Від первісності до сьогодення

perІсторія – що влада: коли людям добре, вони забувають про неї і своє благоденствування приписують собі самим; коли їм стає погано, вони починають відчувати її необхідність і цінувати її благодіяння.  Василь Ключевський

Кажуть, що історія учить тільки тому, що нічому не учить. Також їй часом взагалі відмовляють у праві називатися наукою. Але, на наш погляд, історична наука не лише існує, а й відзначається унікальною поміж іншими науковими дисциплінами специфікою. І найбільш своєрідна її риса, звісно, полягає у тому, що на відміну від переважної більшості інших наук історія вивчає не теперішнє, а минуле. А це означає наступне: історикам недоступні такі властиві майже всім іншим наукам (від фізики до психології) методи пізнання як спостереження та експеримент. Доводиться шукати інші, альтернативні шляхи. Йдеться про пошук та дослідження історичних джерел. Одним з головних їх типів є джерела письмові – від давніх літописів і манускриптів до сучасних газет і журналів. Сюди ж можна віднести кіно-, фото-, аудіодокументи тощо. Інший важливий тип джерел – археологічні (речовинні). Існують також джерела антропологічні (рештки давніх людей), етнографічні, філологічні та інші.Ще одна ключова особливість історичної науки – те, що вона вивчає не абстрактні категорії, а конкретних людей та їх дії. У зв’язку з цим історикам буває вкрай важко переступити через власні суб’єктивність та упередженість. Ще в більшій мірі вони страждають від політичних утисків та цензури. Існує навіть саркастичний вислів: «Історія – це політика, спрямована в минуле». Однак заради справедливості варто відзначити, що політизувати історію в усі часи намагалися марнославні владолюбці. Справжні ж історики завжди прагнули і прагнуть залишатися вірними істині, навіть якщо для цього доводиться ризикувати головою…

Якщо розглядати історичний процес в цілому, то існує два основні його бачення – формаційне та цивілізаційне. Формаційний підхід означає, що всі людські суспільства проходять у своєму розвитку однакові етапи. Класичним його зразком є так звана марксистська «п’ятичленка» – первісний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм та комунізм. Не всім відомо, що насправді автором цієї концепції є не Маркс чи Ленін, а радянський вчений Струве. Але реальність виявилося складно вмістити в цю схему. Візьмімо для прикладу співвідношення рабовласництва та феодалізму. Насправді більш-менш чітку грань між цими двома історичними епохами ми можемо бачити лише в історії Західної Європи, де такою межею є падіння Західної Римської імперії (476 рік н.е.). В усіх же інших частинах світу (наприклад, на Сході) подібної межі не було. І що ж? Ортодоксальні радянські історики в усіх суспільствах, котрі існували приблизно до 5 століття, по максимуму відшукували рабовласництво, а у пізніших епохах навпаки затушовували його сліди! Ще більш спірною є, звісно, остання, комуністична формація: належних до неї суспільств у світовій історії поки що не було та й далеко не факт, що будуть.

Своєрідним песимістичним варіантом марксистської теорії формацій є концепція Ігоря Дьяконова. Цей відомий сходознавець в опублікованій наприкінці свого життя роботі доводив: основних етапів суспільного розвитку насправді налічується не п’ять, а цілих вісім. Причому головною причиною зміни та критерієм взаємної відмінності цих стадій суспільного розвитку він на відміну від класичної марксистської трактовки вважав не прогрес продуктивних сил (насамперед, технологій) та пов’язаних з ними виробничих відносин, а еволюцію зброї. Останньою ж ерою, на думку Дьяконова, є посткапіталізм, який вже наступив після 1945 року (закінчення Другої світової війни та атомне бомбардування японських міст), але не для всіх країн, а тільки для найбільш передових.

У свою чергу цивілізаційний підхід акцентує увагу не на спільних, а на відмінних, оригінальних моментах у житті тих чи інших суспільств. Один з його яскравих прикладів презентував на початку минулого століття німецький мислитель Освальд Шпенглер  у своїй праці «Занепад Європи». На його думку, існує ряд окремих цивілізацій (західна, китайська, російсько-сибірська), котрі розвиваються цілком незалежно одна від іншої, але при цьому проходять однакові стадії. Причому стадії ці аналогічні дитинству, молодості, зрілості й старості окремих людських істот. Пізніше схожу концепцію розробляв у своєму дванадцятитомному «Осягненні історії» англійський історик Арнольд Тойнбі. Цивілізацій у його моделі більше, ніж у шпенглерівській (понад двадцять), а ключову роль у їх розвитку відіграє механізм виклику-відповіді. «Виклик» при цьому означає будь-яке серйозне випробування або перешкоду на шляху розвитку (наприклад, агресію з боку інших цивілізацій, стихійні лиха тощо), а «відповідь» – рішення поставленої «викликом» проблеми. Якщо ж гідної «відповіді» не знаходиться, цивілізація сходить з історичної арени.

Отже, яка з двох описаних моделей краще відображає реальний історичний процес? Можливо, істина, як це часто буває, знаходиться десь посередині. У зв’язку з цим особливо цікавим і значущим виглядає феномен глобалізації. На нашу думку, глобалізація у широкому розумінні цього слова – явище, притаманне не лише сучасності, а й усій історії людства. Але, власне, з чого ж починалася ця історія? Ще якихось 20-25 років тому вважалося, що перші люди сучасного типу (Homosapiens) з’явилися на Землі близько 40 тисяч років тому. Натомість нині історики та антропологи переконують: наші віддалені предки блукали африканськими саванами вже за 200 тисяч літ до наших днів! Є всі підстави вважати, що вид  Homosapiens спочатку виник і робив перші кроки на якомусь дуже обмеженому ареалі. Вчені навіть доводять: усі сучасні люди походять від однієї жінки (так званої «мітохондріальної Єви»). Тож, цілком можливо, що спочатку поняття «рід людський» слід було розуміти цілком буквально – як невеличкий поєднаний родинними зв’язками колектив. Однак згодом по мірі розселення людей по поверхні планети (довгий час цей процес протікав надзвичайно повільно) почалася їх диференціація. Йдеться про поступове розділення єдиного роду людського на все більшу кількість племінних груп. Так, вважається, що 80 тисяч років тому наші предки вперше вийшли за межі Африки і почали розселятися неозорими просторами Євразії. При цьому вони стикалися з іншими видами давніх людей – неандертальцями на заході та нещодавно відкритими денисівцями на сході, з якими, як доводить сучасна генетика, частково схрещувалися.   Головне ж, внаслідок пристосування до різних природних умов та тривалого ізольованого розвитку формувалися все нові людські спільноти із своєрідними расовими, мовними та культурними особливостями. На їх основі з часом і утворилися локальні цивілізації.

Надалі ж у зв’язку з технологічним прогресом та поступовим зростанням чисельності населення Землі (обидва ці процеси ми докладніше розглянемо нижче) виникла зворотна тенденція – вже не до диференціації, а до інтеграції людства. Тобто, відносно ізольовані одні від інших локальні цивілізації почали налагоджувати між собою все тісніші економічні та культурні зв’язки. На жаль, нерідко ці зв’язки набували форми військових конфліктів. Серед яскравих прикладів тому – зіткнення Заходу та Сходу в період греко-перських війн і пізніших походів Олександра Македонського, які призвели до виникнення своєрідної синтетичної цивілізації – еллінізму. Ще один зразок цивілізаційного конфлікту з руйнівними наслідками – середньовічні хрестові походи. Процес глобалізації вийшов на новий рівень тоді, коли одна з цивілізацій (західноєвропейська) набагато обігнала інші у технологічному розвитку. Поворотним моментом тут можна вважати 1492 рік, тобто, відкриття Америки Колумбом. Незабаром почалася колоніальна ера, яка супроводжувалася заселенням європейцями та їх нащадками цілих континентів (Америки, Австралії) та поневоленням, а то й повним винищенням корінних жителів. У 18 й особливо 19 століттях хвиля європейської колоніальної експансії заполонила майже всю решту світу, насамперед, Африку та Азію. А потім і в значній мірі паралельно з цим почався зворотний процес деколонізації. Першою його «ластівкою» стала американська війна за незалежність наприкінці 18 сторіччя. Парадоксально, що при цьому з англійцями воювали переважно нащадки таких самих англійців, які говорили з ними однією мовою: очевидно, протягом кількох поколінь проживши за океаном, ці люди стали вважати своєю Батьківщиною вже не Англію, а Америку! В першій половині 19 сторіччя деколонізація розповсюдилася й на Латинську Америку, а от в Азії та Африці її пік припав аж на період після Другої світової війни.

Після закінчення колоніальної епохи процес глобалізації продовжився й триває донині. Його прояви ми бачимо буквально на кожному кроці: наприклад, країни й народи за останні десятиліття дуже зблизилися як в економічному, так і в культурному плані. Сучасні індійці, китайці, японці, африканці одягаються у західне вбрання, дивляться голлівудські фільми, здебільшого хоча б на мінімальному рівні володіють англійською мовою і часто працюють на транснаціональні корпорації. Зворотним боком цієї вестернизації є той факт, що в країнах з переважно «білим» населенням стає все більше кольорових мігрантів. Тобто, навіть попри інтенсивну глобалізацію локальні цивілізації нікуди не зникли. А певні тертя та конфлікти між ними (які, втім, існували протягом усієї історії людства) зараз отримали назву «зіткнення цивілізацій».

А тепер перейдемо до процесів, котрі багато у чому є основою та рушійною силою глобалізації – науково-технічного прогресу (НТП) та науково-технічної революції (НТР). Отже, НТП – це взаємопов’язаний розвиток науки і техніки. Ключовим тут є слово «взаємопов’язаний». Дійсно, буквально з перших своїх кроків на Землі людство почало накопичувати дорогоцінний життєвий досвід і знання про світ. Паралельно з цим ішов процес розробки та вдосконалення технологій (у широкому розумінні цього слова, тобто, починаючи з вогню та кам’яних сокир). Оскільки однією з ключових складових НТП є наука, то в зв’язку з цим цікавим виглядає питання про її витоки. На нашу думку, наука вперше виникла в Давній Греції. Правда, фрагментарні наукові знання з астрономії, математики, медицини тощо мали вже й представники давньосхідних цивілізацій – єгиптяни, вавилоняни, китайці. Але саме греки створили науку як упорядковану систему знань та особливий метод пізнання. Великий особистий внесок у цю справу здійснив видатний філософ Аристотель (4 століття до н.е.).

Саме він, по-перше, систематизував у своїх творах майже всі накопичені до того часу знання, а по-друге, розробив класичну формальну логіку. Також у цьому плані варто згадати олександрійського математика Евкліда – творця класичної геометрії та й математики загалом. Потім, у Середньовіччя, розвиток науки помітно загальмувався, але все ж не зупинився зовсім: цей «вогонь» пізнання по мірі можливостей підтримували західноєвропейські ченці, а особливо – арабо-мусульманські вчені. Новий якісний стрибок у становленні наукового методу стався у 16-17 століттях. Саме в цей час а) в основу науки був покладений експеримент (для греків інструментами дослідження були лише пасивне спостереження, а ще в більшій мірі – суто теоретичні викладки); б) утвердилася геліоцентрична система Коперника (і тим самим було доведено, що очевидність далеко не завжди відповідає реальності!); в) було винайдено більш-менш точний механічний годинник (а значить стали можливими вимірювання, котрі лягли в основу експериментальної фізики). Втім, навіть після цього науковий і технічний прогрес довгий час були мало чим між собою пов’язані. Наприклад, паровий двигун, автомобіль, кінематограф тощо були створені скоріше за рахунок особистої геніальності своїх винахідників, ніж на основі досягнень тодішньої науки. Але в 20 столітті ситуація змінилася. Зокрема, успіхи природничих наук (фізики, хімії, біології) призвели до потужного технологічного злету. Маємо на увазі, насамперед, радіоелектроніку, інформаційні технології, лазери, атомну та космічну техніку, генну інженерію, нарешті хімічну промисловість, серед продуктів якої – маса штучних матеріалів та «зелена революція» в сільському господарстві. А з іншого боку технологічні новинки сприяють науковим відкриттям. Наприклад, поява протягом останніх двох десятиліть потужних телескопів призвела до відкриття екзопланет (планет за межами Сонячної системи). При цьому кількість самих лише екзопланет земного типу вже йде на тисячі!

Не менш цікавим є й феномен науково-технічної революції. Історичне коріння НТР насправді дуже глибоке. Полягає воно у зворотному зв’язку: не лише ми створюємо технології, а й вони впливають на нас. Дійсно, вже такі давні і з нашої сучасної точки зору елементарні винаходи як вогонь, лук і стріли, а згодом землеробство, скотарство, колесо радикально змінили життя своїх творців. А в наш час найпотужнішою складовою НТР є технології транспорту і особливо зв’язку. Завдяки першим ми на надшвидкісних літаках за лічені годині здатні дістатися практично будь-якої точки земної кулі. З допомогою других (наприклад, електронної пошти або «Скайпу») – обмінюватися інформацією з людьми з усіх країн та континентів.  Також за останні десятиліття набагато зросла мобільність людей. Дійсно, нині навіть жителі невеликих містечок нерідко переїздять на постійне місце проживання до віддалених екзотичних країн на зразок Японії чи Австралії! Через це сучасна цивілізація навіть отримала іронічну назву «глобальне село» (тобто, місце, де всі один з одним спілкуються і все один про одного знають).

Таким чином, можемо зробити парадоксальний висновок: нинішнє людство хоч і на якісно новому етапі, але знову повернулося до своїх витоків – до єдиної родової общини з кочовим способом життя!

Сергій Яковенко

Коментування закрито

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook