Позиція сформульована Вольфом в його фундаментальній праці постає, перш за все, як відповідь християнського світу секуляризованому суспільству, як спроба побудувати взаємозв’язки в сучасній церкві поставивши сучасні завдання в еклезіології, для якої актуальними лишається з одного боку – церковна локалізованість у зв’язку з втратою авторитету християнства в Західних суспільства, і в зосередженості та концентруванні на основні онтологічні категорії церкви, — з другого. І не дивно: адже суб’єктивний релятивізм, що позбавляє права істини на абсолютність постає як головна есенція розуміння взаємозв’язку матеріального та метафізичного світу. «Кожен правий по-своєму»: нерідко можна почути на побутовому рівні таке судження. Однак, не зважаючи на поліконфесійність християнського світу, який бере початок не завжди в богословському дискурсі, а історико-соціокультурній ґенезі, Вольф здійснює встановити пограничні межі комунікативного аспекту християнської еклезіології, тим самим вийшовши за межі кальвіського традиціоналізму.
Монографія, яку піддамо аналізу є самобутньою автохтонною богословською дисертаційною роботою Вольфа під керівництвом відомого професора богослів’я Юргена Мольтмана, якому притаманні були спроба примирити пресвітеріанське богослов’я не лише з конфесійним лютеранством,але й рештою тіла Христа, взявши до уваги всю ґенезу християнської історії та світобачення. Те, що стало платформою Вольфа у Тюбінгені, є результатом богословського впливу Мольтмана, його «тріадології». Відштовхуючись від природи Тринітарності Бога, Мольтман, і відповідно сам Вольф розуміли церкву. В даній роботі Вольф апелює до еклезіологічних парадигм як невідривної частини всієї традиції церкви – православної, католицької та протестантської як спроба зрозуміти яким чином і що саме робить звичайну християнську громаду частинку corpus Christi як частинку громади, яка готує себе до вічності з Христом. Для Вольфа стало доволі складною богословською діалектикою синкретизувати православну екзезіологію пергамського митрополита Іоанна Зізіуласа, екс-папи Бенедикта XVI, та окремі фрагменти з бачень церковного устрою баптиського проповідника Дж. Сміта. Не зважаючи на чудову нагоду посилаючись на праці перших двох богословів, Вольф однаково вважає їх «презентаторами» власних церковних традицій. Це пов’язано з баченням, що кожен з них іде за Христом спираючись на власну традицію, редукуючи традиціоналістські бачення, в той же час як погляди православного митрополита Іоанна – це ідейний компілятивний синтез персоналізму Херіберта Мюлена і євхаристійної еклезіології протоієрея Миколи Афанасьєва.
Саме же Вольф виступаючи презентатором кальвінізму є прихильному екуменістичного бачення богослів’я. З його позиції випливає, що єдиним джерелом повернення Церкви до першообразу, в часи секуляризованого суспільства, для якого відсутні церковні авторитети є «переоцінка ролі і діяльності церкви…в якості екуменічного проекту». Також він в своїх побудовах спирається на богослов’я місії враховуючи соціологічну питому складову. На його переконання: «Церкви в сучасному суспільстві, з точки зору соціології, є різного роду релігійні установи, що спеціалізуються на задоволенні духовних потреб різних соціокультурних груп. Все сказане стосується однаковою мірою до більших універсальних церковних громад і до окремих помісних церков, які існують в рамках цих спільнот».
Таким чином, власний еклезіологічний проект Мирослава Вольфа – формулювання системи поглядів на Церкву, що відображала «вільні церкви» незаангажовані від стереотипності соціокультурних чи часово-просторових орієнтирів. «Вільні церкви» — це той категоріальний термін богослов’я, що характеризує унітарність християнських спільностей горизонтальними стосунками і слабо відображеними вертикально-ієрархічними структурами. Зміст праці показує, що систематизація поглядів Вольфа на церкву є належністю цієї традиції до богословської абстракції, що має цілком практичне застосування.
Таким чином, Вольф плавно переходить від тринітарної онтології до еклезіологічності віри, тобто крізь розкриття її сутності у Соборності Церкви – як явища, яке тісно пов’язане безпосередньо з душеспасенною благодаттю. Окремо взята помісна Церква є соборною завдяки співпричастю з церковною повнотою, що виходить поза межі цієї Церкви і є «есхатологічним проникненням триєдиного Бога у свій народ». Помісна соборність – це повнота дарів Святого Духа, якими наділена місцева Церква; і в такому розумінні вона незалежна від інших. Помісні Церкви також соборні, бо їхні члени, служачи один одному і світові, можуть передавати повноту благодаті тим, які ще її не мають. Взаємозв’язки, чи хоч би відкритість до інших Церков, є також ознакою соборности. Така концепція співзвучна з позицією К. Поппера у його соціологічній концепції «відкрите суспільство». Тут, таким чином, стає очевидною місіологічна мета церкви – проповідь істини Христової серед решти, як засобу «позитивної інтеграції (тільки не асиміляції) в різноманітності культур», т. зв «інкультурації» — безпосереднього входження елементів Євангелії в соціокультурне буття різноманітних етносів, культурних спільностей .
Богословські тези Вольфа – «проповідування» сучасному скептикові, для якого поняття істини – виключно суб’єктивний, оскільки притаманний лише його внутрішньому досвіду та власній самосвідомості.. Підхід застосований автором у проведенні паралелі між Трійцею та церковною спільнотою заслуговую у виокремленні наступних сильних сторін:
- Об’єктивність та орієнтація в часі та просторі
У 5 розділі св. Апостол Павло в посланні до ефесян закликає «використовувати час, дні бо лукаві!» (Ефесян 5:6). Виходячи з сучасної секуляризації і втрати авторитету біблійних джерел та церкви, праця, що стала наслідком великих титанічних напрацювань Мольтмана та Вольфа показує осердя церковного життя та Його Голови Христа Ісуса, довкола якого і повинна бути сконцентрованою сучасна церква, зосереджуючись на найголовнішому. При чому, взаємодія членів церкви як і Осіб у Божественній Трійці демонструє відкритість, комунікабельність, концентрацію на першоджерелі здатні відобразитись у запитах суспільства, що шукає вихід заплутавшись у постмодерністських тенетах світоглядного плюралізму. Церковна модель, яка апелює як біблійним розумінням в творах апостолів та євангелістів чітко відображає необхідність формування подібних запитів.
- Актуалізація проблем фундаментальної християнської догматики
Прослідкований сучасний саєнтизм, віри в науку і в здатності останньої дати остаточні відповіді на ключові запити людства ставить під сумнів не тільки об*активність метафізичних процесів, але й явищ, що призводить до тотальної гіперболічної раціоналізації віри. Наслідком цього, усе, на що не здатний людський розум, а здатна лише віра не сприймається всерйоз. Тому Трійця, яку богослови називають «таємницею», апелюючи Біблією, легко спростовують спираючись на раціоналізм та логіку зокрема християнською наукою, Свідками Єгови, христадельфіанами тощо. Усю ж «містику» Триєдинства Бога, Вольф виводить за рамки метафізики, і вводить в площину іманентності, яка пояснюється наочністю – поведінкою членів церкви. Таке пояснення не може не зацікавити сучасну секуляризовану людину і підхід до Трійці не виходячи за межі євангельської герменевтики
- Біблійна герменевтика в сучасному баченні
Цитуючи Святе Письмо, Вольф не виводить нову теологічну формулу, яка б порушила правила біблійної герменевтики і тлумачення текстів. Навпаки: виводить їх у світлі сучасних запитів церковного життя. Його позиція щодо горизонтальності взаємозв’язків церковного життя має яскраво виражений біблійний характер. Оскільки Христос створив Церкву Свою, то усе що походить від Нього, до Нього ж повинно вертатись. Меншовартісність церковних авторитетів, лідерів, апелюється до Христа, в якому заховані усі запити церковного життя та потреб віруючого
- Комунікативна спроба християнської церкви, а не локальних традицій з метою ефективного благовістя
У праці розглядається тріада соціокультурної еволюції християнства, що стала вилитою в три гілки християнства: католицизмі, православ’ї, протестантизму, кожна з яких історично претендувала на винятковість. Вольф зосереджує основну увагу на Триєдності Бога та єдності церковної громади, соборності якої визнана як взаємодія віруючого з Христом та церквою. Така позиція пронизана Христоцентричністю, і дозволяє долати упередження та формувати правильне бачення на церкву.
Слабкі сторони:
- Легітимність розвитку екуменізму в єдину в полірелігійну систему
Оскільки глобалізаційна світова система і транснаціональні корпорації уніфікують різні галузі буття, християнський біблійний екуменізм – стратегія християнських церков у благовісті та проповіді Євангелії. Тези сформульовані Вольфом можуть бути сприйнятими деформовано і заангажовано рядом ліберальних теологів, що закликають до єдності з іншими релігіями. Останній варіант комунікації містить непорозуміння з частини тих фундаменталістських богословів, що бачать загрозу власній традиції.
- Сформована модель церкви, що не здатна реалізуватись на практиці виходячи з сучасних положень
Звісно, зазирнути за куліси часових рамок та біблійних пророцтв майбутнього – справа непроста. Власне, робота Вольфа не є узгодженою з усіма іншими класичними еклезіологіями, стосовно яких вони представляють радше футуристичну модель. Складне становище церкви у країнах соцтабору, арабо-мусульманського світу або африканського континенту сповнені контрастності та іншими запитами, проблемами на відмінну від світського заходу. В той же час, мабуть, сильною позицією може бути концентрації на головних першоджерелах віри, що містять транснаціональний характер, і долають різноманітні соціокультурні та просторово-часові бар’єри.
Євген Распопов.
Яка твоя реакція?
