Його онук Лев Хазар (775-780) слідував по шляху свого батька й діда. Але вони досягли протилежних наслідків, — не тільки не потрапили в довіру юдеям та магометанам, але порушили проти себе народ своєї ж імперії. Римські папи, тоді незалежні від грецьких імператорів, і три східні патріархи: Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський, що перебували вже під владою магометан, не хотіли мати духовного або церковного спілкування з Константинополем, і хоча східні християни страждали під ярмом магометан, але мали можливість безбоязно молитися перед іконами, тому що магометанських каліфи не втручалися у справи підвладних їм церков.
Після цього тривали близько 60 років гоніння ікон в грецькій імперії. При правнукові першого царя іконоборця Костянтина VI і його матері цариці Ірини, в 787 році, в місті Нікеї був скликаний Сьомий Вселенський Собор, на якому ухвалено шанування ікон.
Через 25 років після цього указу вступив на престол грецький імператор Лев V Вірменин, знову почав жорстоке гоніння на ікони, яке продовжувалося і при його наступниках; після цього нового тридцятирічного гоніння, цариця Феодора поновила шанування святих ікон у своєму царстві. При цьому 19 лютого 842р. було введено свято торжества православ’я і донині це відбувається на перший тиждень великого посту. З цього часу ікони одностайно були шановані християнами у всіх церквах сходу і заходу в продовженні семи століть, не дивлячись на те, що в 1054р. західна церква повністю відокремилась від східної, так як східні патріархи не хотіли визнавати верховенство римського єпископа над всією Церквою.
Ікони ми називаємо образами і недаремно. Сам образ і вчення Церкви про нього не є другорядними по відношенню до християнського вчення про Бога. Воно безпосередньо витікає із вчення про спасіння і грунтується на християнському світогляді. Однак Церква розкривала і формулювала вчення про образ поступово, у відповідь на напади, нерозуміння та на лжевчення, які виникли на її історичному шляху.
Вперше принципові накази, що стосуються характеру священного образа, було сформовано П’ято-Шостим або Трульським Собором у відповідь на практичну необхідність.
Як розумна людина, імператор Юстиніан ІІ (при якому відбувся собор) взяв до уваги замітки ієрархічних кіл стосовно того, що смута в церковному середовищі і слабкість дисципліни залежать частково від відсутності потрібних авторитетних узаконень. Єдиним виходом була уніфікація пояснення ікони авторитетом вселенського собору. Вказувалося також, що ні V, ні VI Вселенські собори не видали ніяких канонів. Ця «патріотична ідея» свого роду централізації церковних порядків в імперському дусі дуже сподобалася Юстиніану ІІ. І він зібрав у 691 – 692 рр. великий собор візантійських єпископів за участю східних патріархів і апокрисіаріїв папи. Для засідань делегатам була відведена зала, де стеля була склепінчастою (трули) – звідси і назва Трульського.
Завдання було виконане – V і VI Собори доповнилися канонами дисциплінарного характеру.
Здавна в церкві існували цілі храмові цикли розписів на старозавітні і новозавітні теми, особливо зображення, подібні до наших двунадесятих свят, де також Христос зображався у своїй людській подобі. І все ж поряд з тим, як показує правило 82, ще залишались у вжитку старозавітні символи, які символічно вказували на Його людський образ. Це було прив’язаністю до біблійних прообразів, головним із яких було зображення агнця, поширене на Заході. Пояснити віруючим образ Христа настановити їх на шлях, прийнятий Церквою – ось завдання 82 правила.
Як відомо, старозавітний символ агнця грав дуже велику роль в початковому християнському мистецтві. У Старому Завіті «заколення» пасхального агнця було центром всього богослужбового життя народу ізраїльського, так як і в Новому Завіті Євхаристична Жертва є серцем всього життя Церкви, а Пасха – Свято Воскресіння – центр богослужбового року. Старозавітний непорочний агнець не тільки просто зображував собою Христа, але був найосновнішим його символом. В перші століття, коли по необхідності часто утримувались від безпосереднього вживання образу Христового, символ агнця був дуже поширений. Так, як і риба, агнець означав не тільки Самого Спасителя, але і християнина взагалі.
Трульський Собор яскраво висвітлив ті непорядки, які існували в житті східної Церкви у VII ст. Наприклад, в деяких місцях єпископи продовжували жити зі своїми жінками, священики і монахи дозволяли собі ходити на перегони і в театри, в клір приймалися тільки із сімей клерикалів, святе Причастя роздавалося за гроші, до безкровної жертви примішували виноград, повчати в церкві дозволяли мирянам і навіть жінкам, в храмах ставили худобу, монахи кидали своє звання і женилися.
П’ято-Шостим Собором позначено кінець догматичної боротьби Церкви за правильне сповідання двох природ, Божественної і людської, в Образі Ісуса Христа Істина була ясно проголошена. Але цього виявилося недостатньо. Адже не достатньо було сказати Істину, а й показати її.
Однак Трульський Собор не до кінця вияснив ікони. Він відсунув на другий план іконографічну символіку, оскільки вони ніби то не відображає повноту благодаті, хоч і варті пошани. Тому Собор і пропонує замінити символ прямим, конкретним образом. Правила Собору підкреслюють всю важливість і значення історичного реалізму і визнають реалістичний образ, виконаний певним стилем, що вказує на реальність духовну, як єдиний, здатний виражати православне вчення.
Формально собор виглядав як Вселенський, але дві причини завадили йому одержати статус Вселенського. Він не розв’язував якоїсь нової і великої для світової Церкви теми, а лише конкретизував попередньо теми – відмежування Церкви від монофізитства і монофелітства. Трульський Собор ухвалив 102 правила, багато з яких боляче вдарили по традиціях Римської Церкви (засудження безшлюбності усіх священників, постів по суботах тощо), що перешкодило папі Римському поставити свій підпис під усіма правилами цього собору.
Недостатнє вияснення суті ікон приводить до їх надмірного вшанування, що випливає із неправильного розуміння змісту образу, надто буквального розуміння шанування ікони.
Тарас Кінаш
