можливий світ (адже ситуації передбачають наявність певних обставин), в якому така ситуація була б цілком реальною.
Загалом, можна сказати, що в житті ми тільки те й робимо, що намагаємося втілити, здійнити, реалізувати якісь можливості. А найцікавішим є те, що оті, ще не втілені, не здійснені, не реалізовані, можливості – якраз і спрямовують наше життя, власне, керують нашим життям. Складається враження, що нереалізовані можливості наділені якоюсь магнетичною, спокусливою енергією, хоча при тому, по-суті, не існують. Чи все-таки існують?
Отже, ми говоритимемо про те, що таке можливості і якою є їхня роль у нашому і не лише у нашому житті. Ми поміркуємо над тим, чи є можливості продуктами суто людського розуму (абстракціями), подібно до цифр, геометричних фігур або образів уяви, чи, навпаки, складають осібну фізичну реальність, з якою стикаємося не лише ми, люди, а й усі представники органічного та неорганічного світу.
Але спочатку звернемо увагу на те, чому питання про природу можливого віднедавна (прибл. з 1960-х років) опинилося чи не в центрі філософського дискурсу, і що писали про можливості філософи попередніх часів.
I
Переворот у фізиці на поч. 20 ст. вплинув на філософів дивним чином. З одного боку, нові відкриття їх приголомшили, оскільки суперечили багатьом усталеним поглядам на реальність, а з другого боку, погамували, оскільки з появою теорії відносності, а надто квантової механіки, виникла перспектива передати багато питань, які вважалися суто філософськими, у відання фізики (щоб вони стали головним болем фізиків-теоретиків). Відтак фізики, мислячи в категоріях нових відкриттів, багато в чому перестали розуміти філософів, а філософи – фізиків. У вирішенні різних проблем це нерозуміння панує і досі. Природа можливого якраз і є однією з таких проблем.
Висновки, одержані в рамках квантової фізики, засвідчили, що будь-яка елементарна частинка є, по-суті, хвилею, яка, однак, може проявлятися і як корпускула. Коли ми не намагаємося її зафіксувати, вона є хвилею, а коли фіксуємо – корпускулою. Тобто, на думку фізиків, елементарна частинка є просто можливістю бути тим або тим. І фізики, не обтяжені філософськими категоріями і термінами, спокійно до цього ставляться. Для них такі хвильові можливі стани частинок стали нормою. Натомість багато хто з філософів досі не може з цим примиритися.
Пояснюючи причини нерозуміння філософами висновків сучасної фізики, відомий фізик Стівен Гокінг приводить для прикладу нерозуміння філософами уявного експерименту “Кіт Шредінгера”. Суть експерименту: кіт перебуває у закритій коробці, на яку націлено р/а гармату, яка може вистрілити, якщо радіонуклід розпадеться; імовірність такого розпаду 50:50; після того, як коробку відкриють, кіт виявиться або живим, або мертвим; але поки він перебуває в коробці його “квантовий стан” буде поєднанням живого кота і мертвого кота; у рамках звичайної психології такий стан навряд чи можна уявити. Стівен Гокінг:
“Проблема [розуміння] виникає тому, що вони [філософи] побічно (implicitly) користуються класичною концепцією реальності, у якій об’єкт має визначену єдину історію. Але весь фокус у тому, що у квантової механіки інший погляд на реальність. Згідно з ним, об’єкт має не одну історію, а всі можливі історії. У більшості випадків імовірність мати якусь одну історію скасовується імовірністю мати дещо іншу історію; але в певних випадках імовірності близьких історій посилюють одна одну. І якраз одну з цих посилених історій ми бачимо як історію об’єкта.
У випадку з котом Шредінгера є дві можливі історії, які посилили одна одну. В одній кота застрелено, в другій – він залишився живим. У квантовій теорії обидві можливості можуть існувати разом. Але деякі філософи збиваються з пантелику, оскільки побічно припускають, що кіт може мати лише одну історію”. [1]
До такого нерозуміння певною мірою причетний ще Аристотель, який увів у філософський дискурс такі поняття, як “потенційність”, “можливість” та “суще в можливості”. У кн. ХІІ (розд. 2) його “Метафізики” читаємо: “Так что не только возможно возникновение – привходящим образом – из не-сущего, но и, [можно сказать], все возникает из сущего, однако из сущего в возможности, а не из сущего в действительности”. [2]
Однак цілком можливим є і те, що таке нерозуміння обумовлене неправильним тлумаченням філософії самого Аристотеля.
За допомогою поняття “суще в можливості”, Аристотель намагався вирішити дуже давню філософську проблему, поставлену філософами елеатської школи (Ксенофон, Парменід, Зенон, Мелісс). Проблема зводилася до запитання про те, звідки все постає (і чи постає загалом), і спиралася на відому формулу Парменіда: буття є, а небуття – немає. З небуття, на думку елеатів, не може нічого виникнути, оскільки його нема, але й з буття не може нічого виникнути, оскільки воно вже є, а отже виникнення або становлення чогось (тобто розвиток або рух) є фікцією. Аристотель, по-суті, замінює небуття потенційованим буттям (“сущим у можливості”). Його онтологічна формула: є потенційоване буття і є дійсне буття. Відтак становлення або виникнення є переходом з потенційованого буття до дійсного буття – з сущого в можливості до сущого в дійсності. У книгах V, VІІІ та IX “Метафізики” він докладно розглядає, як цей перехід відбувається, за допомогою поняття “потенція” (“динаміс”).
Однак тут є одна позиція, яка стосовно нашої теми потребує додаткових пояснень. Це відома у філософському дискурсі проблема взаємовідношення у Аристотеля матерії та форм (ідей, образів речей). Насамперед зауважимо, що думка прихильників матеріалістичних поглядів про те, що матерія і форми у Аристотеля є невіддільними і що форми притаманні самій матерії, є чи найбільшою фальсифікацією вчення цього філософа. Насправді матерія у Аристотеля є абсолютно пасивним, індиферентним, безсмисленим і позбавленим будь-яких визначень субстратом (субстанцією). Це до-логічний субстрат, тобто такий, якому не притаманна жодна форма, і говорити про який нема жодного сенсу. Окремо від матерії існує світ форм (ідей, образів). Це світ, позбавлений матеріального. Подібно до вчення Платона, у Аристотеля світ форм також є осібним світом. Але, на відміну від Платона (у якого реальність є лише тінню світу ідей або пробразів речей), світ форм Аристотеля тісно пов’язаний з реальністю. Відносно матерії, цей світ форм є активним, а матерія – лише пасивним матеріалом для втілення цих форм.
Я не збираюся розгортати тут аргументацію (це виходить за рамки даної статті). Пошлюся лише на аристотелів “Трактат про душу” (кн. ІІІ, розд. 8), де він розглядає душу (розум) як “форму форм”, та те місце у “Метафізиці”, де чітко й недвозначно сказано про незмінний і вічний світ форм, окремий від матеріального: “Ясно, что существует некоторая сущность вечная, неподвижная и отделенная от чувственных вещей; и вместе с тем показано и то, что у этой сущности: не может быть никакой величины, но она не имеет частей и неделима (…); но, с другой стороны, [показано] также, что это – бытие, не подверженное [внешнему] воздействию и не доступное изменению: ибо все другие движения – позже, нежели движение в пространстве”. (Мет. Кн. ХІІ, розд. 7). А також: “Под материей же я разумею, например, медь; под формой – очертание – образ (schema tes ideas); под тем, что состоит из обоих, изваяние как целое. Так что если форма (eidos) первее материи и есть сущее в большей мере, она на том же основании первее и того, что состоит из того и другого”.(Кн. VII, розд. 3)
Тобто ми можемо доповнити формулу Аристотеля (пам’ятаючи, що у нього в основі всього лежить нерухомо-рухома “форма форм”): потенційоване буття (“суще в можливості”) + індиферентна матерія = дійсне буття.
Повертаючись до поняття “потенція” (“динаміс”), зауважимо, що у Аристотеля потенції не належать до матеріального світу. Матерія не містить жодних потенцій. Потенції нав’язуються матерії зовні і належать до світу форм (ідей, ейдосів). Власне, самі ці форми (ідеї, ейдоси) і є потенціями (або принаймні носіями потенцій). Це дуже важливий момент, який слід закцентувати. Адже форма, за Аристотелем, це те, в силу чого матерія стає чимось визначеним: “Так что ищут причину для материи, а она есть форма, в силу которой материя есть нечто определенное; а эта причина есть сущность [вещи]”. (Кн. VII, розд. 17) Процес втілення або поєднання потенцій з матерією Аристотель пояснює, вводячи поняття першої матерії і останньої матерії. До елементів першоматерії Аристотель відносить вогонь, повітря, воду та землю. Форми (ейдоси) збуджують першу матерію, привносячи в неї потенцію руху (бути чимось) і потенцію смислу (чим саме бути).
Потенцію руху (зміни) Аристотель називає здатностями (здібностями). Серед здатностей він виокремлює два типи: (1) здатність діяти і завдавати змін (серед цих він вирізняє здатність діяти на основі свого власного рішення = “діяти добре”), (2) здатність змінюватися під впливом іншої речі (серед цих він вирізняє здатність протистояти впливу або ”Обладание свойствами, благодаря которым вещи вообще не испытывают воздействия, или не подвержены изменению, или нелегко их привести в худшее состояние”, коли річ, наприклад, ламається не від того, що має властивості ламатися, а тому, що їй бракує певних властивостей). кн. V (розд. 12)
Першому типу здатностей відповідає нездатність діяти і завдавати змін та нездатність діяти на основі власного рішення (нездатність “діяти добре”): “и способности, просто приводящей в движение, и способности, хорошо движущей, — соответствует противолежащая ему неспособность”. На цьому Аристотель мовби спиняється, а відтак починає говорити вже не про здатності, а про можливе і неможливе, необхідність, істинність і хибність: “Невозможно то, противоположное чему необходимым образом истинно” “А противоположное невозможному — возможное — имеется, когда не необходимо, чтобы противоположное [возможному] было ложным”.
Таким чином, якщо здатності як такі пов’язані у Аристотеля лише з фізичним рухом, то можливості – це те, що пов’язане зі смисловим наповненням цього руху. Можливості – це потенції смислу.
Тобто здатності і можливості у Аристотеля – це різні, але взаємообумовлені речі. Здатності більше пов’язані з фізичним, а можливості – з тим, що може бути і чого не може бути з цим фізичним по ймовірності та необхідності. Але підкреслимо, що і те, і те є потенціями. Можливість залежить від здатності. Однак і реалізація здатностей залежить від можливостей. Якщо у певної людини є здатність будувати, то будувати для цієї людини є цілком можливим. Навіть коли вона не будує, така можливість при ній наявна в потенції. Вона може будувати (або не будувати).
У “Поетиці” (ІХ) Аристотель говорить і про третю характеристику можливостей – про те, що могло бути, але не стало. Стосовно цієї характеристики, дуже важливою видається така теза Аристотеля з “Метафізики”: “В самом деле, среди несуществующего что-то есть в возможности; но оно не есть, потому что оно не есть в действительности (кн. ІХ, розд. 3).
Тобто у бутті наявне щось, що існує і не існує водночас. Про те, що суще в можливості може і не здійснитися, але при тому бути, і що такі сутності не мають матерії Аристотель прямо вказує в кн. ХІІ, розд. 6 – там, де він обстоює думку про необхідність існування вічної рухомо-нерухомої сутності (“форми форм”).
Отже, згідно з ученням Аристотеля, те, що могло бути, але не стало, нікуди не зникає; воно також наявне у бутті, як і те, що могло бути і стало. Іншими словами: те, що реалізувалося, і те, що не реалізувалося, але могло реалізуватися, наявне у бутті (одне у формі дійсного, друге – у формі потенційного).
Запам’ятаймо цю тезу. Ми повернемося до неї пізніше.
За два тисячоліття філософська доктрина Аристотеля істотно “доповнилася” різними тлумаченнями, переробками, перекрученнями, фальсифікаціями. Одні намагалися показати Аристотеля передусім як першого теолога-монотеїста, інші висували на перший план вчення Аристотеля про матерію і твердили про атеїзм філософа; одні приймали його логіку, інші її ганили; одні втішалися його етикою, інші називали її відразливою. Все це відомі речі. Однак цікаво те, що в цих суперечках і “доповненнях” призабулося, як на мене, головне в аристотелівській доктрині, а саме – його вчення про потенційоване буття або “суще в можливості”.
Певною мірою цей лейтмотив вчення Аристотеля відгукнувся у працях філософа і теолога Ніколая із Кузи (“Про буття-можливість“, бл. 1460), який тлумачив Бога як Абсолют – осередок всіх мислимих і немислимих можливостей (приблизно те, що й “форма форм” Аристотеля), а також філософа Д. Бруно (“Про безконечність, всесвіт і світи”, 1584), який також твердив що всі можливості згорнуті в Богові. Бруно доповнює тему можливостей, додавши до неї тезу про численні можливі світи, подібні або неподібні до нашого світу. Очевидно, що ця теза спиралася на вчення грецьких філософів-атомістів, які вважали кожен атом окремим світом, а також на геліоцентризм М. Коперніка.
Відтак, проблема “сущого у можливості” переходить у площину проблеми можливих світів, а питання про існування чи не існування того, “що могло бути, але не стало”, відтісняється, як кажуть, на маргінеси.
Це сталося здебільшого завдяки нім. філософу Г. Ляйбніцу, який деталізував проблему можливих світів, оформивши її як цілісну філософську доктрину. На думку дослідників, вплив цієї доктрини на філософів можна порівняти хіба що з впливом біблійної книги “Буття” на теологів. [3] Тож не дивно, що подальші філософські пошуки в питанні про природу можливого зосередилися саме на цьому напрямі.
Для того, щоб зрозуміти, що таке можливі світи Ляйбніца, слід бодай схематично окреслити головні риси його онтології. [4]
Онтологія Ляйбніца багато в чому повторює схему Аристотеля: те, що Аристотель називає “формою форм”, Ляйбніц означує як Бога; у Аристотеля дієвим і активним є еманації цієї форми форм, тобто світ форм (ейдосів), у Ляйбніца ту саму роль відіграють незліченні розокремлені субстанції – монади, які також є еманаціями Бога як “верховної монади” або “першомонади”. А проте, на відміну від Аристотеля, у якого форми ближчі до прообразів речей, Ляйбніц деталізує світ монад за певною ієрархією – від недосконалих (пасивних) до досконаліших (активних, тих, що можуть наблизитися до розуміння суті світу – Божественного замислу): (1) проста монада – найдрібніша неподільна безтілесна духовна (енергетична) субстанція. Це щось подібне до елементарної частинки (напр., бозона), наділеної самосвідомістю; однак, на відміну від елементарної частинки як корпускули, монада є безтілесною субстанцією; (2) монади, що наділені перцепцією і пам’яттю (душі); (3) монади, що наділені розумом (душа + розум). Бог комбінує монади за своїм замислом – досконалою Гармонією. У поєднанні монади можуть утворювати те, що ми називаємо матеріальними тілами. Оскільки Ляйбніц вважав простір і час абстракціями, то і матеріальні тіла постають у нього лише як видимості (феномени), хоч і добре обґрунтовані – phenomenа bene fundatum (їх не слід плутати з ілюзіями, якими є, напр., райдуга або міраж). [5] Відтак, відповідно до ієрархії монад: (1) прості монади утворюють світ неорганічного; (2) душі утворюють світ органічного; (3) розумні душі утворюють світ тварин, наділених розумом.
Досконала Гармонія – це сукупність законів логіки. Людина може відкривати або не відкривати ці закони, але Гармонія залишатиметься незмінною. Подібно до Ніколая з Кузи та Д. Бруно, Бог у Ляйбніца також є вмістилищем всіх можливостей, в тому числі і всіх можливих світів, логічні закони в яких є різними. Наприклад, існує можливий світ, у якому нема гріхів, або світ, у якому немає людей, або світ, де тіла не мають інерції, або де панують закони природи, відмінні від наших. Ляйбніц: “Є безконечна кількість можливих порядків універсуму, кожен з яких містить безконечну кількість створінь. […] Розглянувши кожну можливість окремо, божественний розум розподіляє всі можливості між багатьма всесвітніми системами так, що надалі може звіряти кожну з них з кожною іншою”; “Далі. Бог володів знаннями про можливі речі, і про кожну не лише як про окрему, а як таку, що скоординована з незчисленними можливими світами, з яких на основі свого наймудрішого рішення він обрав один”. [6] Наш світ виявився найбільш оптимальним через те, що він є найпростішим за логікою і найбагатшим за кількістю феноменів. Однак це не значить, що не існує інших світів (скажімо, складніших за логікою і бідніших на феномени).
На думку Ляйбніца, у нашому світі можливим є все, що не суперечить законам логіки. Однак (і це важливо) не все те, що є логічно можливим, є дійсним. Багато що з того, що є логічно можливим, не здійснюється, залишаючись лише можливим. Тут ми якраз і підходимо до нашого питання про те, що “могло бути, але не стало”.
Ляйбніц вводить таке поняття, як “абсолютна можливість”, яку слід відрізняти від логічної можливості. Що таке абсолютна можливість? Те, що могло (за логікою) відбутися в нашому реальному світі, але не відбулося, тобто втратило актуальність, нікуди не щезає і не зникає, а постає як актуальна можливість в іншому (можливому) світі. Відтак, наш світ є збіркою здійснених речей, а можливий світ – збіркою можливих речей. Це і є абсолютною можливістю.
Отже, Ляйбніц істотно розширив тему того, “що могло бути, але не стало”, виводячи такі можливості в інші (можливі) світи. Надалі ми побачимо, як ця тема зазвучала в другій половині 20 ст., а поки що зауважимо таке: Ляйбніц був передусім логіком і раціоналістом, вважаючи, що в основі світу лежить певна логічна (математична) схема. Можливо, саме тому, починаючи з Ляйбніца, вся тема можливого переноситься у сферу логічного і абстрактного.
Наприклад, у філософській системі І. Канта, можливе є лише прерогативою (категорією) розуму, тобто це лише вроджена форма мислення. А проте, на думку дослідників, кожного разу, коли Кант розглядає питання про можливе, він наштовхується на питання про “річ у собі”, тобто те, що знаходиться поза сферою чуттєвого, і про що він свідомо відмовляється говорити. [7] Це істотна заувага, оскільки вона побічно свідчить про наявність світу можливого поза сферою чуттєвого – на рівні “речей у собі”.
Абстракцією або продуктом розуму можливе постає і в системі Гегеля. Відтак і питання про те, що “могло бути, але не стало” набуває у нього статусу розумової конструкції. Гегель взагалі висміював тих, хто насмілювався таке питання задавати.[8]
Втім, деякі філософи таки переймалися таким “смішним” питанням. Одним з них був чеський філософ Бернард Больцано (1781-1848), який першим заявив про те, що сфера можливого є більшою, ніж сфера реального, і що існують об’єкти, які є просто можливостями. Вони не проявлені у просторі та часі і не є ланками у причинно-наслідкових ланцюжках, але могли б такими бути.
“[…] крім речей реальних, тобто тих, що мають буття, існують також інші речі, що мають просту можливість, а також ті, які ніколи не можуть стати реальністю, напр., припущення та істини як такі”. [9]
“Не всяка річ є реальною і має бути реальною. Хіба ми зазвичай не кажемо про речі, які знаходяться у сфері простої можливості, як про такі, які, однак, не мають реальності, як і про ті, які через певний час стануть реальними? Ось чому свідомо неправдивим є те, що не-реальне – це ніщо. Таким чином, у тому сенсі, в якому можна говорити про те, що існують можливості, які не є реальними, можна говорити і про те, що, хоч істини як такі не є чимось реальним, а проте ці істини існують ”.
“[…] мені видається безперечним, що існують також речі, що не мають реальності, напр., будь-яка річ, яка є просто можливою, крім того, всі судження та істини як такі, а також їх частини, тобто ідеї як такі. Як я показав у декількох місцях “Теорії науки”, я також надаю великого значення тому, в якому розумінні “є” та “існують” використовується по відношенню до таких об’єктів”.
Крім того, у своїй основній праці “Теорія науки” Больцано пропонує таке:
“Звичайно, можна оперувати лише двома категоріями, поділяючи сферу поняття “щось” на два класи – можливого і неможливого, і на цьому зупинитися. Але можна піти далі, поділяючи можливе на реальне і нереальне або на те, що стає реальним, і на те, що не стає реальним”.
Тобто Бернард Больцано був першим, хто спробував повернути можливому його справжній (аристотелівський) буттєвий статус, і говорити про можливе, не як про розумову конструкцію, а як про щось, що наявне у бутті поряд з дійсним і реальним.
Больцано писав про два класи можливих нереальних об’єктів: (1) абстрактні об’єкти, наприклад, судження й концепти (як елементи судження, які не належать до самого судження) [10], або математичні об’єкти, такі як цифри та геометричні фігури – тобто об’єкти, що не можуть стати реальними, і (2) нереальні об’єкти, які є можливими і які могли б стати реальними; наприклад, просто можливі коні, просто можливі гори і т. п.
Сучасний американський філософ Бенжамін Шнайдер, який “реанімував” ідеї Больцано про можливості, вказує на три причини того, чому учні Больцано не сприйняли його вчення, і чому на досить тривалий період про це вчення взагалі забули:
“Я можу припустити, що цьому сприяли щонайменше три фактори: по-перше, зауваження Больцано розкидані серед його праць, і читачі могли їх просто не помітити. По-друге, загальні сумніви щодо онтологічних рамок mere possibilia могли стати мотиваційними для ігнорування або неправильної інтерпретації тих епізодів, де Больцано найбільше переконаний у таких речах. І, по-третє, як ми побачили, Больцано сам міг ввести в оману деяких своїх читачів, наводячи у найвирішальнішому місці приклад, що суперечить його власній теорії”. [11]
Якщо розглядати лише ці причини, то головною серед них була, звичайно, друга, а саме: недостатня онтологічна визначеність поняття “можливість”.
Ще однією, і досить переконливою, спробою визначити статус можливого можна вважати працю австрійського філософа Алексіуса Мейнонга “Теорія об’єктів” (1904). У ній він вказуває на те, що за своїм буттєвим статусом всі речі поділяються на дві категорії: (1) реальне буття = реальні об’єкти: ті, що існують або за своєю природою можуть існувати у просторі і часі, тобто можуть займати певну просторову і темпоральну позицію (стіл, гори, Юлій Цезар і т. п.); (2) ідеальне буття = ідеальні об’єкти: ті, що недоіснують (тобто існують лише в просторі і не мають певної темпоральної позиції — вічні істини, математичні фігури, числа, теорії, припущення і т. п.). [12]
Тобто Мейнонг розділив об’єкти у перетині існування (існує – недоіснує – не існує) та реальності (реальне – ідеальне (не реальне)). Однак такий поділ він сам вважав недостатнім для характеристики об’єкта, а тому, спираючись на праці свого попередника – австрійського психолога і філософа Ф. Брентано (1838-1917), у пізніших працях вводить ще один – поділ у перетині презентації (представлення). Мейнонг розрізняє презентацію і судження. Презентація у нього – це сама здатність об’єкта бути представленим у свідомості, а також здатність (інтенціональність) свідомості реагувати на цю здатність об’єкта, тоді як судження – це безпосередній акт свідомості, пов’язаний з оцінкою (хороший-поганий, існує-не існує, реальний-нереальний). Відтак, він виділяє третю категорію об’єктів: (3) чисті об’єкти = здатності об’єктів бути представленими і сприйнятими; вони не займають ані просторової, ані темпоральної позиції; ці об’єкти є “індиферентними” по відношенню до існування та недоіснування, оскільки вони не належать ні до реального буття, ні до ідеального буття. Мейнонг вводить для них спеціальний термін – “поза-буття” (Außersein). Оскільки такі об’єкти вочевидь не підпадають під категорії звичної онтології (буття vs. небуття), то дослідники філософії Мейнонга пропонують розрізняти онтологію та над-онтологію (“extra-onthology”); в цій останній “чисті об’єкти” є добре обумовленими. [13]
На мою думку, така ситуація з “чистими об’єктами” (тобто неможливість зарахувати їх до котроїсь з категорій звичної онтології) склалася через те, що звична онтологія (буття vs. небуття) спирається на парменідівську, а не на аристотелівську онтологічну традицію. Згадаймо, заслуга Аристотеля якраз і полягає в тому, що він увів до категорії буття “суще в можливості”, тобто саме буття він розділив на категорії дійсного буття і буття потенцій. Для Аристотеля немає небуття, але є буття потенцій. А “чисті об’єкти” якраз і є лише здатністю, тобто потенцією бути сприйнятими. І зрозуміло, що “чистими об’єктами” є всі об’єкти: і реальні, тобто ті, що існують, і ідеальні, тобто ті, що недоіснують.
Отже, слід підкреслити, що рівень “чистих об’єктів” – це той рівень потенційного, який пронизує всі категорії об’єктів. Відтак, можна сказати, що це і є рівень аристотелівського “сущого в можливості” або потенційованого буття. Це та підоснова, з якої постають як існуючі об’єкти (і такі, що можуть бути існуючими), так і недоіснуючі (ідеальні) об’єкти. Це первинний рівень будь-якого об’єкта. Це та головна потенція, яка криє за собою всі інші потенції (тобто здатності і можливості) об’єкта. Це те, що можна назвати “голою“ наявністю або “лише-наявністю“ об’єкта (так ми називатимемо цю потенцію надалі). Цілком можливо також, що це і є рівень кантівської “речі в собі” (те, що Кант відмовився говорити про “речі в собі”, можливо, і стало причиною критика Мейнонга передусім саме за оті “чисті об’єкти”).
Отже, на поч. 20 ст. у філософському дискурсі про природу можливого сформувалися принаймні три напрями: природа можливого є буттєвою (це потенційоване буття або “поза-буття”) – Аристотель, Больцано, Мейнонг та ін.; природа можливого є абстрактною (це розумові конструкції) – елеати, Платон, Кант, Гегель та ін.; природа можливого полягає в Богові як осередку всіх можливостей – Ніколай з Кузи, Бруно, Ляйбніц. Крім того, проблема можливого доповнилася темою можливих світів (Бруно, Ляйбніц).
Цікаво, що попри революцію, яка відбулася у галузі природничих наук у першій пол. 20 ст. (теорія відносності, квантова механіка, генетика, інформатика та ін.) і яка істотно змінила уявлення дослідників про реальність, у питанні про природу можливого акцентованими залишаються саме ці напрями.
Щоб не плутатися в деталях філософських теорій та концепцій, ми скористаємося схемою, що її наводить один з дослідників дискурсу можливого – амер. філософ Н. Решер у своїх працях 1960-70-х років, зокрема в статті “Онтологія можливого” (“The Onthology of the Possible”, 1973 та редаг. версія – 1979), доповнивши і дещо її змінивши. [14]
Отже, що ми маємо на сьогодні.
У рамках номіналізму (Б. Рассел, А. Тарський, Р. Карнап, В. Квайн, Л. Вітгенштайн та ін.) вважається, що природа (референт) можливого полягає виключно в мові.
У рамках концептуалізму (Р. Декарт, І. Кант, Ф. Брентано, сам Н. Решер та ін.) вважається, що таким референтом є логіка нашого мислення.
Згідно з концептуальним реалізмом, референтом можливого є Бог як “буття-можливість” (Ніколай з Кузи), “Божественний Розум” (Г. Ляйбніц).
У рамках реалізму (Аристотель, А. Мейнонг, Е. Маллі, Дж. Фіндлей, Т. Парсонс, К. Поппер та ін.), можливе має особливий статус, — воно належить до сфери потенційованого буття або поза-буття (наприклад, світ “сущого в можливості” Аристотеля, “речей у собі” І. Канта, “Außersein” А. Мейнонга). У рамках цього підходу пропонується розрізняти буття та існування (річ може бути і водночас не існувати, тобто все є, але не все існує).
У рамках модального реалізму (С. Кріпке, Я. Гінтікка, Д. Льюїс та ін.), стверджується, що модальності логіки та мови відбивають реалії можливих світів, які існують так само реально, як і наш світ, хоча ми вважаємо ці світи лише можливими. Цей цікавий підхід безпосередньо пов’язаний з теоріями, що розроблялися в квантовій фізиці, зокрема з багатосвітовою інтерпретацією квантової теорії Г. Еверетта). У цьому підході пропонується розрізняти буття/існування та реальнiсть (річ може існувати і водночас не бути реальною, тобто все існує, але не все є реальним).
У рамках методологічного підходу (М. Епштейн), референтом можливого не виступає виключно мова, мислення чи буття; кожна з цих сфер містить свої власні можливості і може розглядатися у своїй потенційності (це те, що, як ми зрозуміли, “прочитується” і в А. Мейнонга); крім того, у рамках цього підходу можливе розглядається не лише як предмет дослідження, а і як основа методології, яку можна застосовувати до будь-якого предмета (принцип оборотності предмета і методу).
Я не пропонуватиму тут для докладного розгляду те, що таке ідеальні (абстрактні) об’єкти. Їх докладно визначено у А. Мейнонга. Крім того, ці об’єкти детально розглянуті у працях одного з послідовників Мейнонга – сучасного америк. філософа і логіка Е. Зальти, зокрема в його головній праці “Абстрактні об’єкти. Вступ до аксіоматичної метафізики”. [15]
Я не пропонуватиму для докладного розгляду і те, що таке віртуальна реальність, тобто реальність, симульована за допомогою широкого спектру інтерактивного обладнання. Зазначу лише, що досить показовими є спроби визначити віртуальну реальність як “недостатньо визріле, недороджене буття і одночасно – буття, що не має роду, що не досягло “постановки в рід”. “Це – недороджене буття як в сенсі таксономічних категорій, так і в сенсі того, що народжує буттєвий імпульс”. [16] Звідси видно, що віртуальну реальність можна зарахувати до категорії ідеальних (недоіснуючих) об’єктів Мейнонга.
ІІ
Зауваживши сказане в попередньому розділі, передусім категоріальний поділ об’єктів за А. Мейнонгом, зрозуміло, що потенції (тобто здатності і можливості) є універсальним засобом або методом для опису будь-якого об’єкта, оскільки вони притаманні і реальним, і ідеальним об’єктам.
Справді-бо, якщо будь-який реальний об’єкт можна описати у термінах фізики, хімії, біології і т. п., то ідеальний (абстрактний) об’єкт не підлягає такому опису. Можна обчислити масу яблуні, яка росте он за вікном, можна описати це дерево в термінах атомів або молекул. Натомість застосувати щось із цього до трикутника, цифри або слова неможливо. Однак і те, і інше можна описати у термінах його можливостей.
У цьому сенсі цікаво дослідити співвідношення можливостей об’єкта з його властивостями. Звісно, це окрема тема, а тут варто зауважити лише на різницю між ними.
Властивості ближчі до того, що Аристотель називав здатностями. І внутрішні, і зовнішні властивості (тобто відношення) – це завжди те, що об’єкт вже має. Можна сказати, що властивості – це здатності, про які ми можемо сказати щось конкретне. А можливості – це смислове тяжіння властивостей, це ті сили, які зваблюють, збурюють властивості об’єкта. Це те, що об’єкт має і не має водночас. Це те, що знаходиться одночасно і в самому об’єкті і зовні.
Якщо це складно для розуміння, то вдамося до прикладів. Камінь при дорозі на рівнині і приблизно такий самий камінь на схилі гори мають приблизно однакові властивості, але зовсім різні можливості. Можливості того, що на схилі, залежать не від його властивостей, а від асиметрії його положення відносно горизонтальної поверхні. Або: на повалене дерево десь у лісі можна сісти, можна стати, можна сховатися за ним і т. п., однак ці можливості не є властивостями дерева. Ближчий приклад: записане в конституції чи не всіх країн право кожного обирати і бути обраним не є властивістю кожного, але є його можливістю.
Знаний американський психолог Дж. Гібсон, один з фундаторів екологічної психології, запровадив у психологію і філософію цікаве поняття – “affordance”. Саме слово означає і можливість, і пропозицію. Надамо слово Гібсону, щоб глибше зрозуміти різницю між властивостями об’єкта та можливостями об’єкта:
“Можливості (affordances) довколишнього світу – це те, що він пропонує тварині, чим він її забезпечує чи що їй постачає – безвідносно до того, корисне воно чи шкідливе. Дієслово to afford можна знайти в словнику, однак іменникa affordance ви там не знайдете. Це мій термін. Під ним я розумію щось, що відноситься водночас і до довкілля, і до тварини саме в такий спосіб, який неможливо позначити жодним з існуючих термінів. Цей термін передбачає взаємодоповнюваність (complеmentarity, компліментарність) довкілля і тварини”. [17]
Наприклад (за Гібсоном): продовгуватий об’єкт середнього розміру й ваги дає можливість тримати його в руках, ударяти або щось ним загрібати і т. п.; твердий об’єкт з гострим двогранним виступом дає можливість різати й шкребти; міцний, зручний для хапання об’єкт середнього розміру й ваги дає можливість для кидання; продовгуватий гнучкий об’єкт, такий як волокно, нитка, ремінь або мотузка, дає можливість зав’язувати вузли, зв’язувати, хлистати, в’язати й плести і т. п. [18] І ще цитата з праці Гібсона:
“Ортодоксальна психологія стверджує, що ми сприймаємо об’єкти тією мірою, якою розрізняємо їхні властивості або якості. Психологи проводять складні лабораторні експерименти, щоб вияснити, як і наскільки успішно розрізняються ці якості. Психологи вважають, що об’єкти складаються із своїх якостей. Але я переконаний в тому, що коли ми дивимося на об’єкти, то сприймаємо саме їхні можливості (affordances), а не якості. Ми можемо виділити параметри, за якими один об’єкт відрізняється від інших об’єктів, якщо це потрібно для експерименту, однак у нормальних умовах ми звертаємо увагу лише на те, які можливості (affordances) цей об’єкт нам надає. Особливого поєднання якостей, на які можна розікласти об’єкт, ми зазвичай не помічаємо“. [19]
Гадаю, цих прикладів достатньо, щоб зрозуміти різницю між властивостями і можливостями, а найголовніше – зрозуміти те, що опис об’єкта на основі його можливостей є набагато повнішим, ніж опис на основі властивостей чи якостей об’єкта, і, звісно, вичерпнішим, ніж опис об’єкта у термінах фізики чи хімії.
У цьому ключі поговоримо тепер про той пузатий глек, якого немає на столі, і про квіти, відсутні в тому глеку.
Отже, маємо конкретний пузатий полив’яний глек, який на даний момент знаходиться у шафі. Глек має здатність (а значить, має можливість) стояти в шафі, на столі (в т. ч. догори дном), лежати на столі, містити воду й квіти або не містити, стояти на підлозі під столом, лежати під столом і т. п. Тобто у шафі знаходиться глек з усіма своїми властивостями і можливостями одночасно. Тепер, точнісінько як у згаданому на початку цієї статті експерименті Шредінгера: коли я відчиняю шафу і ставлю глек на стіл, я роблю дійсною (реалізую) якусь одну його можливість – можливість стояти на столі (або можна сказати, що глек реалізує одну свою можливість). Але при цьому всі інші можливості глека нікуди не зникають. Вони залишаються при ньому (і до них додається ще одна можливість – стояти в шафі).
Звідси легко виснувати, що той стан, у якому глек стоїть на столі, і який можна побачити і помацати, і є дійсним станом глека. Ми кажемо, що перед нами дійсний об’єктивний пузатий полив’яний глек. Однак не все так просто.
Почнемо з того, що кожен із друзів, яких ми запросимо поговорити про цей глек, бачитиме цей глек по-різному – відповідно до свого досвіду бачення подібних глеків і особливостей свого сприйняття кольору, форми, структури і т. п. Один побачить його як коричневий, другий – як жовтавий, третій – як червонястий, і т. д. Те саме і стосовно форми, сприйняття якої залежатиме від кута зору, під яким кожен бачитиме глек. Тобто у кожного буде “свій глек”. Щоб увиразнити цю різницю, припустимо, що даний глек розглядають не лише наші друзі, а люди різних рас, різного фаху, нахилів і різного світобачення. А щоб іще більше увиразнити цю різницю, припустимо, що цей самий глек експонований для кажанів, які сприйматимуть його як відлуння своїх високочастотних хвиль, плазунів, які сприйматимуть його як сукупність теплих і холодних поверхонь, мікробів, які сприйматимуть його як сукупність молекул і т. п.
Відтак, ми зрозуміємо, що немає ніякого об’єктивного глека (ви ніде й ніколи не знайдете такого організму, чия точка зору на цей глек буде об’єктивною). Навіть якщо ми зберемо докупи всі мислимі точки зору, і з цього виведемо щось середнє, то це теж буде лише нашою розумовою конструкцією, далекою від того, як сприймає цей глек кожен конкретний організм.
До чого я веду? Я веду до того, що коли щось народжується, тобто здійснюється, проявляється у дійсності, то воно має бути зрозумілим і розпізнаваним з неймовірної кількості конкретних точок зору. Розглянемо це докладніше.
Як ми зрозуміли, кожен об’єкт має одну, сказати б, верховну потенцію (тобто здатність і можливість) – бути сприйнятим. Що це означає? Ми маємо слово “сприйняття” і ми маємо “сприйняття” як поняття. І те, і те є узагальненими термінами для позначення конкретного акту сприйняття конкретним організмом чогось конкретного. У цьому сенсі не існує, наприклад, “акту сприйняття людиною довколишнього світу”, але існує безліч актів сприйняття конкретним чоловіком або конкретною жінкою чогось конкретного (конкретних інших живих організмів, предметів, подій, явищ тощо) під конкретним кутом зору. Тобто ця притаманна кожному об’єкту “верховна потенція” – бути сприйнятим – насправді означає бути сприйнятим незліченною кількістю конкретних організмів у незліченних конкретних актах сприйняття. Отже, в цю верховну потенцію будь-якого об’єкта “вписано” безліч можливостей цього об’єкта – можливостей бути представленим безлічі конкретних спостерігачів у безлічі конкретних актів сприйняття.
Тепер доповнимо цей наш висновок: вся ця незліченна кількість можливостей об’єкта є індиферентною до того, що ми означуємо як Час (минуле, теперішнє, майбутнє). Наприклад, для такого космічного об’єкта, як Сиріус, абсолютно байдуже, коли саме його сприймають – у 1810 році до нашої ери чи в 1810 році нашої ери. Потенція (здатність) цього об’єкта бути сприйнятим байдужа до системи відліку, в якій перебуває той, хто її сприймає. Для цієї потенції важить лише тип спостерігача (видові та індивідуальні особливості того, хто сприймає) і кут спостереження (тобто просторова точка, в якій перебуває спостерігач), тобто те, що можна назвати точкою зору. Отже важить лише те, чи буде це, скажімо, фараон Аменемхет ІІІ у якійсь точці простору (і тоді об’єкт реалізує свою можливість бути таким, яким він є для того фараона з тієї точки), або чи буде це німецький математик К. Гаусс у якійсь точці простору (і тоді об’єкт реалізує свою можливість бути таким, яким він є для Гаусса з тієї точки).
Моя позиція, отже, полягає в тому, що, крім властивостей, в кожному реальному об’єкті має бути “зазіпована” кожна конкретна точка зору у вигляді можливості сприйняття цього об’єкта тим чи тим організмом під тим чи тим кутом. Об’єкт має відповідати будь-якій системі сприйняття і будь-якій системі відношень, які лише є в універсумі (безвідносно до того, мислимі чи не мислимі ці системи в термінах людського). І все це має бути вміщеним в об’єкт одночасно. Звідси: об’єкт має (1) або бути відразу у всіх своїх можливих станах (і тоді для мене, наприклад, дійсним буде якийсь один з його можливих станів, для кожного іншого – інший), або (2) зі зміною точки зору миттєво змінюватися (себто поставати у певній формі лише тоді, коли його сприймають). Втім, (1) не виключає (2).
Оці закладені в об’єкті здатності і можливості бути одночасно і сукупно представленим для неймовірної кількості точок зору і вписуватися в будь-яку систему відношень, які є в універсумі, я називаю симультанністю (від лат. simul, що має значення не лише “одночасно”, а й “відразу”, “сукупно” і т. п.). У цьому сенсі всі об’єкти універсуму є симультанними об’єктами.
Відтак, можна дійти і зовсім несподіваних висновків щодо нашого глека: у глекові має бути “зазіпована” можливість мого або вашого конкретного бачення цього глека і можливість того, що саме я зараз ставлю цей глек на цей стіл; як і має бути “зазіповане” те, що в ньому наразі не повинно бути півоній. Так само і цей стіл за визначенням є об’єктом, в якому закладена, зокрема і можливість того, що на ньому стоятиме глек (і навіть оцей конкретний пузатий полив’яний красень).
Звісно, все це може підштовхнути нас у бік жорсткого детермінізму або й фаталізму, мовляв, якщо в кожному реальному об’єкті вже закладені всі-всі можливості його сприйняття, то, отже, все є наперед обумовленим. Проте цього не станеться з однієї простої причини: згадаймо, і Аристотель, і Ляйбніц справедливо вважали, що не все те, що є можливим, здійснюється. Отже, не всі можливості, що закладені в нашому глекові, мають конче реалізуватися. І при тому людина вільна вибирати, яку можливість реалізувати. Наприклад, якщо котрийсь із друзів, яких ми запросили до розмови про глек, не зміг прийти, бо поїхав, скажімо, відпочивати на Азовське море, то це особистий вибір цього нашого друга, а його можливість побачити цей глек (або можливість глека бути представленим нашому другові) залишиться тим, що можна назвати нереалізованою або нездійсненою можливістю. Крім того, можна сказати, що вона втратить актуальність, тобто стане неактуалізованою можливістю. І якщо за той час, поки наш друг ніжитиметься на пляжі, з глеком щось станеться, наприклад, він (не дай бог, звичайно) упаде зі столу і розіб’ється, то ця можливість залишиться і нереалізованою, і неактуалізованою.
Відтак, (1) ми маємо всі підстави для поділу можливостей на реалізовані і нереалізовані, а ці останні ми можемо поділити також на актуалізовані і неактуалізовані.
Крім того, (2) все це дає нам підстави говорити про те, що кожне представлення об’єкта є лише однією його можливістю, і що в кожному представленні (себто в кожному акті сприйняття) ми сприймаємо не весь об’єкт як ціле, а лише якусь одну його частину. Тобто нам слід поговорити про співвідношення частин і цілого в об’єкті.
І крім того, (3) нам слід прояснити питання про те, а що ж це таке – об’єкт як сукупність можливостей, у тому сенсі, чи має така сукупність можливостей якесь реальне (фізичне) підґрунтя.
По цих трьох питаннях ми і вестимемо далі мову.
(1)
Якщо ви поглянете на себе в люстерко, то можете з упевненістю сказати: я є таким, яким ось є, оскільки за життя реалізував певні свої здатності (закладені, напр., у моїх генах) і певні свої можливості, тобто моє фізичне й ментальне є результатом реалізації певних моїх здатностей і можливостей. Але якщо ви уважніше придивитеся до свого відображення в тому люстерку і поглянете на себе, так би мовити, повернувши очі душі, то швидко дійдете висновку про те, що ви є фізично й ментально таким, яким є, не лише тому, що реалізували певні здатності і можливості, а й тому, що якісь свої здатності й можливості ви не реалізували. Тобто те, що ви наразі бачите в дзеркалі, є результатом реалізації якихось певних ваших можливостей і нереалізації всіх інших ваших можливостей. Тобто там, у люстерку, відбито не лише те, яким ви є, а й те, яким ви могли бути, але не стали (напр., могли поїхати у відпустку до моря, але не поїхали, і тому обличчя у вас не засмагле).
Таким чином, можна говорити про те, що можливості мають певну структуру. Принаймні їх можна умовно поділити на реалізовані і нереалізовані (можна також говорити про можливості, які вже реалізовані, і ті, які ще не реалізовані). Підкреслимо, що цей поділ є умовним поділом, оскільки обидва види можливостей є взаємозалежними (чим більше можливостей ви реалізуєте, тим більше нереалізованих можливостей постає перед вами, і навпаки).
Отже, щодо реалізованих можливостей ми можемо твердо сказати, що вони існують, адже вони завжди уособлені в певній фізичній формі (напр., ви їх можете бачити в люстерку). Однак щодо нереалізованих можливостей ми не можемо мати такої впевненості. З одного боку, вони начебто існують, оскільки можуть істотно впливати на нашу поведінку (і в житті ми тільки те й робимо, що намагаємося реалізувати свої можливості), а з другого боку, вони не існують (і побачити їх ви можете, як зазначалося, лише повернувши очі душі) або існують лише у вашому розумі – як певні інтенції, мрії, бажання, чи як певні жалі “за тим, що втрачено”. Тобто про нереалізовані можливості ми не можемо сказати твердо, що вони існують чи що вони не існують. Тому ми можемо назвати їх “лише-наявними” або такими, що “зависають” десь між фізичним існуванням і неіснуванням.
Отже, що ми маємо?
Кожен об’єкт можна схарактеризувати в термінах його можливостей. Можливості поділяються на реалізовані (такі що існують фізично) і нереалізовані (лише-наявні).
Тут слід зробити коротенький відступ і поміркувати над тим, чи всі фізичні об’єкти можна описати в термінах реалізованих і нереалізованих можливостей.
З людиною, здається, все зрозуміло: на фізичному рівні – це сукупність певних реалізованих можливостей. Крім того, у людини завжди є ті можливості, які вона не реалізувала в минулому (те, що ми наз. втраченими можливостями), і ті можливості, які вона ще не реалізувала. Ці останні можна поділити на ті можливості, що їх людина усвідомлює (знає), і на ті, які вона не усвідомлює (не знає). Усвідомлені можливості, у свою чергу, можна поділити на ті, які людина збирається реалізувати (назвемо їх актуалізованими можливостями), і ті, які вона просто має, але не збирається проявляти (назвемо їх неактуалізованими можливостями). Наприклад, я маю всі можливості для того, щоби стати художником, однак я їх не актуалізую, оскільки зайнятий написанням літературних і філософських текстів (себто актуалізую і проявляю інші свої можливості).
Тварини й рослини також мають подібний набір можливостей. Оскільки ми не знаємо, що таке свідомість, які рівні свідомості існують в універсумі і якими є ознаки наявності цього феномена у тих чи тих організмів, то, слідом за амер. філософом Т. Нагелем, можемо твердити: якщо якийсь організм характеризується певною, притаманною лише йому, поведінкою, тобто, якщо бути цим організмом – на щось схоже, передусім для самого цього організму, то цей організм наділений певною свідомістю. [20] Отже, він матиме і той набір можливостей, який притаманний людині – усвідомлені (актуалізовані i неактуалізовані) та неусвідомлені можливості.
Об’єкти неорганічного також можна схарактеризувати у термінах реалізованих і нереалізованих можливостей. Наведу вже згадуваний приклад: нереалізовані можливості каменя, що лежить на рівнині край дороги, і нереалізовані можливості каменя, що лежить на схилі гори, є різними. Ми можемо сказати, що в даному випадку можливості цих камінців залежатимуть не лише від їхньої структури, форми, а й від асиметрії їхнього положення.
Тепер повернемося до нереалізованих можливостей. Ми можемо розділити їх у перетині свідомості на усвідомлені та неусвідомлені, а також у перетині актуального – на актуалізовані та неактуалізовані.
Хорошим прикладом актуалізації нереалізованих можливостей може бути гра в шахи. Логіка цієї гри передбачає: якщо ви зробили, скажімо, хід пішаком с2-с4, то тим самим ви актуалізували свій “не-хід” іншими фігурами, і ваш супротивник керуватиметься у грі не тільки (і не стільки) вашим ходом, але й вашим “не-ходом” іншими фігурами.
Цей приклад може послужити нам і для того, щоб дати бодай-яке визначення нереалізованої можливості. Якщо ви, розпочинаючи шахову партію, реалізували свою можливість зробити хід пішаком с2-с4, то тим самим ви актуалізували можливі позиції всіх ваших інших пішаків (14 позицій) + можливу позицію вашого пішака с2-с3 + 4 можливих позиції коней = 19 позицій. Отже, вашу реалізовану можливість с2-с4 можна визначити як с2-с4, але можна визначити і як від’ємний підсумок тих 19 позицій (не буду їх перераховувати), які ви не реалізували. Звідси: будь-яку з цих 19 нереалізованих позицій можна визначити як від’ємний підсумок вашої реалізованої позиції с2-с4 та 18 інших нереалізованих позицій.
Звісно, в шахах простіше розібратися, ніж у реальному житті. Але нам у даному випадку важливий сам принцип визначення. Якщо ми хочемо дати якесь формальне визначення реалізованої і нереалізованої можливості, то, пам’ятаючи про поділ нереалізованих можливостей на актуалізовані та неактуалізовані, позначимо реалізовану можливість як Р, нереалізовану актуалізовану як НА, а нереалізовану неактуалізовану – як НН. Відтак матимемо:
Р = – (НА+НН)
НА = – (Р+НН)
НН = – (Р+НА)
Тобто кожна реалізована можливість є від’ємним підсумком всіх нереалізованих актуалізованих можливостей та нереалізованих неактуалізованих можливостей; (б) кожна нереалізована актуалізована можливість є від’ємним підсумком всіх реалізованих і нереалізованих неактуалізованих можливостей; кожна нереалізована неактуалізована можливість є від’ємним підсумком всіх реалізованих та нереалізованих актуалізованих можливостей.
Підкреслю: це лише формальне визначення нереалізованої можливості. Однак це те, що може наблизити нас до розуміння буттєвого статусу нереалізованої можливості. [21]
(2)
Тепер поглянемо на об’єкт як сукупність можливостей з точки зору співвідношення частини і цілого.
Матеріалізм (фізикалізм) привчає нас до того, що об’єкт – це завжди чітко обмежене часовими і просторовими рамками ціле. Об’єкт, зазвичай кажемо ми, не може розташовуватися одночасно в різних точках простору; і ми кажемо: об’єкт не може одночасно розташовуватися в різних точках часу. Однак, на диво, будь-який об’єкт не лише може все це, але саме так і розташований.
Підніміть руку. Ваша рука (одна ваша частина) знаходиться високо у повітрі по відношенню до ваших ступнів (іншої вашої частини), що стоять на землі. Погляньте на дерево. Частина його (коріння) в землі, тоді як інша його частина (гілки та листя) – у повітрі. Отже, будь-який об’єкт може знаходитися (і реально знаходиться) одночасно в різних точках простору. Тобто різні частини одного об’єкта знаходяться одночасно в різних точках простору.
Те саме стосується і часу. Погляньте на вашу руку і порівняйте її з вашою ж рукою, якою вона була 10, 20, 30 років тому або тоді, коли ви були немовлям. Як співвідноситься ваша рука, коли ви були немовлям, з вашою ж рукою тепер? Чи не складає вона “часову частину” вашої теперішньої руку? Звичайно, складає. Тобто можна сказати, що ви складаєтеся як з просторових, так і з часових частин.
На те, що будь-який об’єкт має не лише просторові, а й часові частини, вперше звернули увагу амер. філософи О.Квайн, М. Геллер, Д.Льюїс та ін. Цю ідею покладено в основу т. зв. теорії темпоральних частин (Temporal Parts Theory або 4-D Dimentionalism, також Perdurantism). [22]
Важливим для нас у даній теорії є не лише те, що наявність просторових частин передбачає наявність часових частин, і навпаки, але й те, що, згідно з цією теорією, в кожен конкретний момент об’єкт представлений не цілком, а лише певною своєю частиною. І якщо ми розглядаємо об’єкт як сукупність можливостей, то, отже, в кожен конкретний момент (себто в кожному акті сприйняття) об’єкт представлений лише певною частиною своїх можливостей (або однією певною можливістю). Всі інші можливості залишаються в об’єкті. Це те, що не сприйняте, не актуалізоване.
(3)
Якщо об’єкт – це сукупність можливостей, і ця сукупність не є обмеженою простором і часом, то що таке ця сукупність? І чи є для неї якесь фізичне обґрунтування?
Для того, щоб це зрозуміти, повернемося до початку статті, а саме до нерозуміння багатьма філософами висновків, одержаних у фізиці малих величин (те, про що пише С. Гокінг, приводячи для прикладу нерозуміння філософами експерименту “Кіт Шредінгера”). Однак спочатку спробуємо означити, про які ж саме висновки йдеться. Ми не заходитимо далеко в нетрі квантової фізики, а зосередимо увагу лише на тих висновках, що безпосередньо стосуються нашої теми – онтології можливого.
У найбільш фундаментальній фізичній теорії – квантовій теорії поля – те, що ми називаємо, наприклад, електроном і зазвичай уявляємо як дуже-дуже малесеньку кульку, насправді є просто пульсацією електромагнітного поля, тобто сукупністю хвиль, подібно до брижів на поверхні моря. Себто будь-яка елементарна частинка насправді має хвильову природу. Це певна сукупність коливань або хвиль. Частинка не є чимось сталим і відчутним, вона не є корпускулою. Коли ми намагаємося зафіксувати електрон як щось не хвильове і не коливчасте, а стале й відчутне (тобто як дуже-дуже малесеньку кульку), то насправді вказуємо лише на найбільшу амплітуду цих коливань (ця найбільша амплітуда називається хвильовою функцією), а відтак через прилад впливаємо на ці коливання таким чином, що ніби “заморожуємо” ці коливання, і вони стають отією малесенькою кулькою. І лише тоді ми визначаємо її позицію у просторі і часі. Фізики кажуть, що при фіксації електрона, тобто при взаємодії хвиль зі свідомістю спостерігача, хвильова функція електрона колапсує, тобто зникає, і ми одержуємо електрон як кульку. Те, що ми одержуємо додатково із такого “перетворення”, є інформацією. Адже ми визначаємося з позицією електрона у просторі й часі і, отже, визначаємося з бінарністю “так або ні” (1 або 0), бо кажемо: так, електрон ось у цій позиції і ні в жодній іншій. Отже, одержуємо біт (або кубіт) інформації.
Все це відомі речі. Невідомим залишається лише стан елементарної частинки до того, як вона стає кулькою, тобто коли вона є хвилею. І саме цей стан є причиною нерозуміння. Причому це нерозуміння проявляється (1) на мовному (термінологічному) рівні і (2) на рівні логіки.
Щодо першого, то фізики називають цей “хвильовий” стан суперпозицією і пояснюють, що цей стан включає в себе всі можливі позиції або передісторії частинки (тобто всі можливі траєкторії її руху). Крім того, вони використовують такі терміни, як “можливість”, “імовірність”, “тенденція”, “потенція”. Надамо слово фізикам. Один з фундаторів квантової фізики – В. Гейзенберг: “На самом деле я полагаю, что язык, употребляемым физиками, когда они говорят об атомных процессах, вызывает в их мышлении такие же представления, что и понятие “потенция” [тут ідеться саме про “потенції” Аристотеля. – Ю. О.]. Так физики постепенно действительно привыкают рассматривать траектории электронов и подобные понятия не как реальность, а скорее как разновидность “потенций””. “Они [атоми або елементарні частинки] образуют скорее мир тенденций или возможностей, чем мир вещей и фактов”. [23]
Тепер щодо другого. Якщо на термінологічному рівні фізикам і філософам якось вдається порозумітися за допомогою термінів “можливість” і “потенція”, то на рівні застосування законів класичної логіки до “хвильових” станів це розуміння зникає. Наприклад, уявімо, що атом знаходиться в замкненій коробці, розділеній навпіл перегородкою з діркою посередині (так, що атом може вільно переходити з однієї половини в іншу). Тоді, за класичною логікою, він перебуватиме або в лівій, або в правій половині коробки. Ми кажемо, що атом перебуває або там, або там, і третього не дано (tertium non datur). Відтак, наше висловлювання “атом перебуває в лівій половині коробки” буде або істинним, або хибним. Те саме стосується і висловлювання “атом перебуває в правій половині коробки”. Воно теж буде або істинним, або хибним. Однак, кажуть фізики, такі пари (істинний-хибний) не відображають реального стану речей. Істинність першого висловлювання, справді, з необхідністю тягне за собою хибність другого висловлювання. Однак хибність першого висловлювання вже не тягне за собою з необхідністю істинність другого висловлювання. Якщо перше висловлювання (“атом перебуває в лівій половині”) хибне, то ми не можемо з упевненістю твердити, що атом знаходиться в правій половині коробки, оскільки він не обов’язково має там знаходитися. В цьому випадку, кажуть фізики, слід вводити додаткове висловлювання і говорити про невизначеність, тобто: якщо перше висловлювання є хибним, то розташування атома є невизначеним. Цю невизначеність фізики пропонують називати “співіснуючими станами” (термін нім. фізика К. Вейцзеккера). Тобто у нашому прикладі атом у коробці можна було б схарактеризувати як певну сукупність співіснуючих станів. [24]
Однак для філософів, зокрема матеріалістів, погодитися із запровадженням термінів на кшталт “співіснуючі стани” означає відмовитися від звичної онтології, згідно з якою об’єкт або існує, або не існує (є або немає). Звідси і їхнє “нерозуміння” квантової фізики.
Втім, погодитися з “співіснуючими станами” можна і не виходячи за рамки матеріалізму. Для цього слід лише чітко розуміти онтологічний статус можливого (так, як розумів його Аристотель – в сенсі буття потенцій або “сущого в можливості”). Вже згадуваний В. Гейзенберг далебі не був матеріалістом, однак цілком справедливо зазначив, що в даному разі все залежить від того, як розуміти термін “стан”: “Если, с другой стороны, слово “состояние” понимать в том смысле, что оно обозначает скорее возможность, чем реальность, — можно даже просто заменить слово “состояние” словом “возможность”, — то понятие “сосуществующие возможности” представляется вполне приемлемым”. [25]
Висновки сучасних філософів науки є ще красномовнішими: “Поняття “можливість”, що його використовують в інтерпретаціях квантової механіки, в “інтегралах по траєкторіях”, у принципі найменшої дії та його аналогах, замість статусу метафори й математичної абстракції одержує онтологічний статус. […] Хвильова функція стає формальним виразом можливості”. [26]
Отже, сьогодні ми є свідками того, як поступово філософи приходять до розуміння необхідності нової онтології, а саме такої, що або (1) доповнює звичну опозицію “буття vs. небуття” (“суще vs. не суще”) третім членом – потенційованим буттям (“сущим у можливості”); або (2) веде до фундаментального перегляду звичної онтології на основі опозиції “буття vs. потенційоване буття” з усіма висновками про багаторівневу природу існування, які з цього випливають (напр., у перетині смерть-безсмертя).
Як про це пише один з російських дослідників філософії науки А. Сєвальніков: “З цієї теорії [квантової механіки. – Ю. О.], з численних її експериментів можно почерпнути цілком певний урок: реальність не можна розглядати як зібрання об’єктів “сущих самих по собі”. Переосмислення останнього поняття приводить з необхідністю до ідеї “розколотого” буття – його роздільності на буття можливе і буття актуальне, а точніше, — змушує розглядати модуси буття іманентного і трансцендентного”. [27] В аннотації до своє праці “Інтерпретації квантової механіки” він висловлюється категоричніше: “У цій праці на основі детального аналізу основних положень квантової теорії, а також у відповідності з ідеями А. Ейнштейна, Луї де Бройля, В. Гейзенберга та ін., розвинуто думку про те, що фізика мікросвіту вимагає перегляду класичних онтологічних уявлень, що сходять до Декарта. Показано, що слід відмовитися від класичної ідеї субстанціальності – ідеї незалежного існування об’єктів, що, у свою чергу, вимагає переходу до багатомодусної картини буття або до ідеї поліонтичної реальності. Головним у такій моделі, як стверджується, є існування іншого онтологічного модусу буття, відмінного від буття актуального, данного. На основі аналізу квантової механіки показано, що квантові об’єкти існують на двох модусах буття – потенційному та актуальному”.
Інший російський філософ – М. Епштейн: “Істинно іншим по відношенню до “бути” є зовсім не його заперечення (“не бути”, “ніщо”), а “могти” як особливий модус або стан, що його неможливо перекласти на мову буття. Про “те, що може” або “можливе” неможливо сказати ні що воно є, ні що воно не є. Якщо філософія існування (екзистенціалізм) протягом ХІХ-ХХ століть виявила себе у такій різкій і плідній опозиції до філософії сутностей (ессенціалізму), то можна очікувати, що ХХІ століття, у пошуках альтернативних шляхів для філософії, знайде для неї основу в категорії “могти” і стане добою посибілізму”. [28]
Однак при цьому у когось із нас, тобто у тих, хто зібрався тут поговорити про пузатий полив’яний глек, може виникнути цілком слушне запитання: все це, можливо, є правильним і справедливим на рівні мікросвіту – на квантовому рівні, де панують закони, що відрізняються від законів макросвіту (у якому, як відомо, панують закони не квантової, а класичної фізики); тобто для того, щоб говорити про нову онтологію і про те, що хвильовий стан відповідає сукупності можливостей, слід принаймні довести, що великі об’єкти, такі як ось цей пузатий глек або кожен з тут присутніх, також мають хвильову природу.
Справді, ми звикли думати, що фізика дуже малих величин не має прямого відношення до нашого повсякденного життя. Мовляв, те, про що дискутують в рамках квантової фізики, це поняття й істини, які дотичні лише до мікро-рівнів реальності, і якими можна знехтувати, коли йдеться про макро-рівень – рівень нашої повсякденності, де панують поняття й істини класичної (ейнштейнівської) фізики. Однак сьогодні є всі підстави для того, щоби переглянути цю звичну думку. Сьогодні можна говорити про те, що і макро-об’єкти (тобто ви або я, або наш пузатий глек) мають хвильову природу.
Перші експерименти, що підтвердили цю думку, були проведені ще в 1980-90-х роках. Тоді вдалося експериментально підтвердити хвильову поведінку на рівні молекул. [29]
У 2012-2013 рр, фізики з Віденського університету експериментально підтвердили тезу про те, що хвильова поведінка притаманна і таким макро-об’єктам, як макромолекули (до слова, ми складаємося з макромолекул) з масою, що перевищує 10 000 одиниць атомної маси. Така макромолекула включає в себе понад 800 атомів. На думку дослідників, для фіксації хвильової поведінки більших об’єктів потрібні дуже складні пристрої. [30]
На сьогодні вже розроблена методика вивчення хвильової поведінки такого складного об’єкта, як вірус. [31]
Таким чином, можна сказати, що основою “потенційного” і “можливого” є хвильова природа речей. Отже, можливості є фізичними феноменами рівно настільки, наскільки такими є хвилі. [32]
ІІІ
Отже, що ми маємо?
- Філософський дискурс про природу можливого дістав назву посибілізм (лат. possibilium – можливість). У цьому дискурсі можна визначити три головні напрями: а) природа можливого є буттєвою (це потенційоване буття або “поза-буття”); б) природа можливого є абстрактною (це розумові конструкції); в) природа можливого полягає в Богові як осередку всіх можливостей. Крім того, дискурс про можливе доповнюється темою можливих світів (референтом можливого є можливі світи).
- Перша позиція – буттєва природа можливого – видається найбільш вірогідною, адже ми, сподіваюся, побачили, що можливе тісно пов’язане з хвильовою природою об’єктів. Відтак, маємо всі підстави для виокремлення особливого потенційованого буття (“сущого в можливості”) або в рамках звичної онтології (буття vs. небуття), або в рамках нових онтологій, в яких враховано поліонтичність реальності.
- Світ потенцій має свою структуру. “Верховною потенцією” будь-якого об’єкта є потенція бути сприйнятим, в якій зосереджено всі інші потенції. У перетині фізичного потенції можна розділити на потенції руху (здатності, властивості) та потенції смислу (можливості, affordances). Ці останні (тобто власне можливості) можна розділити: а) у перетині сприйняття – на “відкриті” і “закриті” для сприйняття (в кожному акті сприйняття об’єкт представлений частково); б) у перетині свідомості – на усвідомлені та неусвідомлені; в) у перетині реальності – на реалізовані та нереалізовані; г) у перетині актуальності – на актуалізовані та неактуалізовані.
* * *
І на завершення розмови про наш глек, подумаймо ось про що: насправді перед нами на столі – дивна і загадкова річ. Адже цей пузатий красень є носієм незліченних потенцій, а саме – можливостей бути репрезентованим не лише для вашого індивідуального чи мого індивідуального бачення тут і зараз, а й можливостей бути представленим незліченній кількості осібних точок зору інших людей (і мертвих, і живих, і ненароджених, як писав класик), а також інших конкретних живих організмів у конкретних актах сприйняття. У ньому як у zip-файлі закладені можливості відповідати будь-якій системі сприйняття і системі відношень, які лише є в універсумі, безвідносно до того, мислимі чи не мислимі ці системи в термінах людського.
Подумаймо і про те, що можливі світи не є чимось галактично-далеким чи “паралельним” по відношенню до нашого світу, і що кожна можливість ось цього глека бути експонованим для конкретного акту сприйняття і є таким можливим світом.
Юрій Олійник
_____________________________
[1] Hawking, S. Black Holes and Baby Universes and Other Essays. – New York: Bantam Books, 1993. – P. 39. Рос. переклад див.: Хокинг, С. Черные дыры и молодые вселенные / Вселенная Стивена Хокинга. Три книги о пространстве и времени. – СПб: Амфора, 2013. – С. 262.
[2] Тут і далі у статті використано рос. переклад праць Аристотеля. “Так что не только возможно возникновение — привходящим образом — из не-сущего, но и, [можно сказать], все возникает из сущего, однако из сущего в возможности, а не из сущего в действительности. И именно это [сущее в возможности] означает единое Анаксагора; лучше его изречения “все вместе” или утверждения Эмпедокла и Анаксимандра о смеси, или изречения Демокрита было бы высказывание: “Все вещи были вместе в возможности, в действительности же нет”” Метафизика, Кн. ХІІ, гл. 2. – Аристотель. Соч. в 4-х томах. – М.: Наука, 1975. – Т.1. – С. 301.
[3] Mates, B. The Philosophy of Leibniz: Metaphisics and Language. – New York: Oxford University Press, 1986. – P. 69
[4] Див. укр. переклад “Монадології” Г. Ляйбніца в е-журналі “Sentenciae” <URL = https://sententiae.vntu.edu.ua/index.php/sententiae/article/view/265/250>
[5] Ляйбніц вважав простір і час абстрактною системою відношень, подібною до генеалогічного древа, учасники якої можуть змінюватися, але ця уявна система залишатиметься незмінною. Див. листування Ляйбніца з С. Кларком, який обстоював ньютонівську позицію абсолютної або об’єктивної природи простору й часу (зокрема, Лист п’ятий, пар. 47; в англ. перекладі доступ: URL = < http://www.newtonproject.ox.ac.uk/view/texts/normalized/THEM00234>).
[6] Цит. по: Mates, B. The Philosophy of Leibniz: Metaphisics and Language. – New York: Oxford University Press, 1986. – P. 71. Ляйбніц вводить поняття можливих світів, щоб вирішити питання про існування зла в нашому світі. Оскільки Бог є найдосконалішою сутністю, то він, отже, обрав найдосконалішу систему, і зло в цій системі відіграє не лише негативну роль.
[7] Ясперс, К. Философия. Кн. ІІІ (Метафизика). – М.: Канон+, 2012. – С. 64.
[8] Г.В.Ф. Гегель. Энциклопедия философских наук. Ч.1. Наука логики. – М.: Наука, 1974. – Т. 1. – С. 315-316, 318.
[9] Тут і далі праці Больцано цит. по: B. Schnieder. Mere Possibilities – Bolzano’s Approach to Non-Actual Objects // Journal of the History of Philosophy. — October 2007. — Vol. 45. – No. 4. – P. 525-550.
[10] Больцано розглядав судження як структуровані, такі, що складаються з двох частин: самого суждення та ідеї (концепту).
[11] B. Schnieder. Mere Possibilities – Bolzano’s Approach to Non-Actual Objects // Journal of the History of Philosophy. — October 2007. — Vol. 45. – No. 4. – P. 548.
[12] Aнгл. переклад: A. Meinong. The Theory of Objects. — Trans. Isaac Levi, D. B. Terrell, and Roderick Chisholm / Realism and the Background of Phenomenology, ed. Roderick Chisholm. — Atascadero, CA: Ridgeview, 1981.
[13] Див., напр.: Poli, R. General Theses of the Theory of Objects / The School of Alexius Meinong. – Routledge, 2001. – P. 341-367, зокрема, про над-онтологію – Р. 349.
[14] Див.: Rescher, N. The Ontology of the Possible / The Possible and the Actual: Readings in the Metaphysics of Modality. – Pittsburgh: Cornell University Press, 1979. – P. 166-181. Філософський дискурс про природу можливого дістав назву “посибілізм” (лат. possibilium – “можливість”). Див. мою статтю у Вікіпедії – “Посибілізм (філософія)”
[15] Zalta, Е. Abstract Objects. An Introduction to Axiomatic Metaphysics. – Dordrech/Boston/Lankaster: D.Reidel Publishing Company, 1983; переглянута й доповнена версія: The Theory of Abstract Objects. – Metaphysics Research Lab, 1999. – Доступ: www. stanford.edu
[16] Хоружий С. С. Род или недород? Заметки к онтологии виртуальности // Вопросы философии, 1997. – № 6. – С. 66.
[17] Gibson, J. J. The Ecological Approach to Visual Perception. – New York: Psychology Press, 1986. – P.127.
[18] Op. cit. – P. 133.
[19] Op. cit. – Р. 134. Цікавою є думка Гібсона і про природу або статус можливостей: “Важливим фактором, пов’язаним з можливостями (affordances) довколишнього світу, є те, що вони у певному сенсі є об’єктивними, реальними і фізичними, на противагу значенням і смислам, які, як часто вважається, є суб’єктивними, феноменальними і ментальними. Однак насправді можливість (affordance) не є ані об’єктивною, ані суб’єктивною властивістю; або, якщо хочете, є і тим, і тим. Поняття можливості (affordance) не вкладається у вузькі рамки дихотомії суб’єктивне-об’єктивне і допомагає зрозуміти всю її невідповідність. Можливість (affordance) однаковою мірою є як фактом довкілля, так і поведінковим фактом. Це і фізичне, і психічне, хоча водночас не є ні тим, ні іншим. Можливість (affordance) спрямована в обох напрямах – і на довкілля, і на спостерігача”. – Op. cit. – P.129.
[20] Нагель, Т. На що схоже бути кажаном? – Пер. з англ. – У публ.: Юрій Олійник. Між матеріалізмом, ідеалізмом і панпсихізмом: деякі міркування щодо концептуальної праці Т. Нагеля “На що схоже бути кажаном?”. – URL=< https://tureligious.com.ua/mizh-materializmom-idealizmom-i-panpsyhizmom-deyaki-mirkuvannya-schodo-kontseptualnoji-pratsi-t-nahelya-na-scho-shozhe-buty-kazhanom/>
[21] Принцип від’ємного підсумку відомий у східній релігійно-філософській думці (Упанішади). Це принцип “neti neti” (“не те і не те”) або визначення через заперечення: якщо даний предмет не є ні тим, ні тим і ні якимось іншим, то це саме даний предмет (тобто предмет як сукупний підсумок того, чим він не є). По-суті, це принцип, який застосовував Г. Ляйбніц для визначення монади: кожна монада – це одиниця, поділена на безконечність (1/безконечність), а бог – безконечність, поділена на одиницю (безконечність/1). Про Ляйбніца з цього приводу див.: Делез, Ж. Лекции о Лейбнице 1980, 1986/1987. М.: Ад Маргинем Пресс, 2015. – С. 163-166.
[22] Про цю теорію див., напр.: Sider, T. Four-Dimentionalism // Philosophical Review, 1997. – No. 106. – P. 197-231 (розширена версія: Sider, T. Four-Dimensionalism. – Oxford: Clarendon Press, 2001). Бібліографію з цього питання див.: Hawley,К. «Temporal Parts», The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Spring 2018 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL = <https://plato.stanford.edu/archives/spr2018/entries/temporal-parts/>.
[23] На жаль, не володію нім. мовою, тому цит. за рос. перекладом праці Гейзенберга: Гейзенберг, В. Физика и философия. Часть и целое. – Пер. с нем. – М.: Наука, 1989. – С. 113, 116.
[24] Цікаво, що математики й логіки першими зреагували на таку ситуацію. У 1920-х рр. польський логік Я. Лукасєвич запропонував т. зв. тризначну логіку, яка оперує не лише такими екстремумами, як істинний та хибний, а й вводить поняття “невизначений”. У 1950-1960-х роках з’являється “вагома логіка невизначеності” (“strong logic of indeterminacy”) амер. логіка С. Кліні, яка також оперує трьома значеннями. Все це в подальшому привело до появи різних систем багатозначної логіки.
[25] Гейзенберг, В. Физика и философия. Часть и целое. – Пер. с нем. – М.: Наука, 1989. – С. 117.
[26] Терехович В. Э. Интерференция возможностей, или как «интегралы по траекториям» объясняют вероятностную причинность // Философия науки. – Новосибирск: СО РАН, 2012. – № 2 (53). – С. 118.
[27] Севальников, А. Ю. Интерпретации квантовой механики: В поисках новой онтологии. – М.: Книжный дом “ЛИБРОКОМ”, 2009. – С. 96
[28] Эпштейн M.H. Философия возможного. – СПб: Алетейя, 2001. – С. 289.
[29] Arndt, M., Nairz, O., Voss-Andreae, J., Keller, C., Van der Zouw, G., Zeilinger, A. Wave-Particle Duality of C60 Molecules. // Nature, October 1999. – Vol. 401. – P. 680-682.
[30] Eibenberger, S., Gerlich, S., Arndt, M., Mayor, M., Tüxen, J. Matter-Wave Interference of Particles Selected From a Molecular Library With Masses Exceeding 10 000 AMU // Physical Chemistry and Chemical Physics, 2013. – Vol. 15. – P. 14696-14700. – URL=< https://arxiv.org/abs/1310.8343>
[31] Romero-Isart, O., Juan, M., Quidant, R., Cirac, J. Toward Quantum Superposition of Living Organisms. URL=< https://arxiv.org/abs/0909.1469>
[32] У цьому сенсі цікавим є й те, що, на думку фізиків, хвилі (наприклад, електромагнітні) складають окрему реальність, не залежну ні від яких тіл. – Гейзенберг, В. Физика и философия. Часть и целое. – Пер. с нем. – М.: Наука, 1989. – С. 64.
