Історія релігій, Іудаїзм        14 Серпня 2014        121         Коментування вимкнено

Виникнення месіянського руху серед євреїв України та основні етапи його розвитку.

evНа початку нашого дослідження ми розглянемо факти та обставини, що підтверджують можливість проникнення в єврейське середовище Правобережної України та Білорусії відомостей про вірування месіянських конфесій і соціальних груп, виходячи з тієї релігійно-політичної ситуації, яка склалася у християнському суспільстві даного регіону до другої половини
ХІХ ст. Для цього не менш важливими, з точки зору проблеми, що розглядається, є також ті зміни, які відбулися до того часу в єврейському суспільстві Східної Європи. У другій половині ХVІІ ст., у даному регіоні широко поширилося вчення послідовників Шабтая Цві, який проголосив себе Месією.

Після навернення останнього до ісламу в середовищі його прихильників стали розвиватися вчення, що закликали євреїв переходити до ісламу та християнства, таємно дотримуючись при цьому також і власних обрядів. Деякі з лідерів цього руху стали сповідувати нову релігію, що об’єднувала з їхньої точки зору, все істинне та богоугодне, що лишилося у трьох богоугодних культах. Голова сабатианської общини міста Саллоніки Барухія  Русо (1677-1720), згідно із відомостями Боруха Явана, закликав своїх послідовників «поєднати три релігії: євреїв, Ишмаеля та християнську, щоб зробити з них єдину колісницю».

Доктрина Барухії поширилася серед євреїв Речі Посполитої. В 1772 році львівський бейт дін (рабинський суд) передав херему (відлучення від общини і синагоги) послідовників Шабтая Цві і Барухії.

До першої половини ХVІІ ст. належить свідчення про появу прихильників цієї секти на Поділлі. Лідер найбільш масового єврейського месіянського руху другої половини ХVІІ ст. Яків Франк, перший етап діяльності якого (1756-1759) відбувався на Поділлі і в Галіції, проголошував себе послідовником Барухії та проповідував його вчення. Він закликав своїх прихильників навернутися з початку до ісламу, а потім до християнства. Є підстави гадати, що схожих синкретичних поглядів дотримувався великопольський земський рабин (ав бейт дін га медіна – член рабинського суду) Яків Мордехай га Коген, який в 1731 році приймав у себе лютеранських місіонерів і, розмовляючи з ними, розповідав, згідно із розповідями останніх, що Ісус був Месією істинним і хоча він приходив  у цей світ насамперед для гоїв (неєвреїв), євреї також повинні йому молитися. Він пророкував, що в
1740 році прийде єврейський Месія і сини Ізраїля разом із народами світу навернуться до нової істинної віри, яка близька до вчення християн.

Згідно із свідченнями християнського місіонера Давида Кіркгофа, що належить на думку Яна Доктура, до 1759 року, у Польщі, Молдавії та Валахії нараховувалось не менше 15 тисяч євреїв, в тому числі близько 50 рабинів, вважавших Ісуса із Назарета Месією і бажавших охреститися. Їх при цьому цікавило питання, яка церква найбільш близька до істинної віри. Але через переслідування з боку юдеїв у них не було часу розібратися, і їм довелось вдатися до католицизму. Дане повідомлення, безсумнівно, описує сабатианський рух, очолюваний Яковом Франком. При цьому, з точки зору нашого дослідження, цікавий той факт, що сектанти намагалися з’ясувати різницю між християнськими конфесіями. Через них деякі відомості про вірування останніх могли потрапляти в єврейське середовище.

Наприкінці 50-х років ХVІІІ ст. на Волині був популярний Моше Давид, «баал шем» (знавець таємних знань та інших символів Бога), який писав амулети, що містили зображення хреста. Відомо при цьому, що він досить несхвально відгукувався про франкістів. На думку Х. Вершубського ставлення цього баал шема до християнства принципово відрізнялося від того, яке проповідувалося  послідовниками Якова Франка, котрі бачили в ньому, насамперед, одну зі старих релігій, що повинна буде звільнити місце  для нової істинної віри. Напротивагу їм Моше Давид, залишаючись юдеєм, щиро симпатизував християнству і схилявся перед чудотворною силою його культу. Вершубський вважав також, що Моше Давид був пов’язаний із сабатианськими колами на Поділлі, і його християнські симпатії пояснюються насамперед впливом синкретичного вчення Барухії.

У хасидській літературі збереглося декілька оповідань, що дозволяють припустити певний вплив вищезгаданих синкретичних сект на Бешта та його послідовників. Згідно з одним рукописом – «Шивхей га Бешт» – Ісраелю Баал Шем Тову приснився Шабтай Цві і спокушав його відступити його від істинної віри, а потім запроторив рабі Ісраеля в пекло, де він опинився поруч з Єшу га Ноцрі. Необхідно звернути також увагу на той факт, що розповідаючи цей сон своїм учням, рабі стверджував, що в Шабтаї Цві була іскра Месії. Один із Хасидських переказів розповідає про те, як Бешт вилікував рабина, якому під час читання молитви Шма постійно з’являвся образ Ісуса. У життєписі основоположника хасидизму наводиться також оповідь про те, як рабі Ісраель, який збирався розпочати вечірню молитву Йом Кіпура (єврейський новий рік), побачив коло синагоги старого священика, «вийшов йому на зустріч. І почав рабі говорити з ним. Розпитав про його здоров’я і так розбалакався з ним, що зайшов у його дім». В іншому місці розповідається «Бешт побачив здалеку священика.. Підійшов до нього, почав говорити з ним і ходив з ним туди-сюди. Після цього привів його у свій дім, запросив його сісти та пригощав його вином». Хоча сам Бешт в обох цих випадках пояснював свій вчинок турботами про благо єврейської общини, в його щирості можна засумніватися. Принаймні хасидська традиція свідчить про те, що випадки  спілкування рабі Ісраеля та християнських священників за закритими дверима віч-на-віч мали місце.[1, с.186-189].

Усі наведені вище факти свідчать про те, що особливості релігійно-політичної ситуації на Правобережній Україні і в Білорусії другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст., а також месіянські хвилювання у єврейських общинах сприяли у низці випадків певному зближенні юдеїв та християн і виникненню між ними нетрадиційних форм співробітництва. Це, у свою чергу, дозволяє припустити існування деяких релігійно-культурних взаємовпливів, наслідки яких не могли не позначитися на вірування та обрядах хасидів, оскільки до цього руху на кінець ХVІІІ – поч. ХІХ ст. приєдналася значна частина євреїв регіону, що розглядається.

Православна церква до початку ХІХ ст. не проводила якоїсь цілеспрямованої програми серед євреїв. Будь-який прояв новонаверненими інтересу до положень своєї колишньої релігії сприймалося підозріло і каралося. Становище змінилося за царювання Олександра І. У березні 1817р. був опублікований указ про заснування Комітету опікунства ізраїльських християн. В указі говорилося про те, що новонавернені «відгороджуючись від своїх побратимів християнською релігією, позбавляють усякого з ними співтовариства і не тільки втрачають право на їхню допомогу, але й накликають на себе різні з їхнього боку гоніння». Тому з метою полегшення долі охрещених і для того, щоб спонукати інших наслідувати їхній приклад, були засновані Товариство ізраїльських християн та Комітет опікунства ізраїльських християн, покликаний спрямовувати діяльність цього Товариства, до якого повинні були ввійти християнізовані євреї, причому з усіх діючих на той час у Росії християнських конфесій. Кожна релігійна група могла мати свою церкву і пастора. Товариству надавалося право на вибране самоуправління, його члени повинні були обирати зі свого середовища двох «начальників» і чотирьох «засідателів», які діяли під контролем петербурзького Комітету опікунства. Практично, мова йшла про створення принципово нової  організації, що об’єднувала б усі християнські конфесії, але складалася при цьому суто із охрещених євреїв. У члени Товариства приймалися також  і євреї – іноземні піддані. «Ізраїльські християни» повинні були оселятися на спеціально виділених для них місцях. Земля знаходилась в общинному володінні, членам Товариства дозволялось «розводити усілякі поселення, міста і містечка», сторонні мали право оселятися в них лише за рішенням общини. Новонаверненим дозволялося займатися землеробством, ремеслами, торгівлею (на території всієї імперії), засновувати промислові підприємства. Вони звільнялися від місцевих податків і повинностей. Члени Товариства та їхні діти повністю звільнялися від військової служби. Контроль за діяльністю Товариства був покладений на Петербурзький Комітет опікунства ізраїльських християн, причому було вказано, що «ніяке місцеве начальство там, де Товариство оселиться, не буде мати ніякої влади над ним і втручатися у справи його». Комітет повинен був подавати звіт про свої дії і витрати безпосередньо імператорові. До його складу входили діячі Російського біблейського товариства, заснованого 1813 р., з метою поширення християнського вчення серед народів імперії та реорганізації релігійного життя. Голова Російського біблейського товариства, міністр духовних справ і народної просвіти та одночасно обер-прокурор Синоду князь О.М. Голіцин, який завідував також усіма єврейськими справами, очолив Комітет  опікунства ізраїльських християн. Самих «ізраїльських християн» у столиці представляв особливий виборний агент. У 1818 р. Комітет опікунства ізраїльських християн розпочав свою діяльність. З метою знайти підходящі для поселення землі до Новоросійського краю був відправлений надвірний радник Г. Мізко. Пізніше він був призначений попечителем Товариства із постійним перебуванням у м. Катеринослав (Дніпропетровськ). Було вирішено виділити хрещеним євреям 26 тисяч десятин землі, конфіскованої у маріупольських греків  як «надлишок». Через чисельні протести колишніх господарів землі перейшли у розпорядження Комітету лише 1821 року. З метою пропаганди християнства серед євреїв і роз’яснення завдань Товариства ізраїльських християн Комітет видавав книги (був випущений, зокрема молитовник мовою ідиш). Серед видань Товариства – один з основних катехізисів «ізраїльських християн» (В. Левенвальд, «Вероисповедание израильского христианина» – СПБ., 1832) з паралельними текстами російською та ідиш. Однак єврейське населення, незважаючи на безпрецедентні пільги, здебільш не відгукнувся на заклик Комітету. Число тих, хто подав заяви про вступ до Товариства ізраїльських християн було зовсім невеликим, причому найбільшу частину складали швидше за все ті євреї, які прагнули заради отримання пільг видати себе за хрещених євреїв.

1824 року діяльність Комітету була призупинена, а Товариство ізраїльських християн 1833 р. було скасовано. Провал діяльності Товариства спонукав Миколу І перейти до політики, спрямованої на зруйнування основ єврейського релігійного життя з середини. На початку 1880-х років, особливо після погромів 1887 р. на півдні Росії, деякі представники асимільованої єврейської інтелігенції звернулися до ідей християнства. 1880р. Я. Гордін створив «Духовно-біблейське братство», що проіснувало близько десяти років. Тоді  ж в Одесі утворилася група месіянських євреїв «Новий Ізраїль». [2, С. 121-123]

Відомий єврейський історик С.М. Дубнов писав, що на початку 80-х років новий хор голосів, що кликали «додому», до національних ідеалів, увірвався голос з іншого світу: заклик до релігійних реформ у своєрідній формі російського сектантства. Дещо раніше весняних погромів 1881 року газети оповістили, що у місті Єлисаветграті, де незабаром відбувся перший погром, з’явилася єврейська секта під назвою «Духовно-біблейське братство», члени якої заперечують релігійні догмати та обряди і визнають тільки моральне вчення Біблії, засуджують заняття торгівлею і намагаються жити фізичною працею, переважно землеробством. Засновником «Братства» виявився місцевий учитель і журналіст Яків Гордін, який знаходився під впливом південноросійської секти «штундистів» (євангелістів). До «Біблейського братства вступило спочатку всього два десятки чоловіків. У газетній відозві, що з’явилося відразу після перших весняних погромів 1881 р., вождь секти, який заховався за підписом «Брат-біблеєць», закликав євреїв відмовитися від тих рис характеру та видів економічної діяльності, які пробуджують проти них ненависть корінного населення: від погоні за наживою, дрібного посередництва, торгашества і шинкарства.

Цей заклик, що звучав в унісон з голосами юдофобів у момент, коли ще не загоїлися ранки у розгромлених, викликав глибоке обурення в єврейському суспільстві. «Духовно-біблейське братство» незабаром розпалося, і деякі його члени приєдналися до нової однорідної секти під назвою «Новий Ізраїль», що виникла 1882 р. в Одесі. Її засновником був учитель Яків Прилукер. Одеський реформатор виявився практичнішим, ніж єлісаветградський. Його програма проголошувала: «Новий Ізраїль визнав тільки вчення Мойсея і відкидає Талмуд, закони про їжу, обряд обрізання, старий чин богослужіння; замість суботи святкується неділя; російська мова визнається «рідною» і обов’язковою у повсякденному житті; заняття лихварством та іншими неблаговидними професіями забороняється. У нагороду за ці реформи творці секти обіцяли виклопотати у російського уряду для членів секти повні права громадянства, дозвіл на шлюб із християнами, а також право носити особливий значок для того, щоб відрізнятися від «євреїв – талмудистів». Ця спроба відродити старий франкізм на російському грунті відштовхнула і небагатьох друзів релігійної реформи від удаваних реформістів. Обидва рухи швидко затихли, а їхні вожді перебралися за кордон: Гордін поїхав до Америки, і, відрікшись від гріхів молодості, став популярним єврейським драматургом; Прилукер переселився в Англію і подався на службу до англійських місіонерів, які поширювали християнство серед євреїв. «Новий Ізраїль» виплив потім (1884 – 1885) у Кишиневі у вигляді невеликої «Общини Новозаповітних ізраїльтян», керівник яких, такий собі Йосип Рабинович, поставив собі на меті «злити юдейство із християнством». У молитовній цієї общини, що склалася з десятка членів, читав проповіді і лютеранський пастор. Через декілька років припинилася і ця місіонерська витівка.

Вісімдесяті роки були проміжним моментом між двома епохами: просвітництва та національного руху. То був час розгубленості та відчаю для одних, пробудження і пошуку нових шляхів для інших. Слабких духом дробив молот тяжкого часу, сильних загартовував і зміцнював для боротьби. Тільки до кінця 90-х років із цього хаосу химерних настроїв і душевних поривань виділяються чіткі обриси нових ідейних течій, виступають фігури вождів і творців у суспільному житті і літературі. Настає новий ренесанс, тісно пов’язаний з національним рухом, який набув певних реформ після першого конгресу сіоністів 1897 року. [3, с. 174-175].

Відомий публіцист і громадський діяч М. Моргуліс (1837-1912) ім’я якого було дуже популярним серед єврейського загалу як енергійного захисника єврейських прав. Він писав статті, складав записки, приймав участь в комісіях, в тому числі Вищої комісії (Паленській) для перегляду діючих в Російській імперії законів про євреїв. Він вважав необхідним прийняття російськими євреями російської культури при збереженні національно-релігійних цінностей юдаїзму, пропагував суміщення юдаїзму з загальнолюдськими цінностями.

Та початком 1880-х рр. плани соціально-культурної інтеграції євреїв у російському суспільстві тимчасово поступилися в його статтях місцем проектам, натхненним національною ідеєю, одночасно і в інтерпретації палестинофільської (під впливом «Автоемансипації» Льва Пінскера та його діяльності), й у вестернізованій автономістській, яка обґрунтовувала необхідність розширення юридичних гарантій общинного самоуправління. У статті «Самоосвобождение и самоотречение» Михайло Моргуліс піднявся до рідкісної для нього міри виразності та переконливості у критиці раціоналістичного космополітизму Семена Дубнова і співчутливої оцінки Вініаміном Поругаловим юдейсько-християнських сект «Духовно – біблійське братство» і «Новий Ізраїль». Національний аспект прозвучав цілком окреслено: «Нам здається, що пора закінчити гру з тими, хто по суті, цікавиться євреями настільки, наскільки ці останні здатні будуть по молодецьки поглинатися оточуючим середовищем; що пора думати про себе як про народну особистість, яка має, своє столітнє минуле з історичною цінністю в очах людства»… [4, С. 298-302]

Зі звіту тимчасового одеського генерал-губернатора імператорові (ф.5., оп.1, д 943, лл 53-61) «… Не можна також не згадати про досить знаменний факт появи серед євреїв останнім часом спроб до деякого зближення із християнами шляхом примирення талмудичного учення з корінними основами християнства. Поодинокі спроби неодноразово з’являлися і раніше, але сучасні вияви носять більш серйозний характер. Однак перша спроба організації в Одесі єврейського товариства «Новий Ізраїль» два роки тому виявилося цілком безплідною. Більш живучим видається Духовно-біблейське братство, яке виникло нещодавно у Єлисаветграді, його очолює кілька освічених осіб із місцевого товариства.

Більш чіткого окреслення набула національно-єврейська община Нового Завіту, яка сформувалася у Кишиневі. Нею керує один із впливових місцевих адвокатів; община налічує вже понад 200 єврейських сімей, відкрито святкує новозавітну Пасху і добилася відкриття власної молитовні. Однак, всі ознаки нового напрямку у способі мислення євреїв знаходяться, звичайно, ще у зародковому стані і надавати їм значення поки що передчасно.

З іншого боку, звертає на себе увагу та обставина, що останнім часом у багатьох місцях знову стало різко виявлятися властива євреям безсоромність дій і прагнення добиватися ганебних і навіть злочинних цілей спільним тиском кагала, а інколи і задерикувате ставлення до влади та нахабна упевненість у безкараності. Звернувши увагу губернаторів та градоначальників на це, з вказівкою, що існуючими законоположеннями на єврейських рабинів прямо покладається «спрямовувати  євреїв до дотримання моральних обов’язків та до підкорення загальним державним законам…» (пункт 2 ст. 1086 Статуту Іноземних Віросповідань), я запропонував їх вимагати від місцевих рабинів строгого та неухильного виконання вищезазначеного закону і попередити про ту серйозну відповідальність, якій вони можуть підлягати за невиконання обов’язку». [5]

Дослідник єврейської історії України О. Найман стверджує: «Черговою спробою уникнути цих (єврейських) обмежень стала реформація юдаїзму на «українському ґрунті», для чого у
80-ті роки виникло Духовно-біблійне братство створене під впливом народників та раціоналістичних християнських сект».[6, с. 250].

Духовно-біблійне братство (у єврейському простонароді – штундарі) – релігійно-соціальна секта, що виникла серед єврейської інтелігенції на півдні Росії 1880 року під впливом народницьких ідеалів, з одного боку, і раціоналістичних християнських сект – з іншого. Її виникнення, як і секти Нового Ізраїлю, сприяла ціла низка внутрішніх і зовнішніх умов, що були продуктом соціально-культурного бродіння, яке відбувалося серед російського єврейства у 70-х роках. Проповідь релігійної реформи на шпальтах єврейської преси, що виходила переважно із кіл цілком індиферентних до релігії, але не зовсім емансипованих щодо релігійного гніту (ортодоксальної маси у межі осілості або ж вихідців із цієї маси); поширених серед тодішньої асиміляційно налаштованої інтелігенції переконання, що «соціальний прогрес не сумісний із традиційним юдаїзмом і що єврейство може культивуватися та брати участь у загальному прогресі тільки тоді, коли воно розчиниться в європейських народностях; проповідь чистого мозаїзму як єдиної релігії, котра здатна у майбутньому об’єднати під своїм знаменом усе людство і котра єдина не суперечить науці (ця проповідь широкий відгук у європейської інтелігенції) все це створило сприятливий грунт для виникнення подібних сект. Сім’ям, що викликало до життя Духовно-біблійне братство, виявилась ідея народництва та надзвичайне поширення у 70-х роках на півдні Росії штундиських організацій і братств різних відтінків. Засновник Духовно-біблейського братства єлісаветградський учитель і журналіст, а пізніше відомий єврейський драматург Я.М. Гордін та його перші активні послідовники, засвоївши однобокий погляд народників на євреїв «як на панівний у господарському плані клас у Південно-західній Росії і нібито експлуататорський елемент», розглядали єврейське питання з економічної точки зору у зв’язку із питанням соціальним. На їхню думку, ворожість оточуючого населення до євреїв криється в історичній ролі євреїв в Україні і Польщі та підтримується їхньою релігійною відокремленістю. Радикальне розширення єврейського питання стане можливе лише тоді, коли євреї не тільки відмовляться від своєї релігійної виключності та національної самобутності, але й від своїх колишніх занять, і будуть займатися суто виробничою працею, головним чином, землеробством. Це усвідомлення необхідності радикальної реформи господарського побуту євреїв у зв’язку зі встановленням раціоналістичного погляду на релігію, у загальних рисах запозиченого у штундистів, стало вихідною точкою утворення Духовно-біблейського братства. Незважаючи на зневагу штундистів до євреїв, немов би до ідолопоклонників, інтелігентні євреї в Єлісаветграді, центрі київських і херсонеських штундистів, сплачуючи данину тодішній симпатії почасової (періодичної)преси до штундистів, часто відвідували їхні збори і – знаходилися у близьких стосунках з їхніми проводирями. Одним із найчастіших відвідувачів був Гордін, на якого дуже подіяло це вчення, вільне від усякої обрядовості, молитв і традицій. Єдиним джерелом релігії штундисти вважають Святе Письмо, але й воно розуміється ними алегорично, і їхнє ставлення до Біблії цілком вільне; «вони беруть із неї те, що їм подобається». Гордіна полонила також соціально-політична сторона вчення штундистів, їхні мрії про настання нових форм життя, їхня комунальна організація у «Братства» або общині, всі члени якої називаються «братами». Талановитий оратор з енергійним темпераментом та поверховою єврейською і загальною освітою, Гордін задумав пересадити на єврейський грунт раціоналістичне вчення і соціальну організацію штундистів, відкинувши лише містичний елемент їхнього вчення. Його проповіді мали спочатку великий успіх, і на його заклик до заснування нового товариства відгукнулося близько тридцяти осіб, за участю яких 1881 р. були вироблені «Основи Духовно-біблійного братства». Вихідним пунктом цього вчення є погляд на релігію виключно як на звід моральних правил. Заперечуються всі догмати, не виключаючи і догмати про безсмертя душі,  всі зовнішні ознаки релігії і обряди. Джерелом віри визнається тільки Старий Завіт, причому у його тлумаченні надається повна свобода, відповідно до духу часу і висновків науки. Жінки вважаються рівноправними сестрами. Шлюб визнається простим договором, що не потребує ніяких церемоній. Обрізання відкидається. Одним із головних вимог братства було зайняття фізичною працею, особливо землеробською, із розрахунку, що для них буде відмінено закон, який забороняє євреям купувати землю; зайняття торгівлею вважається явищем аномальним. Основне життєве завдання –моральне удосконалення особистості шляхом роздумів чи бесід про Бога і Його творіння, які пізнаються тільки вивченням природничих наук, а також турботою про душу і тіло ближнього. Появу Духовно-біблійного братства вітала російська преса, як ліберальна, так і реакційна, вбачаючи в ньому перший крок до переходу євреїв у християнство. Єврейська преса спочатку поставилася до секти стримано та очікувально. Однак нетактовні виступи засновника секти в російській пресі та його послання, у яких перекручено передавалися як загальні характеристики Талмуду, так і окремі його місця, євреї звинувачувалися в експлуатації оточуючого населення, породило обурення у єврейській пресі та суспільстві. Особливу озлобленість та протест викликали листи Гордіна у «Южном крае» (1881; за підписом «Брат-біблієць»), де у надто різкій формі євреям приписувалися різноманітні пороки. Незважаючи на поблажливе ставлення адміністрації, братство незабаром розпалося. Досить багато його членів, незважаючи на агітацію Гордіна, виїхали до Америки, а сам Гордін оселився у селі, де зайнявся землеробством. Через  три роки Гордін повернувся у Єлісаведград і почав енергійно пропагувати ідеї братства. Йому вдалося зібрати навколо себе залишки колишніх братів. Приєдналися і нові, у т.ч. кілька російських бабтистів і штундистів. Після тривалих зусиль Гордіну вдалося
(12 січня 1885р.) легалізувати свою секту. Їй було дозволено заснувати особливу синагогу або молитовну школу та обрати свого рабина. Інші пункти клопотання про дозвіл братству купувати землі, заснувати єврейські землеробські общини, а також мати, особливі метричні книги – не були задоволені. Члени братства займалися переважно ремеслами. Гордіну вдалося заснувати гурток біблійців також в Одесі, де на зборах часто виступав М.Л. Ліліємблюм, викриваючи безпідставність їхнього вчення і прикритість ідеалами головного мотиву сектантів – досягненням рівноправ’я усього населення. Його викриття незабаром справдилися: одеське Духовно-біблійне братство звернулося із клопотанням про «дозвіл їм носити особливі значки щоб вирізнятися серед євреїв». Тоді Духовно-біблійне братство остаточно втратило довіру єврейського суспільства. У 1889 р. один з учнів гр. Л.М. Толстого пожертвував братству певну суму грошей для облаштування інтелігентної колонії на общинних засадах. Невдача останньої, а також чутки про намір уряду закрити братство, примусили Гордіна емігрувати до Америки. У 1890 р. надійшло розпорядження Міністерства внутрішніх справ про заборону членам братства мати свою общину і синагогу і про вилучення у них підписки про те, що вони не будуть збиратися для проповідей. Цим був покладений братству край. [2, с. 389-392].

«Новий Ізраїль» – релігійно-реформаторська секта, заснована наприкінці 1881 року в Одесі, пізніше перенесла свою діяльність у Кишинів. Поставивши за формальну мету об’єднати радикально реформований юдаїзм християнством, «Новий Ізраїль», посуті, став вираженням прагнень деяких осіб з інтелігенції покінчити з єврейством. Початок 80-х років, особливо після погромів, ознаменувався релігійно-реформаторським хвилюванням частини інтелігенції на півдні Росії. Це виявилось у заснуванні 1880 році секти Духовно-Біблейського братства, спорідненою духом з «Новим Ізраїлем». Але якщо Духовно-біблійне братство являє собою радше соціально-моральну течію, ніж релігійну, то у «Новому Ізраїлі» із самого початку явно приглядається його громадсько-політична тенденція. В «Одесском Листке» на початку 1882 р. з’явився лист одеського вчителя початкового єврейського училища
Я. Прилукера про заснування секти «Новий Ізраїль»., що поставила перед собою подвійну мету: 1). виходячи з раціональних основ Мойсеєвого закону здійснити такі три реформи в єврействі, які б полегшили можливе зближення між євреями і християнами; 2). прагнути стати повноправними громадянами Росії. Там же були оприлюднені п’ятнадцять «догм» «Нового Ізраїлю»: кожен член визнає тільки П’ятикнижжя, але рішуче  відкидає Талмуд; день відпочинку переноситься на неділю; відміняються обряд обрізання, закони про їжу; залишається діючим святкування всіх головних єврейських свят, окрім 2-х днів, доданих Талмудом. Потім – у цьому центрі тяжіння нової секти – кожен член зобов’язується вважати російську мову своєю рідною. «Новий Ізраїль»  поставив собі за мету виклопотати в уряду: дарування прав  громадянства членам секти, сприяння розповсюдженню вчення «Нового Ізраїля», дозвіл змішаних шлюбів між членами «Нового Ізраїлю» з християнами, а також носіння (щоб відрізнятися від євреїв) особливого знака. Єврейська преса  зустріла «Новий Ізраїль» з осудом, а єврейським суспільством зовсім байдуже. «Новий Ізраїль» з самого початку не мав ніякого успіху. Велику увагу «Новому Ізраїлю» приділила російська преса та уряд. Деякі пункти вчення «Нового Ізраїля» не були схвалені навіть духовно близьким йому Духовно Біблейським братством, засновник якого Я. Гордін дорікав «Новому Ізраїлю» за те, що він шукає урядової санкції на зближення із християнським населенням. Однак, спорідненість цих двох сект та спільні невдачі серед єврейського суспільства, сприяли їхньому зближенню, і у 1883 році. вони об’єдналися.

Рух «Новий Ізраїль» в Одесі став зникати, але у 1884 році він, у дещо видозміненому вигляді, із нахилом у бік радикальної релігійної реформи і відкритого тяжіння до християнства (протестантства), але, по суті, прагнучи до громадянських привілей, на відміну від євреїв, відродилося у Кишиневі на чолі з Йосипом Рабиновичем, колишнім співробітником єврейських видань.
Й. Рабинович, захопившись палестинським рухом початку 80-х років, відвідав Єрусалим, звідки повернувся  з новою ідеєю злиття вчення Христа з основами юдаїзму та створення секти юдейських християн або так званих «Новозавітних ізраїльтян». Він випустив давньоєврейською мовою тринадцять тез нового вчення. [7, с. 757-759].

Але після одержання дозволу на публікацію дії були вжиті, і найактивніші. Уже наступного дня Рабинович прийшов до пастора Фалтіна, який підтримував відношення з багатьма  євреями у Кишиневі.щоб показати складене ним прохання на ім’я губернатора. Цей документ складено дуже вдало, пише Фалтін. Рабинович просив дозволу на проведення зборів у якості «гілки» єврейського населення, яке називало себе «Ізраїльтяни Нового Завіту», з метою вивчення Старого і Нового Завіту без перешкод з боку інших євреїв, щоб тим самим присвятити себе службі  Ісусу із Назарета, якого рух визнає своїм Спасителем і Спасителем всього світу. Слід відзначити, що фактично Рабинович подав прохання на одержання права свободи зборів для євреїв.

Крім того, було відправлено прохання про надання ділянки на єврейському кладовищі для захоронення померлих християн.

Фалтін мав рацію у тому, що прохання було задоволено. Може навіть здатися, що дозвіл на публічні збори прибув раніше, ніж цього очікували. Однак ділянку кладовища для євреїв нового Завіту вдалося одержати лише
12-24 року 1886 року. [8, с. 49].

Можливо, комусь хотілося б, щоб Рабинович приділив більше часу формулюванню своїх богословських поглядів і поясненню своїх ідей, але він відкрито заявив, особливо на початку свого служіння, що ні релігійний екстаз, ні пристрасть до богослов’я не стануть основними завданнями його діяльності. Із цього приводу у нього було б що сказати сучасним євреям-християнам.

Проповіді Рабиновича, як і вся його діяльність в цілому, зачепили за живе його єврейських братів. Він сам образно розповідав про те: «я завжди близько до серця сприймав нещастя мого народу, я випробував безліч засобів, намагаючись покінчити із цими нещастями та марно… Якщо я говорив «Талмуд і все нашароване рабіністичне походить не із Синаю, як це зазвичай стверджують, але від людини, якої рівною мірою притаманні не тільки мудрість, але й дурість», – ці слова не справляли враження на мій народ.

Якщо я говорив «Танах (Старий Завіт) також не містить нічого, крім людських слів, не доказаних історій та неймовірних чудес», – я всеодно залишався тим самим шанованим Рабиновичем; це теж не викликало у мого народу ніякої хворобливої реакції.

Мій народ залишався спокійним коли я порівнював Мойсея із сучасними чарівниками; йому не було болячи, коли я називав Мойсея самозванцем. Я міг би навіть заперечувати існування самого Бога і це також не викликало б у нього ніякого болю.

Але коли я привіз зі Святої Землі благу вість, що Ісус наш Брат,  я нарешті, доторкнувся до болючого місця з усіх сторін почулося хворобливі викрики: «Не напирайте, не займайте, боляче!».

Так, це дійсно боляче. Але, ти, мій народе повинен усвідомити, що саме тут зосереджена твоя хвороба: у тебе є все, крім твого брата Ісуса. Твоя хвороба полягає в тому, що в тебе немає його. Прийми його, і ти отримаєш зцілення від усіх твоїх страждань!». [8, с. 155-156].

Д-р  Анатолій  Мучник

Література

  1. Туров И. Ранний Хасидизм: история, вероучение. К., Дух і Літера 2003.
  2. Фельдман Д.З. Страницы истории евреев Росси ХVІІІ – ХІХ вв. М., «Древнехранилище» 2005.
  3. Дубнов С.М. Новейшая история еврейского народа. Т.3. Иерусалим «Гешарим» М., «Мосты культуры», 2003.
  4. Моргулис М.И. Краткая еврейская энциклопедия Т. 11 Иерусалим. Общ. исслед. евр. общин 1999.
  5. wwwberkovich-zametki.com
  6. Найман О.Я. Історія євреїв України К., «Ін. Юре», 2003.
  7. Новый Израиль // Краткая еврейская энциклопедия Т.5. Иерусалим. «Общество по ислед. евр. общин» 1996.
  8. Хансен К. Иосиф Рабинович и мессианское движение. С.Пб. «Библия для всех» 1997.

Коментування закрито

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook