Впродовж усієї історико-культурної ретроспективи, пов’язаного з трансформацією світоглядних парадигм, і до нині актуальним постає проблема взаємодії релігійної та наукової складової. Іншими словами: чи спроможні наука і релігія співіснувати поряд і йти пліч-о-пліч шляхом порозуміння та доповнення.

Для того, щоб відповісти на дещо складне запитання і окреслити найбільш значущі компоненти цієї проблеми в нашій відповіді, слід розглянути структуру релігії та науки в універсальних рисах, що дасть змогу скласти загальну картину такої взаємодії.

Взаємодія науки і релігії

Почнемо з того, що наука і релігія апелюють фундаментальним критерієм пізнавальної діяльності людини такою як істина. На сьогодні у світі лише в межах самого християнства, налічується понад  2 тисячі різноманітних груп, сект та церков з претензіями навіть на абсолютну істину. Разом з тим, два останні століття, наука рухається у великими стрибками свого розвитку трансформуючи нашу свідомість, стан буття, а також нашу буденну повсякденність. Складається враження, що наука здатна пояснити все, що відбувається, в той час, коли релігійна свідомість апелює здебільшого до консерватизму та фундаменталістських кліше.

Головним способом засвоєння релігійного світогляду виступає віра, основні засадничі елементи якої передаються нам з покоління в покоління. Проте на рівні теоретичного знання, відбувається процес систематизації та оновлення світогляду у відсутності щодо змін, яка відбувається як безпосередньо у житті, так і в області знання  і розвитку культури в цілому.

Науковий характер мислення, відмінно від релігійної свідомості, розвивається на рівні теоретичної свідомості. Коли до цього часу науку задовольняла лише цікавість людини і спроможність ставити запитання перед незрозумілими і не обгрунтованими фактами, то нині усі сфери людської життєдіяльності, що пронизані науковістю, починаючи від правової до соціально-економічної сфер, «працюють» на людину.

В історичному розвитку Європи, враховуючи її специфічний соціокультурний розвиток, спостерігався цікавий парадокс, особливо в добу Ренесансу: науковці на кшталт Галілея, Ньютона, Коперника,Бруно, що досліджували природу, не знаходили жодних протиріч між ідеєю розумного задуму Бога-Творця і науковими фактами, які ті пізнавали і досліджували. Наприклад, Ньютон, що відкрив закони механіки, закон всесвітнього тяжіння, дослідив дифракцію та інтерференцію світла, а також інтегральну систему числення; вперше сформулював гіпотезу про світло як потік частинок,  – показав свою тверду віру в чудеса та пророцтва у своєму тлумаченні книги пророка Даниїла і Об’явлення. А ось Паскаль, що став відомим завдяки власними напрацювання в галузях гідродинаміки те геометрії, усі своє життя побудував на принципі жити в Бозі і для Бога. На думку вченого, християнська віра – єдиний духовний осередок, що здатен задовільними раціональні та духовні потреби людини. Без сумніву, що епоха Нового Часу і Просвітництво стали епохами, що затягнули людству в час наукової лихоманки, в якій знаходиться і до сьогодні.

Враховуючи усі вищенаведені положення щодо предмету дискурсу між науковим світоглядом та основами релігійної віри, слід прийти до висновку, що чим ширший обсяг світогляду людини, яка пізнала чимало фактів матеріалістичної сторони свого буття, – то володіння сукупним обсягом таких фактів приводить до нових таємниць у духовній сфері. При цьому наявний обсяг знань становить основу для майбутнього прогнозування, а практика – це фактор, що приводить до безперервного уточнення, розширення знань та відкриття окремих до цього невідомих або маловідомих фактів. Без сумніву, наука і релігія – це дві основи в пізнанні світу природи та духовної сфери життя, що взаємодоповнюють і підтримують одне одного, маючи при цьому свою автономну сферу пізнання.

Оксана Кудкудак – студентка університету «Академія рекреаційних технологій і права»