Поняття «теургія» було вперше введено у слов’янській релігійній філософії Володимиром Соловйовим. Цей термін використовувався ним для позначення сутності та призначення містичної творчості. Саме ж поняття теургії виникло в античний період. Термін «теургія» (походить від двох грецьких слів ???? – Бог, ????? – жертвоприношення, обряд) — вважається одним із напрямків в езотеричному християнстві, магічним мистецтвом, з допомогою якого можна досягнути стану обожнення, який здійснюється безпосередньо через молитви та церемонії з метою поєднання людини з Богом. Якщо ж говорити простіше, то теургією слід назвати спільну дію людини з Богом , тобто боголюдською творчістю.Теургія в добу античності
В античний період, особливо прослідковується язичницький культ теургії, що виступає впливовим мистецтвом на різне божество, духів та демонів із використанням церемоніалу. Ідея теургії поступово почалася розвиватися у неоплатонізмі ізнайшла свій відбиток у праці Ямвлиха. Що ж таке «теургія» за поглядами філософа? Він називає її божественною працею, людською ціле направленою діяльністю з метою отримання божественної допомоги. Теургія відрізняється від науки про імена та природу богів , теології тим, що у ній присутній дієвий та практичний характер: вона виступає реальним досвідом єднання з божеством і є усім тим, що слугує цьому єднанню.
В теургії важливим є не абстрактно – теоретичне філософське пізнання, що стоїть на заваді спасінню, а жива розмова з богами. Без допомоги богів людська думка залишається перебувати поза досяжністю предмета її ж самою. Боги можуть перенести людину через бар’єр, приєднуючи її до себе, і таким чином обожествлюють її. Власні зусилля можуть погубити людину, якщо та буде приступати до теургії без належної підготовки (моральна, інтелектуальна). Людина ж повинна звертатися у молитві за допомогою до богів. Так наприклад Ямвлих молився на самоті, а Прокл стверджував, що молитва – це частина теургії. Тому теургія вимагає від того, хто збирається її здійснити — визначених умов. Прокл вважає, що найкращою жертвою богу є «уподібнення його ж самого розумній природі».
Теургія в добу середньовіччя
Якщо ж ми розглянемо середньовічний період, то тут побачимо одну цікаву річ: Августин Аврелій як представник західного християнства і теолог підходить до цієї концепції досить критично, називаючи теургію «волхвуванням та прореченням, які видумані нечестивою цікавістю. В теургії люди віддані обманним обрядам демонів, які видають себе за ангелів» (Град Божий, т.2). Також патрист, критикуючи філософа Порфирія вважає, що теургічні містерії — це обряди святотатства, а її видіння називає справою того, хто намагається упіймати нещасні людські душі неправдивими обрядами, відвернувши їх від шанування істинного християнського Бога. Теургічний шлях спасіння людської душі Августин Аврелій вважає неправильним шляхом, адже самі теурги не очищають, а оскверняють душу людини обманом привидів та лукавою оманою пустих обрядів, які не допустимі. Хоч критика християнства щодо теургії прослідковувалася, в тім апологія магії та окультизму мала своє місце у агіографічних описах. В них міститься розповідь про подорож у загробний світ та видіннях потойбічного світу. Такого роду розповіді носять здебільшого варіант релігійної теургії.
Слід також підкреслити важливість переважання ідей магії у свідомості народних мас та інтелектуалів у середньовічний період. Не можна оминути своєю увагою Франциска Асизького, Терезу Авільську, Майстера Екхарта та німецьких містиків ХІV століття, які залишили у своїх працях описи видінь потойбічного світу. Теургічний відбиток можна віднайти в середньовічній схоластиці, у якій раціональні розрізнення та дидактизм прослідковуються у вченні іспанських та німецьких містиків. До них відносять Йогана Екхарта, його учня Іоана Таулера, Герніха Сузо , а також представників містицизму латинського Заходу: Іоана Рейсбрука, Фому із Кьольна, Себастьян Франк, Якоба Бьоме і інші.
Теургія в добу Відродження
Елементи присутності теургії ми можемо побачити в практикуванні натуральної магії представниками епохи Відродження. Адже натуральна магія, яка використовувалася ними як практичне мистецтво — дозволяла людині досягти незвичайних результатів, намагаючись тим самим пояснити суспільству що можна вважати чудесами і що є вище людського розуміння. Практикою такої магії займалися Фічіно, Піко де Мірандолла, Бруно, Кампанелла, Кардана, Парацельс. Джовані Бруно вважав мага мудрою людиною, яка здатна до дій та може осягнути тайни самої природи. Марселіо Фічіно переконує в тому, що людина переходить усі вищі сфери і не відкидає нижчого світу, а навпаки розуміє під ним всесвітнього художника. Він інтерпретує людину як творця стихії, матеріальних речей, безсмертну, оскільки вона посідає місце Бога.
Відповідно культ Бога змінюється на інший — людини, оскільки уподібнення людини Богу веде за собою апологію натуральної магії та містичної кабали, завдяки яким людина має здатність керувати натуральними силами. Одній лінії може протистояти інша — необхідність пояснення з допомогою природних причин ті чи інші таємничі або ж загадкові феномени. Так наприклад в трактаті Помпонацці під назвою «Про причини природних явищ» чітко демонструється те, що суспільство, а це в основному нижчий клас , який відносить до Бога, демонів не властиве їм, не знаючи при цьому природньої причини. Пізніше як вже з’ясується, друга лінія приведе до становлення класичної науки, тоді ж як наступна – до лінії Якоба Бьоме, що у свою чергу отримала назву «духовидіння». Її продовжувачем став швецький науковець, теософ Еммануїл Сведенборг. З поступовою еволюцією класичної раціональної системи починає втрачатися і сам інтерес до теургії. Ніхто нею практично не зацікавлюється. Концепція досить критично сприймалася у німецькій класичній філософії.
Теургія в добу Нового часу
Так як вже було вище зазначено нами, теургія стає критично сприйматися німецькими філософами, зокрема Імануїлом Кантом. У праці під назвою «Критиа здатності судження» Кант відкрито стверджує про теургію як якусь фанатичну помилку, нібито людина може відчувати надчуттєві істоти і відповідно маніпулювати ними. Кант піддав критиці Сведенборга. В тім класичну філософію замінив німецький романтизм, внісши деякі корективи щодо концепції. Інтерес до теургії поступово починає зростати, утворюється такий собі пласт її мотивів. Сюди ж входить магічний ідеалізм Новаліса. За поглядами мислителя, людина має можливість отримати перемогу над смертю завдяки зміні світового клімату, керувати погодою, космосом, побудовою одухотвореного морального універсуму, в тому числі й моральної астрономії .
Мотиви теургії можна відшукати у книзі Шуберта, яка носить назву «Погляди на нічну сторону природної науки» та в Гереса, особливо у вченні щодо органомії, в Шелінга, Баадера, Гофмана. Отож як ми з’ясували, теорію езотеричної практичної християнської теургії було розроблено в період Середньовіччя та Нового часу. Більшої популяризації воно зазнало від розенкрейцерів. Остаточно її було оформлено цілісною системою Мартінесом де Паскуалем. Вважається центральною доктриною ордену Вибраних Коенів.
Богдан Стрикалюк
