До історії «самвидаву» та боротьби за права людиниПодолання зла – проблема будь-якого народу. Виключно велика в цьому благотворному процесі роль правознавців, які в цивілізованих країнах здійснюють місію охоронців добра і справедливості. На жаль, ми живемо у країні, де про гідність, свободу і права людини не стільки писали і говорили юристи, скільки розмірковували, мріяли і страждали барди, поети, письменники і фізики. У недавньому минулому всі правознавці Радянського Союзу не могли затьмарити те, що зробили на цьому терені лише один бард – Володимир Семенович Висоцький (1938 – 1980), лише один поет – Йосип Олександрович Бродський (1940 – 1996), лише один письменник – Борис Леонідович Пастернак (1890 – 1960) і лише один фізик – Сахаров. Щоправда, троє зі згаданих осіб стали лауреатами Нобелівської премії, але не злічити при цьому скільки їх, незнаних фізиків і ліриків, самовіддано змагалися за гідність, свободу і права людини в цій жорстокій країні.
Відносне ослаблення тотального контролю в період правління Хрущова не тільки сприяло певній зміні системи радянських колективних цінностей, але і спричинило виникнення літературного самвидаву, різного роду неформальних рухів, об’єднань, семінарів, гуртків, що стали згодом, у період брежнєвського «застою», важливим ресурсом та організаційною базою дисидентського руху.Самвидав – це не санкціоновані владою Радянського Союзу видання та розповсюдження (часто написання або переклад) літературно-художніх і публіцистичних творів. Самвидавом називали також продукцію цієї видавничої діяльності – саморобні книги, брошури, журнали, газети, бюлетні. Термін виник 1966 року і застосовується до непідцензурної літератури, що з’явилася після Другої світової війни, особливо часто – до літератури 1960 – 1980-х рр. Твори самвидаву являли собою віддруковані машинописним способом або переписані від руки та скріплені аркуші. Використовувалася також фототехніка, що дозволяла розмножувати зменшені зображення друкарських сторінок на фотопапері; з початку 1980-х рр. стала застосовуватися копіювальна техніка, а наприкінці них – підготовка текстів на комп’ютері.
Самвидав розпочинався з поезії з огляду на низку причин. Найголовнішими з них є принаймні три. По-перше, поезія зрозуміла багатьом, навіть без повної єдності політичних чи національних поглядів між читачами та авторами; по-друге, поезію через невеликий обсяг та «мобільність жанру» найлегше поширювати й розмножувати, а можна навіть і завчати напам’ять; по-третє, хотілося просто почитати щось «для душі», без натяку на класовість та ідеологічність літератури [1, с.58-59]. Як зазначає І. Жиленко, кінець 1950-х – початок 1960-х — це не просто роки, це «Країна поезія», яка вибухнула поетичними творами [2, с. 16]. Поезія стала «єдиною формою протесту», вона заповнювала собою порожню нішу душі радянської людини, спраглої до інформації і правди. На початку 1960-х років, як зазначалося вище, виникло щось подібне до інституту професійних запам’ятовувачів – «оберігачів» усної традиції, які відтворювали не тільки поетичний текст, але й манеру читання того чи іншого автора. Цих людей стали називати «ходячими магнітофонами» [3, с. 345 –346], з їхніх слів записували й поширювали самвидавну поезію дедалі ширше й ширше. Крім запам’ятовування, для поширення поезій в авторському виконанні використовували й сучасніші технічні засоби – магнітофони. У Києві найактивніше збирав записи і, власне, записував молодих українських поетів Іван Світличний на своєму «історичному магнітофоні «Весна», як згадує С. Кириченко [3, с. 133]. Ця нова форма поширення самвидаву на аудіокасетах навіть отримала паралельну назву — «магнітвидав».
Поетичний самвидав розвивався на повну силу. Усе талановите, що відкидалося цензурою, обов’язково з’являлося тут у рукописах і магнітофонних записах: В. Симоненко, М. Холодний, Р. Чубай, Ліна Костенко, Ір. Стасів-Калинець, Ігор Калинець, В. Стус, Б. Мамайсур, І. Драч, Д. Павличко, С. Тельнюк, М. Вінграновський, В. Голобородько та інші – люди, які символізували національно-культурне відродження 1960-х pp., усупереч владі все ж знаходили свого читача в Україні та за кордоном. Про це свідчать масові передруки поезій у діаспорних журналах і газетах «Смолоскип», «Нові дні», «Визвольний шлях», «Український історик», «Сучасність» тощо, а також видання антологій молодих українських поетів і письменників за кордоном, зокрема Ю. Луцьким у Канаді та 3. Ґеник-Березовською в Чехословаччині. Переважно твори шістдесятників виходили за кордоном без згоди самих авторів, що часом дуже шкодило їм на батьківщині.
У той же час налагоджувалися зв’язки між поборниками національних прав українського і єврейського народів. Крім І.Дзюби та Б.Антоненка-Давидовича на захист євреїв неодноразово виступали українські націоналісти-демократи С.Караванський і М.Сагайдак; за підтримку національних устремлінь українців був засуджений чернівецький єврей Й.Зісельс і ін. Намагаючись дискредитувати учасників єврейського національного руху, радянське керівництво України охоче дозволяло друкувати грубі антисіоністські (фактично — антисемітські) опуси російських авторів, які не брали обережніші московські видавництва: (В.Скурлатов «Сіонізм і апартеїд» «, К., 1975; Л.Корнеев» Класова сутність сіонізму «. К., 1982). в 1967-84 рр. в Радянському Союзі вийшло в світ понад 300 антисіоністських, книг, більше половини з них — на Україн.
В тюрмах і таборах міцніла співпраця діячів єврейського та українського національного рухів: єврейські активісти Я.Сусленскій, Й.Зісельс, С.Глузман та ін. вели конструктивний діалог з поборниками незалежності України В.Черновілом, Є.Сверстюком, М.Горбалем і баг. ін. Радянські спецслужби робили безуспішні спроби вбити клин між українськими та єврейськими політв’язнями.
Характерно, що в ряді випадків агресивна радянська антиізраїльська пропаганда приводила людей, що не мають відношення до Ізраїлю і єврейства, до вираження солідарності з цією країною. Так, діяч українського національного руху І.Тереля перед черговим арештом демонстративно відправив ізраїльським властям прохання про надання йому громадянства. «Свій новий термін в комуністичному таборі я почну громадянином вільної Держави Ізраїль, яку ви так люто ненавидите», — написав він у заяві до Верховної Ради СРСР про відмову від радянського громадянства.
Висновки
Феномен шістдесятництва, а отже, і феномен самвидаву, можна розглядати в багатьох аспектах: культурно-історичному, літературознавчому, мистецтвознавчому, духовному, соціально-психологічному тощо. Шістдесятництво і самвидав у соціальному контексті, тобто як суспільне явище, як певний етап у розвитку української інтелігенції, – подія революційного характеру. Тоталітарна радянська система, яка масово продукувала інтелігенцію виконавського типу й суворо регламентувала її діяльність, раптом бачила «побічний продукт» – ціле покоління відвертих нонконформістів, сенсом життя якого стала боротьба «на полі честі» [5]. І головною зброєю цієї боротьби за справжність на полі культури й літератури, боротьби за право обстоювання власних переконань і принципів, боротьби за вагу в суспільстві кожної особистості, за національні права й самозахист на полі культури, що, власне, й становило зміст опозиції шістдесятників, як і протягом попередніх епох, стало відверто сказане Слово.
Шістдесятники, діючи в рамках радянської системи, відновили набір соціально-психологічних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття сваволі, повагу до природних етичних норм, прагнення висловитись і бути почутим.
Аналогічні процеси 1960-х років відбувалися в усіх тодішніх республіках СРСР. Але якщо в переважній з них період короткої відлиги спричинив появу окремих, хай навіть яскравих творчих індивідуальностей, то в Україні «відлига» й пізніші «приморозки» породили суспільне явище – національно-культурний рух, що активно набирав обертів і переростав у рух суспільно-політичний. Рух Опору існуючому тоталітарному режимові та його політиці денаціоналізації та русифікації України, ядром якого став самвидав. У самвидаві, як не дивно, немає випадкових думок, як і випадкових фраз чи навіть слів. Кожне з-поміж них просіяне, обмірковане багатьма співтворцями тексту й виважене на терезах мудрості й сумління, а відтак – фрази пружні й енергомісткі, а думки – тезово насичені, сконденсовані часом до афористичності.
Самвидав був не просто інтелектуальним, духовним, моральним підґрунтям опору, але й чи не найголовнішою, найбільш структурованою формою його існування, самвидав був місцем і способом «бунту» шістдесятників проти тоталітарного режиму. Власне, як влучно зауважив Є. Сверстюк, «це той самий феномен великої віри, що рятував людство у критичні моменти історії» [6, с. 33]. А був ще «релігійний самвидав», котрий ще очікує свого дослідника…
Участь в самвидаві суворо каралася владою. Самвидавські твори становили чималу частину нелегальної літератури, що вилучалася під час обшуків співробітниками державної безпеки і міліції (разом з т.зв. тамвидавом – книгами і журналами, виданими за кордоном). Радянські суди за вказівкою КДБ та партійних органів засуджували на багаторічне ув’язнення і заслання тих, хто займався виготовленням, зберіганням і розповсюдженням творів самвидаву. Проте самвидав був популярним серед радянської інтелігенції (переважно у великих містах) і сприяв підготовці т.зв. перебудови і гласності, зруйнувавши міф про «морально-політичну єдність» радянського суспільства.
Видатний поет XX століття Йосип Бродський у своїй Нобелівській лекції (1987 р.) висловив, на перший погляд, досить-таки парадоксальну думку про те, що має безпосереднє відношення до нашої теми. Зокрема, він заявив: «Я не закликаю до заміни держави бібліотекою, – хоча це неодноразово спадало мені на думку, – але я не сумніваюся, що якби ми обирали наших володарів на підставі їхнього читацького досвіду, а не на підставі їхніх політичних програм, то на землі було б менше горя. Гадаю, що потенційного володаря наших доль слід було б запитувати перш за все не про те, як він уявляє собі курс іноземної політики, а про те, як він ставиться до Стендаля, Діккенса, Достоєвського, я вважаю, що для людини, яка начиталася Діккенса, вистрелити в собі подібного в ім’я хоч би якої ідеї важче, ніж для людини, яка Діккенса не читала». Гарна, розумна і піднесена думка. І її справедливість не викликала б сумнівів, якби обираючі своїх володарів, у свою чергу, прагнули читати шедеври світової літератури, виявилися здатними їх осмислити і сприймати навколишній світ через свій читацький досвід, який притому виключав би бездушність, бездумність і масове винищування співвітчизників.
Водночас, судячи з історії країни, з якої Бродський був настільки нещадно вигнаний, коло читацького інтересу основної маси її населення обмежувався переважно друкованою продукцією, що закликає до класової, ідеологічної, релігійної та етичної ненависті. В іншому разі ні за яких обставин, на території СРСР не сталася б та трагедія, у результаті якої, за висновком того ж автора, «кількість людей, загиблих у сталінських таборах, далеко переважає кількість загиблих у німецьких». І скажіть, будь-ласка: як же мав у поті чола свого трудитися радянський народ, кого мав поважати як своїх вождів, щоб досягти подібного жахаючого результату? Коли ж за такого трудомісткого процесу було читати Стендаля, Діккенса і Достоєвського? Судячи з усього, читали відповідно до природних потреб, а убували відповідно до суспільних можливостей. Можливо, цей трагічний досвід радянської імперії дав людству відкритий урок: держава починається не з державних символів, державної мови і державних таємниць, а з книги, читання, відвертого спілкування і щиросердого ставлення людей один до одного. І якщо про те, чи починається театр із вішалки, можна довго сперечатися, то твердження про те, що держава починається з бібліотеки, напевно, має стати прописною істиною для всього цивілізованого людства. Не дивно, що ще древні до переконання: «Продай усе, чим володієш, і накупи книг, тому що, як кажуть мудреці, купив книгу — придбав мудрість». Книги, що стали частиною душі людей, є найпершою гарантією того, що вони не створять собі кумира з навіженого диктатора і кривавого ката. Якби це положення стало природною потребою більшості громадян радянської держави, вони створили б не імперію зла, а державу, що свято шанує природні права людини.
Отже, книги можуть справити вирішальний вплив на формування менталітету людей. І в цій обставині – життєва рятівна сила будь-якого народу, ключовий критерій розвитку будь-якої держави [7, с. 477 – 478].
Відомий єврейський суспільний діяч та український правозахисник Йосип Зісельс в останньому слові підсудного сказав: «Сьогодні знову перед судом з’явилися книги. У кожну з них автор вклав часточку своєї душі, досвіду життя, і хотів лише одного – віддати книгу людям, отже, судять сьогодні не лише книги, але і їхніх авторів, видавців і читачів.
Історію людства можна розглядати і як історію ставлення людини та суспільства до книги. У всі часи були люди, які любили книгу, і люди, які ненавиділи та знищували книгу. Людина, котра знищила бодай одну книгу, не може виправдати себе тим, що вона прочитала і поставила собі на полицю тисячі книг. Вона все одно залишається катом книги. Історія наводить два типи прикладів нетерпимого ставлення до книги: перший – це відкрите, явне знищення книг на майданах, яке спостерігалося за часів інквізиції та фашизму, другий – тиха, таємна, лицемірна заборона і вилучення книг. І лише у крайньому разі — віддання книг до закритого суду, як сьогодні. Між цими типами знищення є певна різниця, але для людини, люблячої книгу, вона неістотна.
Якщо ставлення до книг під час їхнього знищення і відрізняється чимось, то ставлення до авторів завжди і всюди однакове. Їх оголошують божевільними, як Радіщева і Чаадаєва, Наума Коржавіна і Жореса Медведєва, або судять, як Достоєвського і Короленка, Даніеля і Синявського, їх убивають, як Пушкіна і Лермонтова, Гумільова і Мандельштама, Бабеля і Артема Веселого, виганяють, засилають, але доти ліплять на них ярлики ворогів народу, агентів закордонних спецслужб, морально нестійких і політично неосвічених.
Як сказав чудовий російський письменник Михайло Булгаков словами одного з своїх героїв, «рукописи не горять». З одного боку – наддержава, з усіма властивими їй атрибутами насильства, ідеології і пропаганди, з іншого – усього декілька аркушів паперу. А результат поєдинку відомий заздалегідь: книга завжди перемагає. За найважчих часів люди збережуть, ризикуючи свободою, а іноді й життям, бодай один екземпляр книги, і вона знов оживе, її переписуватимуть, передаватимуть по пам’яті, але вона все одно виживе, адже книги, які бережуть, несуть людям одвічні, безсмертні, ті самі дорогі й бажані цінності – істину, добро та красу.
Люди, які люблять книги, не поділяють їх на офіційно видані та самвидав. Для них межа між хорошими і поганими книгами проходить не тут, а між істиною і брехнею, добром і злом, красою і потворністю. Наша історія вже неодноразово доводила, що ті книги, які ще вчора оголошувалися антирадянськими та ідейно шкідливими, сьогодні видаються. Така доля книг Ремізова і Пільняка, Ахматової, Цвєтаєвої, Бабеля, Мандельштама, Булгакова, Артема Веселого та багатьох інших. Така ж доля чекає книги і рукописи, що лежать сьогодні на судовому столі як речові докази. Усі ці книги та імена їхніх авторів завжди пам’ятатимуть люди з любов’ю та вдячністю.
Люди, котрі люблять і бережуть книги, виступають, таким чином, проти насильства і брехні, яких ще так багато на нашій землі. Ці люди розділені кордонами, але їх об’єднує спільне протистояння брехні і насильству, незалежно від того, чиї інтереси захищає політична брехня і політичне насильство. Ці люди протестують сьогодні проти політичних репресій, у якій би країні вони не відбувалися [8, с. 290 – 292].
Так, євреї – «народ Книги», проте не Книга створила цей народ, а він сам її написав. Це його національний характер приводив вагітних єврейок до стін ієшив, щоб наситити ще не народжених дітей духом ученості, організовував безкоштовне навчання малолітніх в общині, витрачав значну частину сімейного бюджету на навчання підлітків, що стають, за спостереженнями Чехова, завсідниками міських бібліотек.
Ось вони, книги, безмовно стоять перед нами – чи вдома, чи в бібліотеці, чи в чужій квартирі, на прилавку. Якби книги могли волати! Якби вони самі здатні були примушувати читати себе! Якими б ми всі були розумними і добрими людьми!
Мовчать книги. Виблискує екран телевізора, вимагає уваги радіо, вабить афішею кіно. Книги мовчать. Немає нічого на світі терплячіше їх, слухняніше, покірніше. Найбільш значні книги були забуті, недбало закинуті на горища, в комірки, в підвали. Книга все стерпить, загине без жодного зойку. Сторіччями чекатиме своєї черги і неквапливо розкриється в незнайомих руках, нічим не видаючи свого хвилювання. Книги не скаржаться, коли їх не читають, і не радіють, коли їх відкривають. Повні страждань, мудрості, усмішок, іронії, лукавства, гніву, живі, якою і не всяка людина може бути, книги завмирають на полицях. І все-таки вони волають. Почуймо їх.
Література
- Олесь Обертас. Український самвидав. Монографія. К.: «Смолоскип». – 2010.
- Жиленко І. «Homo feriens» // Сучасність. – 1997 — 10.
- Самиздат века / Сост. А.И. Стреляный, Г.В. Сапфир, В.С. Бахтин, Н.Г. Ордынский. – Минск – М.: Поли факт, 1997.
- Доброокий: Спогади про Івана Світличного / Упор. Леоніда і Надія Світлична. – К.: ЧАС, 1998.
- Сверстюк Є. Нам потрібна висота духу // Літературна Україна. – 1995. – 23 березня.
- Сверстюк Є. Блудні сини України. – К.: «Знання» 1993.
- А.Г. Мучник. Философия достоинства, свободы и прав человека. – К.: Парламентское издательство. 2009.
- Йосиф Зисельс. Если не сейчас… К.: «Дух і Літера»,
Д-р Анатолій Мучник
